Я живу в невеликому селі, де кожен знає одне одного, а повітря пахне травами й квітами. Мій будинок — це моє маленьке королівство: глиняна хата, сад із яблунями та грушами, город із кабачками, помідорами й огірками.

— Маріє Іванівно, я не знаю, як їй це сказати, — голос Юлі тремтів, коли вона дивилася на мене, тримаючи в руках кошик із щойно зібраними яблуками. Її очі блищали від сліз, але вона намагалася триматися.

— Що сталося, Юлю? — я поклала руку їй на плече, відчуваючи, як напруга в її маленькому тілі наростає.

— Мама знову телефонує і каже, що я поки не можу повернутись. Що я тільки заважатиму. Вона хоче, щоб я залишилася тут, у вас. Але я ж не можу! — Юля опустила голову, і кілька крапель впали на землю.

— Ох, дитинко, — я обійняла її, не знаючи, що сказати. — Ти не заважаєш. Ти чудова дівчинка, і ми розберемося. Обіцяю.

Цей момент мене вразив. Як могла мати так говорити зі своєю донькою? Хіба ж я знала, що просте прохання онуки приїхати на літо разом із подругою так змінить моє життя?

Я живу в невеликому селі, де кожен знає одне одного, а повітря пахне травами й квітами. Мій будинок — це моє маленьке королівство: глиняна хата, сад із яблунями та грушами, город із кабачками, помідорами й огірками.

Усе це я доглядаю сама, хоча роки вже даються взнаки. Мої діти давно переїхали до міста, а внучка, 14-річна Оленка, навчається у восьмому класі в міській школі. На літні канікули вона завжди приїжджає до мене, і цього року привезла із собою подружку — Юлю.

Оленка — моя радість, але, якщо чесно, вона трохи балівана батьками. Її мама, моя донька, не дуже привчає її до роботи. Оленка любить поніжитися в ліжку до обіду, посидіти в телефоні чи гортати журнали.

Але Юля — зовсім інша. Ця дівчинка, худенька, із довгою косою й великими сірими очима, наче маленький вихор. Вона не може всидіти на місці: то грядки прополе, то квіти поллє, то посуд вимиє так, що він аж блищить.

Я не раз ловила себе на думці, що Юля — як я в молодості: усе в її руках горить.

— Юлю, ти ж не мусиш усе сама робити, — казала я, коли вона бралася мити підлогу в кухні.

— Та мені подобається, Маріє Іванівно! — відповідала вона, усміхаючись. — Удома я рідко щось роблю, мама каже, що я тільки плутаюся під ногами. А тут я відчуваю, що потрібна.

Її слова мене здивували. Як це — плутаюся? Я вирішила розпитати Оленку, коли Юля побігла до саду рвати малину.

— Оленко, що там у Юлі з мамою? Чому вона так каже? — запитала я, наливаючи їй компот.

Оленка зітхнула, відклала телефон і понизила голос:

— Бабусю, у Юлі вдома не дуже. Її мама постійно на роботі, а коли вдома, то завжди незадоволена. Юля старається, вчиться добре, допомагає, але мамі все не так.

Я слухала і не могла повірити. Як можна так ставитися до власної дитини? Юля ж золото: розумна, працьовита, із добрим серцем. Я вирішила, що це літо стане для неї особливим — я покажу їй, що вона цінна, що її люблять і цінують.

Коли дівчата приїхали, я одразу помітила, як Юля оживає на свіжому повітрі. Вона бігала по саду, сміялася, тягала Оленку до річки. Оленка, звісно, спочатку бурчала, що їй ліньки, але Юлина енергія була заразливою.

— Оленко, ходімо на річку! Там так гарно, вода тепла! — Юля сяяла, тримаючи в руках рушник.

— Та ну, там комарі, — Оленка скривилася, але Юля не здавалася.

— Комарі? Та я знаю, як їх відлякати! Марія Іванівна дала мені спрей, і все буде добре. Ходімо, не пошкодуєш!

Зрештою, Оленка здалася, і дівчата побігли купатися. Я дивилася на них із веранди й усміхалася. Юля наче розквітала в моєму селі, а Оленка потроху вчилася у неї бути активнішою.

Одного вечора я вирішила навчити дівчат пекти пиріжки. Юля одразу взялася за тісто, а Оленка дивилася на неї з подивом.

— Ти що, і це вмієш? — запитала Оленка, коли Юля вправно замішувала тісто.

— Та мама колись учила, але вона швидко втомлюється, тож я сама навчилася, — відповіла Юля, не відриваючись від роботи.

