– Що сталося? Мамо, ти здорова? – запитав він і злякався.А раптом захворіла? Адже Микола навіть не думав про те, що мама може тяжко захворіти, що її не стане коли-небудь…
– Миколо, синку, приїжджай швидше! Благаю тебе, рідний мій! Усі справи кидай і приїжджай. Біда в мене! – зателефонувала синові Зоя Олексіївна.
Мама плакала в трубку, і серце Миколи здригнулося. Він уже зібрався за давно сформованою звичкою відмовити матері, пославшись на справи і турботи. Відмовити і не поїхати. Ніколи йому.
Ну що це, право слово? Які ще поїздки! До відпустки два місяці. Ось тоді й приїду… Але зараз щось заломило в грудях, затріпотіло, як у дитинстві, коли він скаржився мамі на сусідських хуліганів, які образили його. Микола навіть фізично відчув, як мама гладить його по шишках і подряпинах, і біль минає…
– Що сталося? Мамо, ти здорова? – запитав він і злякався.
А раптом захворіла? Адже Микола навіть не думав про те, що мама може тяжко захворіти, що її не стане коли-небудь…
– Ні, синочку, не хворію я. Тут справа гірша буде. Благаю тебе, приїжджай. І Марійку захопи з собою. У мене до вас розмова дуже серйозна буде.
– Добре, мамо. У вихідні приїдемо разом із Марією. Усе, заспокойся, а то з серцем погано стане. Не переживай, усе владнаємо, немає таких проблем, які не можна було б вирішити.
Микола справді так вважав. Домігшись високої посади, він знав, якою ціною вона йому дісталася, скільки потрібно було працювати, викладатися на повну. І зараз, сидячи в кріслі генерального директора підприємства, він звик до того, що всі його проблеми і завдання вирішувалися. Нехай навіть і не відразу.
– Маріє, у тебе планів на вихідні немає? Потрібно в суботу до мами їхати. Щось там у них сталося. Напевно, Людка знову щось накоїла. Як була лиходійкою в молодості, так і залишилася такою ж, нічого в людині не змінюється.
– Так, сестриця у тебе ще та особа, заради своєї вигоди хоч на що піде! З’їздимо обов’язково, – відповідала дружина.
У суботу подружжя поїхало в рідне село Миколи, що розташовувалося серед красивих густих лісів, за триста кілометрів від їхнього міста.
Наближаючись до своєї малої Батьківщини, Микола знову розчулився. Приємно щеміло серце. Згадалося босоноге дитинство, безтурботна й радісна юність.
– Коленька, синочку, Марійко! Приїхали, мої золоті! – Зоя Олексіївна кинулася обіймати бажаних гостей.
Микола побачив, як вона здала, змарніла. І голова стала зовсім білою. Роки немилосердні до нас. Особливо, до людей похилого віку. По них це особливо помітно.
– Мамо, як ви тут? Не хворієте, все у вас добре? А то мене Коля налякав, каже – маму хтось образив, – стала розпитувати Зою Олексіївну невістка.
– Ой, Марійко, тут таке сталося. Навіть не знаю, як розповісти… Ну це все потім, ходімо за стіл. Умийтеся з дороги – і обідати. Усі розмови після.
Після ситного обіду Зоя Олексіївна розповіла синові та невістці про свою біду.
– Людка зовсім з глузду з’їхала. Озвіріла просто, матері таке пропонувати! І як їй у голову подібне прийшло? Це Федька з панталика її збиває. Працювати не хоче, а вживати-то на щось треба. Ось він і сподобив її на цю брудну справу.
– Мамо, ти, головне, не хвилюйся. Поясни мені толком, що Людмила від тебе хоче? – заспокоював матір Микола.
Зоя Олексіївна заплакала.
– Який сором, синку! І як же їй перед людьми не соромно? Адже це гріх який – матір рідну здати в притулок!
– Що ти сказала? – Микола розгубився.
Чого завгодно він міг очікувати від своєї шкідливої сестриці, але тільки не такого.
– Так, днями прийшла до мене і каже – збирайся, матір, поїдеш до будинку для літніх людей. А будинок твій ми будемо продавати. Дарчу, каже, оформиш на мене і поїдеш. Кольці будинок все одно не потрібен. Він там у грошах купається, йому твоя розвалюха без потреби.
На мою користь давно вже від нього відмовився. Так і сказала мені, безсоромна, і оком не моргнула. Матері таке сказати – це як?
Зоя Олексіївна витирала гіркі сльози, не могла впоратися з болем і образою. Марія обійняла свекруху, намагаючись заспокоїти засмучену жінку.
– Не плачте, мамо. Не треба. Все владнається. Не плачте.
– Та як же не плакати, Марійко? Адже вона мені дочка рідна! Дочка, ти розумієш? А поводиться як чужа людина, як ворог!
– Це що ж вона таке придумала, мерзота! Як у неї на таке розуму вистачило? – Микола засмутився.
– Ти ж їй завжди казав, що не претендуватимеш на будинок. Ну ось вона і надумала матір викинути і будинок продати, не чекаючи мого відходу.
– Та я як краще хотів! – в серцях промовив син. – Я живу в достатку, а Людка перебивається, вічно сидить без грошей зі своїм цим. Ось я і вирішив, що так буде правильно, по справедливості. А вона он що придумала, змія підколодна!
