— Що значить «нічого не належить»?! — Діана вчепилася в стіл адвоката. — У нього ж фірма! Три офіси! Будинок за містом!
— Що значить «нічого не належить»?! — Діана вчепилася в стіл адвоката. — У нього ж фірма! Три офіси! Будинок за містом!
Адвокат поправив окуляри, гортаючи документи.
— Все майно записано на батьків. Антон Валерійович — найманий керуючий. Зарплата — тридцять дві тисячі на місяць. З них і будуть аліменти — чверть.
— Вісім тисяч?! — голос зірвався на вереск. — У мене дитина!
— За законом — вісім тисяч. Можете оскаржувати, але документи достовірні. Він не власник, а працівник.
Діана відкинулася на спинку стільця. У голові не вкладалося. Півтора року планування, розрахунків, гри — і все даремно.
Згадала їхню першу зустріч. Корпоратив у дорогому ресторані. Вона тоді працювала менеджером — влаштував її туди попередній коханець, поки не набридла.
Антон сидів на чолі столу, впевнений, владний. Костюм вишуканий, дорогий, годинник — ще дорожчий.
— Хто це? — запитала у колеги.
— Антон Валерійович. Наш генеральний. Холостяк, між іншим.
Холостяк. Це було головне. Діана увімкнула режим мисливиці.
Спочатку — випадкові зустрічі біля кавомашини. Потім — прохання допомогти зі звітом. Невинні дотики, погляди з-під лоба, правильно підібрані сукні.
Антон клюнув вже через місяць. Вечеря в ресторані, дорогі напої, номер в готелі. Діана грала роль закоханої дурочки ідеально — кліпала віями, захоплювалася його розумом, сміялася з жартів.
— Ти особлива, — говорив він, цілуючи в шию. — Не така, як усі.
Ще б пак! Вона витратила тиждень, вивчаючи його інтереси. Гольф? Записалася на курси. Класична музика? Вивчила імена композиторів. Вина? Прочитала з десяток статей.
Квартиру він зняв через три місяці. Двокімнатна в центрі, з видом на парк.
— Тепер ти моя, — шепотів, вручаючи ключі.
Діана посміхалася. Наївний. Думає, купив її за квартиру. А це тільки початок…
Наступний етап — дитина. Брехала про таблетки, вираховувала дні, підловлювала моменти. Коли тест показав дві смужки, мало не затанцювала. План працював.
— У нас буде дитина, — повідомила за вечерею, вдаючи збентеження.
Антон завмер з келихом біля губ.
— Як? Ти ж захищалася.
— Напевно, таблетки не подіяли… Буває ж…
— Позбудься, — відрізав він. — Завтра ж.
Тут Діана влаштувала сцену. Сльози, істерика, «як ти можеш», «це ж наша дитина».
— Ніяких дітей! — Антон встав з-за столу. — Я чітко сказав на початку — не хочу сім’ю!
— Але я кохаю тебе!
— Кохаєш мене? — він посміхнувся. — Або мій рахунок у банку?
Удар під дих. Невже розкусив?
— Як ти можеш так говорити! — Діана розридалася ще голосніше. — Я думала, у нас все серйозно!
— У нас нічого немає. Збирай речі. Квартиру оплачу до кінця місяця.
І пішов. Просто розвернувся і пішов.
Діана сиділа в спорожнілому ресторані, розмазуючи туш. Ну нічого. Це тільки початок гри.
Народила одна. Мама допомагала перші місяці — няньчила онуку, поки Діана «приходила до тями». А насправді — готувалася до суду.
Зібрала докази — фото разом, чеки з ресторанів, договір оренди квартири. Найняла хорошого адвоката — на останні гроші.
— Справа виграшна, — запевняв він. — Встановимо батьківство, призначать аліменти. З його доходами — мінімум шістдесят тисяч на місяць.
Шістдесят тисяч. Діана вже планувала, як витратить перші кошти. Няня для Маші, нова квартира, може, навіть невеликий бізнес.
Суд пройшов швидко. Антон особливо й не заперечував батьківство, і тест ДНК все підтвердив. Дивився на Діану з презирством, на дочку — не дивився взагалі.
І ось зараз — крах всіх планів. Вісім тисяч. На них навіть квартиру нормальну не знімеш у місті.
— Може, можна щось зробити? — запитала адвоката. — Приховані доходи, сірі схеми?
— Я перевіряв. Все чисто. Батьки — власники бізнесу, він — найманий працівник. Залізобетонна схема.
Діана вийшла з офісу на ватних ногах. У візочку спала Маша — маленька копія батька. Ті ж риси.
Телефон мовчав. Колишні «подруги» зникли, як тільки дізналися, що вона в прольоті. Ті, з ким нібито дружила роками, не відповідали на дзвінки.
Олена — використовувала її зв’язки, щоб влаштуватися в хорошу фірму, потім зникла.
Катя — вивідала секрети спільних знайомих, потім переметнулася в іншу компанію. Оля — взагалі відвела попереднього хлопця, поки Діана була при надії.
Карма? Діана посміхнулася. Вона не вірила в такі дурниці. Просто невдалий збіг обставин.
Вдома мама лежала на дивані, бліда, з мокрим рушником на лобі.
— Знову тиск? — запитала Діана, ставлячи візочок в передпокої.
— Та так, дурниця. Як у суді?
— Нормально. Вісім тисяч аліментів.
Мама підвелася.
— Вісім? Але ти ж казала…
— Я багато чого казала. Помилилася.
Пройшла на кухню, поставила чайник. У холодильнику — сир, молоко, хліб. На більше грошей немає.
— Діаночко, може, влаштуєшся на роботу? — мама встала в дверях.
— Куди? З немовлям? І хто з Машею сидітиме?
