– Не розповідай мені нісенітниць! Я Марію знаю. Для неї художнє мистецтво – це святе! Вона б не стала погано поводитися. А навіть, якби й стала – ти ж не поведінку маєш оцінювати! Ти просто ставиш їй нижчі бали, бо…

– Та ти спеціально її гнобиш! За що ти з нею так, Олено?

– А нема чого зривати мені уроки. Я ставлю об’єктивні оцінки. Твоя Машка, вибач, поводиться, як маленька королева.

Олена стояла біля вчительського столу в бездоганно випрасуваному піджаку, з акуратно зібраним волоссям та доброзичливою усмішкою. Тільки от за цією посмішкою таїлася отрута.

На стіні висіли найкращі роботи учнів. Як не дивно, жодної роботи Марії серед них не було. Хоча дівчинка посідала призові місця на міських конкурсах.

– Не розповідай мені нісенітниць! Я Марію знаю. Для неї художнє мистецтво – це святе! Вона б не стала погано поводитися. А навіть, якби й стала – ти ж не поведінку маєш оцінювати! Ти просто ставиш їй нижчі бали, бо…

– Тому що вона базікає замість малювання, – спокійно перервала Олена. – Знаєш, Інно, те, що бабуся вішає її малюнки на холодильник, ще не означає, що вона варта автоматичних дванадцяток. У мене тут знижок на спорідненість немає.

Інна примружилася і кинула нищівний погляд на Олену. За прочиненими дверима майнула малинова куртка Марійки. Дівчинка чекала на маму і, здається, все чула.

Все це звучало вкрай несправедливо, але тепер Інна починала розуміти, звідки ноги ростуть.

І Інна, і Олена були невістками Марини Василівни. Їхня свекруха була доброю, але часом надто м’якою людиною.

Вона любила обох невісток, проте перевагу віддавала Інні. Можливо, тому що та не плювалась у людей отрутою, мило посміхаючись.

На Новий рік Олена отримала від свекрухи набір із шампунем та гелем для душу, Інна – книгу та гарну металеву закладку. Обидва подарунки скромні, але відчувалося, що в останній вкладено більше душі.

– Ти вже вибач, Оленко… Не знала, що подарувати, – виправдовувалася Марина.

Різний підхід відчувався не лише у подарунках. Марина хвалила обох невісток, але Інну трохи частіше. Як і Марійку.

– Ой, ну шедевр! Художниця росте. Золоті ручки, не інакше, – раділа бабуся, коли Маша приносила їй черговий малюнок і вішала на холодильник.

Олена теж почала демонстративно приносити роботи сина. То листівку, то бабусин портрет. Відчувалося, що хлопчик робив усе це з-під палиці.

Він ніколи не вручав малюнки особисто і не виявляв особливого інтересу, коли його хвалили.

– Ой, ну теж художник! – раділа бабуся. – Тільки, чого ж у мене волосся зелене?

– А в мене не було жовтого олівця під рукою, – знизав плечима онук.

Марина приділяла увагу обом онукам, але роботами Марійки захоплювалася сильніше та довше. Там справді було на що подивитись.

Натюрморти, пейзажі, малюнки з тваринами… Ну, до рівня великих художників дівчинці було далеко, але вона малювала краще за більшість дорослих.

Потім це одностороннє протистояння перейшло на новий рівень. Олена записала сина в художню школу. Навіть у ту саму, де навчалася Марійка. Хлопчикові це було, м’яко кажучи, не до вподоби.

– Не хочу! Там нудно! — закапризував він, коли під час сімейних посиденьок Олена сказала, що їм час йти на заняття.

– Ти туди не розважатись приходиш, а вчитись, – м’яко відповіла йому мати, але під теплим тоном ховалася залізна впертість.

Олена підсовувала бабусі нариси й навіть відверто невдалі роботи, зазначаючи, що «зате видно прогрес».

Проте в очах свекрухи все ще не було того захоплення, яке невістка так хотіла побачити.
Можливо, саме тому Олена пішла далі.

– Мамо, а в нас тепер художнє мистецтво веде тітка Олена! Уявляєш? – сказала якось Марія.

Інна напружилася після цієї новини, але знаку не подала. Лише усміхнулася дочці у відповідь.

Перші два тижні все було спокійно. А потім пішло-поїхало: найнижчі бали, зауваження у щоденнику. Ні, були періоди відносного спокою.

Але варто було бабусі похвалити Марійку на черговій сімейній зустрічі, як дівчинка знову приносила черговий низький бал.

І ось тепер Інна вирішила розібратися, в чому річ, і спробувати захистити свою дочку. Але розмова щось не задалася.

– Серйозно? Це все через бабусю? Олено, вона намагається. Вона цим живе, ти ж чудово це знаєш. А ти… ти мстишся дитині не зрозумій за що.

Олена тільки пирхнула і посміхнулася.

– Їй треба більше намагатися, якщо вона хоче добрі бали.