– Колю, ти поговорив би з нею. Адже вона від свого не відмовиться. Так і буде до мене ходити, поки я не погоджуся. Та ще й Федьку притягне з собою. А той церемонитися не буде, може й стукнути. Йому це дуже навіть просто, він у вічному підпитті перебуває.
– Мамо, поїдемо до нас. Будинок у нас великий. Усім місця вистачить, – запропонувала Марія. – Адже ми вас не раз уже кликали, а ви не погоджуєтеся. То, може, зараз і саме час поїхати звідси?
– Дякую тобі, Маріє, добра душа! Та тільки я зі свого будинку нікуди не хочу їхати.
– Ні, мамо, правда! Поїдемо до нас. Людка ж не відстане від тебе, – промовив Микола.
– Ні, синку. Не поїду. Не ображайтеся на мене, стару. У нас, старих, свої примхи. У своєму домі піти на той світ хочу. Серед рідних стін. Ти, синку, з Людкою поговори, приструни її. І добре.
Микола вийшов із хати, сів на лавочку біля будинку, задумався. Потрібно було придумати щось. Зробити так, щоб врахувати побажання матері, не забирати її з рідної домівки і водночас приструнити сестру. Її-то, звісно, слід було провчити за таку підлість.
Поступово в голові Миколи вже склався приблизний план дій.
– Мамо, я до Людмили поїду, поговорю з нею, мізки на місце вставлю, – зайшов у будинок Микола.
Він із втіхою зазначив, що мати трохи заспокоїлася. Вони з Марією мирно розмовляли, та їй показувала фотографії з телефону – її онуків і правнука, Матвійку, що нещодавно привела у світ їхня старша донька.
Взявши ключі від машини Микола вийшов із рідного дому, поїхав до сестри.Та його зустріла непривітно, чого й слід було очікувати.
– Що, наскаржилася вже маманя? Примчав, синку, заступатися!
– Ти що твориш, безсовісна? Де твої мізки – матір рідну в будинок для літніх людей? Зовсім не шкода? Чи ти ніколи не знала, що це таке – совість і жалість?
– А ти не кричи тут! Добре тобі міркувати – з такими грошима. А нам що робити? Ми он усі в боргах і кредитах. Чимось ми маємо розраховуватися. А матері вже все одно, де доживати!
– А працювати не пробували? Пики роз’їли, сидите вдома, нероби! Борги в них. Самі заборгували – самі й розплачуйтеся. Мати при чому?
– А ти тут не командуй. Будеш кричати на своїх підлеглих, а тут нічого. Ти від будинку відмовився – була така домовленість? То що ж тепер? Будинок мій, оформлю і продам. Я б матір і до себе могла взяти, та Федька не хоче, – запросто, як про когось стороннього сказала Людка.
– Я відмовлявся, була справа. Але ніколи не думав, що ти совість втратиш до такої міри, що будеш матір зі свого дому гнати. Тому зараз я все вирішу по-іншому, – різко сказав Микола.
– А до себе матір і забери. І всі проблеми вирішаться, – жваво відповідала сестра.
– Я б її забрав, із великим задоволенням. Але наша мама хоче доживати у своєму домі. А тобі наплювати на це бажання найріднішої людини. Тобі чужий ледар ближче за матір став!
– Не чіпай мого чоловіка!
– Та не потрібні ви мені обидва, чіпати вас. Живіть, як знаєте. Тільки я своє рішення вже прийняв. Приїхав дізнатися в тебе дещо. Усе… Дізнався.
– І яке ж це рішення? Не станеш відмовлятися від частки в будинку матері?
– Ні. Я зроблю все по-іншому. Тобі зовсім нічого від цього будинку не дістанеться!
– Це як? Ти що це таке придумав? – закричала Людмила, відчувши, що запахло смаженим.
– Я врахував бажання мами дожити у своєму будинку. Для мене це бажання святе і непорушне. Але й від вас, ледарів, я її постараюся захистити.
– Це як же, цікаво?
– Будинок свій вона мені подарує. Зараз же поїдемо в район до нотаріуса й оформимо дарчу на мене.
– Що? Та як ти посмів до такого додуматися! Не роби цього! Ти ж обіцяв! Тобі що, своїх багатств мало?
– Колись я думав, що чиню правильно, пообіцявши тобі не претендувати на частку в батьківському домі. Хотів як краще. Але таких підлих, як ти, треба вчити. Ось і отримуй тепер те, що заслужила.
– Ти не посмієш так зробити! Це нечесно! – верещала Людка.
– А матір у будинок престарілих здати – це, по-твоєму, чесно? Знайшлася праведниця.
Так, і ще. Якщо ти або твій Федька захочете образити матір, матимете справу з поліцією. Дільничного я попереджу. Та й сам буду частіше сюди навідуватися – перевіряти, як у мами здоров’я і як мій будинок тут стоїть.
Микола повернувся в будинок до матері.
– Збирайся, мамо. Поїдемо до нотаріуса. Дарчу на мене оформимо, і будеш далі спокійно жити у своєму будинку. Я-то вже тебе нікуди не відправлю і не вижену з рідних стін.
– Ось як добре ти придумав, синку. А Людка? Не буде заперечувати? Раптом вона ображати мене почне?
– Не стане. А якщо що, ось телефон дільничного. Йому подзвониш. І мені. Я приїду, їй мізки на місце швидко поставлю.
Ось так вирішилася одна з численних історій, пов’язаних із батьківською спадщиною.