— Я б посиділа, але здоров’я…
— Знаю, мамо. Не переживай.
Мама щось не договорювала. Діана бачила, але не наполягала. Своїх проблем вистачає.
Вночі Маша плакала. Коліки, зуби, просто настрій. Діана колисала її, ходячи по кімнаті.
— Ну що ти хочеш? А? Що тобі треба?
Маша дивилася величезними очима — Антоновими — і продовжувала кричати.
— Твій татусь — зараза, знаєш? Думав, найрозумніший. А виявився ще й хитрішим.
Маша затихла, ніби прислухаючись.
— Нічого, ми ще їм покажемо. Правда? Знайдемо тобі нового тата. Багатого, доброго. Який буде нас любити.
Уклала дочку, сіла до ноутбука. Сайти знайомств, багаті наречені, елітні клуби. Десь має бути підходящий варіант.
Але все вимагало грошей. Платне членство, дорогі сукні, догляд за собою. А в гаманці — одна тисяча до кінця місяця.
Вранці прокинулася від дзвінка. Незнайомий номер.
— Діана Сергіївна? Це з лікарні. Ваша мама…
Мама лежала в палаті під крапельницями. Інсульт. Не сильний, але все ж…
— Їй потрібен постійний догляд, — сказав лікар. — Ліки, процедури. Це недешево.
— Скільки?
Названа сума доконала остаточно. Таких грошей у неї не було і близько.
Повернулася додому як у тумані. Маша прокинулася, вимагала їсти. Діана гріла суміш, думаючи про своє.
Все життя прораховувала ходи, маніпулювала, використовувала. А зараз — одна, з дитиною, хворою матір’ю і вісьмома тисячами аліментів.
Зателефонувала Антону. Гудки, потім автовідповідач.
— Це я. Твоїй дочці потрібен батько. Не гроші — батько. Подумай про це.
Звичайно, не передзвонив. Вона й не чекала.
Увечері сиділа біля ліжечка, розчісуючи Маші волоссячко. Рідке, світле й пухнасте.
— Знаєш що? Ми впораємося. Удвох. Я щось придумаю.
Маша посміхнулася беззубим ротом. Перша усвідомлена посмішка.
— Знайдемо тобі тата. Хорошого, доброго. Який полюбить нас по-справжньому.
Зупинилася. По-справжньому? А вона взагалі знає, що це таке? Все життя грала ролі, одягала маски. Чи кохала хоч раз?
Маму? Напевно. Хоча і її використовувала — як безкоштовну няню, як безвідмовне житло, як запасний аеродром.
Чоловіків? Точно ні. Вони були функціями — гаманець, зв’язки, статус.
Подруг? Смішно. Які подруги, якщо вибирала тільки корисних?
А Маша? Діана дивилася на сплячу дочку. Чи любить вона її? Або це теж лише розрахунок — спроба прив’язати Антона, отримати гроші?
Ні. Це інше. Коли Маша хворіла вперше, Діана не спала три доби. Коли посміхнулася — серце завмерло. Це не розрахунок. Це… любов…
Найкращі подарунки для близьких
Дивне почуття. Незвичне. Хочеться захистити, вберегти, зробити щасливою. Без вигоди, без планів.
— Вибач мене, — прошепотіла Діана. — Я погана мати. Використовувала тебе для своїх цілей. Але я навчуся. Обіцяю.
Маша тихо дихала уві сні, причмокнула губами.
На столі лежали роздруківки з сайтів знайомств. Діана зібрала їх, порвала, викинула.
Досить. Досить грати, маніпулювати, розраховувати. Треба вчитися жити по-справжньому.
Влаштується на роботу. Будь-яку — продавцем, касиром, прибиральницею. Маму відправить до лікарні за страховкою, з Машею якось розбереться. Садок, няня погодинна.
Буде важко. Дуже важко. Але чесно, без масок та ігор.
А любов? Любов почекає. Спочатку треба навчитися любити себе. Справжню, а не вигаданий образ.
Телефон писнув. Повідомлення від невідомого номера.
«Діана? Це Сергій. Пам’ятаєш мене? Ми разом вчилися. Дізнався, що ти народила. Вітаю! Якщо потрібна буде допомога — звертайся».
Найкращі подарунки для близьких
Сергій. Тихий ботанік з універу, який був закоханий у неї всі п’ять років. Вона тоді сміялася — який з нього кавалер?
А він, виявляється, пам’ятає. Через стільки років. Діана набрала відповідь, стерла. Набрала знову.
«Привіт. Дякую. Справді, я вдячна тобі. Зараз складний період, але ми впораємося».
Відповідь прийшла миттєво.
«Не сумніваюся. Ти завжди була сильною. Якщо все ж щось потрібно буде, то мій номер у тебе є».
Сильною. Він бачив у ній силу, а не розважливість. Може, й інші побачать?
Маша заворушилася, відкрила очі. Сині, ясні, довірливі.
— Привіт, сонечко. Не спиться?
Взяла на руки, притиснула до себе. Маленьке тепле диво. Її диво.
— Знаєш що? До біса всіх принців. Ми й самі впораємося. А тато… тато з’явиться, коли ми будемо готові. Справжній тато, а не функція з грошима.
Маша агукнула, схопила її за палець.
— Домовилися? Більше ніяких ігор. Тільки чесність. Важко буде, але ми сильні. Правда ж?
За вікном світало. Новий день. Нове життя. Без масок, без маніпуляцій.
Страшно? Дуже. Але чомусь легко. Ніби камінь з душі впав.
Діана посміхнулася дочці. Справжньою посмішкою, не награною.
— Підемо снідати? А потім — у парк. Просто так, для задоволення. Без підступних думок.