— А в нас удома пиріжки з магазину, — зізналася Оленка. — Мама каже, що на це немає часу.

— Ну, то я тебе навчу! — Юля підморгнула. — Це ж просто, дивися: борошно, вода, дріжджі.

Я слухала їхню розмову і думала, що Юля — справжній скарб. Вона не лише робила все з радістю, а й ділилася цією радістю з іншими. Того вечора ми напекли цілу гору пиріжків із вишнями, і я не могла нарадуватися, як дівчата сміялися, пробуючи свої “шедеври”.

Через тиждень після приїзду дівчат сталася та сама розмова, яку я згадала на початку. Юля прибігла з саду, тримаючи телефон, і виглядала розгубленою. Я саме готувала обід, коли вона підійшла до мене.

— Маріє Іванівно, можна я з вами поговорю? — тихо запитала вона.

— Звісно, дитинко, сідай. Що сталося? — я відклала ніж і повернулася до неї.

— Мама знову, — Юля завагалася. — Вона каже, що я поки не можу додому повернутись. бо заважати буду. Що краще, якби я залишилася тут. Я не знаю, що робити.

Я приголубила її й пообіцяла, що ми розберемося. Але в душі я була спантеличена. Як поговорити з її мамою? Як допомогти Юлі відчути себе потрібною? Я вирішила, що спершу поговорю з Оленкою, а потім подумаю, як діяти далі.

Через кілька днів я наважилася зателефонувати Юлиній мамі, Наталі. Я не знала, чого чекати, але відчувала, що мушу поговорити з нею. Ми домовилися, що вона приїде до села на вихідних.

Коли Наталя приїхала, я запросила її на чай у саду. Юля з Оленкою побігли до річки, щоб дати нам поговорити.

— Наталю, я бачу, яка Юля чудова дівчинка, — почала я обережно. — Вона так старається, допомагає мені, Оленку вчить.

Наталя зітхнула й опустила очі.

— Маріє Іванівно, до чого ви це все говорите? У мене робота, кредити, борги за квартиру. Я весь час у стресі, і Юля вічно щось не те робить. Знали б ви як мені важко жити. Ще й тато її пішов і про неї не згадує.

— Наталю, я розумію, що вам важко, але ж Юля — ваша донька. Вона ж не винна, що ви так утомлюєтеся, — я сказала, дивлячись на її злегка похмурий вигляд. — Дитині треба відчувати підтримку, а не те, що вона зайва. Ви не можете цього зрозуміти?

Наталя знову зітхнула. Вона мовчала кілька хвилин, а потім, зваживши кожне слово, мовила:

— Маріє Іванівно. Але іноді це просто нестерпно. Я навіть не знаю, як мені бути з Юлею. Як я маю її виховувати, коли на мене все навалюється?

— Ваша донька, Наталю, — продовжила я, — не повинна відчувати, що вона заважає. Вона просто хоче бути поруч, хоче бачити в вас підтримку.

— Як ви така правильна то й підтримуйте її. Не треба мене вчити жити. Хоче тут залишатись? Я її речі привезу з радістю, – мовила Наталя і вийшла з дому.

Того ж дня я вирішила поговорити з Юлею. Вона сиділа на лавці біля вікна, дивлячись на сад, і тримала в руках ту саму сумку з яблуками.

— Юлю, — я сіла поруч, — твоя мама питає чи ти не хочеш залишитися тут.

Юля подивилася на мене, і її очі знову наповнилися слізьми.

— Але ж я не хочу вам заважати.

— Юля, — я взяла її за руку, — ти дуже хороша дівчинка. І ти не повинна думати, що заважаєш. Я хочу, щоб ти залишилася у нас. Я тут одна і буду рада аби ти жила в мене.

І так, після довгої розмови, ми з Юлею прийняли рішення. Вона залишалася в мене. І хоча я все ще не розуміла, як можна так ставитися до своєї дитини, мені було зрозуміло одне: іноді діти потребують підтримки не лише від батьків, а й від сторонніх людей.

Юля жила в мене п’ять років, а Наталя після тієї розмови так і не з’явилась жодного разу. Юля скінчила 9 класів, потім пішла вчитись на медсестру.

Нині Юлечка моя сусідка. Вона працює з дому: манікюр, бровки малює. У неї прекрасна сім’я, вона має двох дітей її чоловік в усьому підтримує свою дружину.

Але для мене Юля – донечка. Донька далеко, онука і не згадує, а от Юля – поруч завжди.