Коли Інна вийшла з кабінету, Марія стояла біля дверей і нервово заламувала руки. Вона нічого не сказала. Просто пішла за мамою.

– Доню, не хвилюйся. Мама розбереться, – тихо пообіцяла Інна.

Інна ніколи не лізла в конфлікти першою, але зараз бездіяльність видавалась зрадою стосовно власної дочки.

Почала вона із чоловіка. Він, як завжди, зайняв нейтральну позицію. Андрій вважав, що «сімейні справи треба вирішувати спокійно і не виносити сміття з хати».

– Я, звичайно, поговорю з братом, але… може, ти накручуєш себе? – Обережно уточнив він.

Інна не накручувала. Вона бачила, як Маша потихеньку замикається у собі. Як більше не біжить показувати малюнки.

Як ховає їх під зошитами, якщо мати випадково застає її за малюванням. Як не хоче йти до школи, коли є малювання у розкладі.

Інна не стала чекати на допомогу від чоловіка. Наступного дня вона завела розмову з другою мамою, поки чекала Машу біля входу до школи. Між іншим, Інна запитала, як у них справи з художнім мистецтвом.

– Ой, просто чудово! Олена Павлівна – краса. Максим біжить на її уроки, як на свято. І з оцінками все тепер добре! Хоч десь у нас вимальовується високий бал у чверті. Ну, крім фізкультури, – хихикнула мама.

Інна підібгала губи, але сперечатися не стала, просто змінила тему.

У кого б вона не питала, чула те саме: Олена – чудовий вчитель, усім ставить одинадцять, дванадцять балів, з усіма ввічлива і тактовна. Марійка єдина випадала з цієї чудової картини.

Шукати допомоги серед батьків теж було марно. Вже вдома Інна дістала з шафи коробку, в яку складала роботи доньки з художньої школи. Зверху лежав натюрморт із яблуком.

– У вашої доньки чудове відчуття кольору! З композицією вона, звісно, ​​іноді експериментує, але нехай. Буває, вона намацує щось цікаве, – нахвалювала її викладачка після цього малюнка.

Інна порівняла цей натюрморт із тим, що дівчинка малювала у класі. Загалом, дуже близько за технікою.

Було видно, що останні шкільні малюнки Марії стали похмурішими й менш деталізованими, але справа тут, швидше за все, у причіпках вчительки.

Інна зібрала роботи доньки в теку. Наступного дня вона пішла до директора і розповіла все як є: про Олену, про їхню дивну сімейну баталію, про бали, та зауваження у щоденнику.

– Ви розумієте, вона душить її талант. Моя дочка вже малювати боїться! – Інна дістала теку. – Ось подивіться самі.

– Це роботи з художньої школи, а це з уроків. Різниці ніякої, але тут у нас то три, то чотири бали, а там Марійка входить до кращих учнів.

Директор кивнув головою, взяв теку і довго вивчав вміст. Потім він зателефонував Олені й попросив її зайти до нього в кабінет. Зараз же.

– Доброго дня! Щось сталося? – спочатку защебетала та, посміхаючись, але побачивши Інну, напружилася.

– Олено Павлівно, – почав директор і взяв в руки один із малюнків, – ви справді вважаєте, що це – три бали?

Олена знизала плечима та опустила погляд.

– Я просто… хотіла підштовхнути Марійку. Адже вона може краще. Для таких діток іноді корисний струс, – тихо промимрила вона.

Інна уважно стежила за Оленою. В очах тієї не було і крихти каяття, зате з’явився страх.

– Попрошу вас надалі оцінювати не потенціал, а роботу учениці, – відрізав директор.

– Ви пробачте, що я вас відриваю, – влізла Інна. – Просто мені не хотілося б виносити цей конфлікт… ну… за межі школи.

Директор натяк зрозумів і підібгав губи.

– Якщо що, звертайтеся до мене. Я в разі чого проведу повторну бесіду з Оленою Павлівною. Але, сподіваюся, у нас таких проблем більше не виникне. Так, Олено?

Олена тихо зітхнула і неохоче кивнула. На тому розмова й закінчилася. Через два тижні Марія принесла щоденник із вищим балом у чверті по художньому мистецтву. Дівчинка сяяла.

– Ось бачиш, ти розумничка. І пам’ятай: мама завжди з тобою, – посміхнулася Інна та обійняла дочку.

Після цього Олена поводилася зовсім інакше, навіть на сімейних вечерях. Вона стала тихішою, навіть відстороненою, припинила лізти в чужі розмови. Сина більше не нахвалювала, Марійку не зачіпала.

Інна не стала переводити доньку в іншу школу. Жінка вирішила, що треба боротися, а не тікати. Так, Олена залишилася на своєму місці.

Звісно, це все могло повторитися знову. Може, навіть з іншими дітьми та в іншій формі. Але Інна була впевнена, що люди з нечистими помислами знайдуться будь-де, головне – не мовчати, та не терпіти їхні закиди…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Інна? Що скажете про Олену? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.