Сльози котилися з її вицвілих очей, залишаючи сліди на зморшкуватому обличчі. Сухими, скрученими від праці руками вона витирала вологу, що не припиняла текти. Цими ж руками вона ще поралася по господарству, доглядала за дідом Іваном, який уже давно не вставав із ліжка. Та цього дня руки баби Штефки не знаходили спокою: то втирали сльози, що раз за разом набігали, то здіймалися вгору, ніби благаючи небо про порятунок.

Справжня історія з одного українського села. Прочитайте до кінця — ви не пошкодуєте.

На подвір’ї, сповненому літнього тепла, лунали розпачливі вигуки баби Штефки:

– Люди добрі, ой, люди!

Сльози котилися з її вицвілих очей, залишаючи сліди на зморшкуватому обличчі. Сухими, скрученими від праці руками вона витирала вологу, що не припиняла текти. Цими ж руками вона ще поралася по господарству, доглядала за дідом Іваном, який уже давно не вставав із ліжка. Та цього дня руки баби Штефки не знаходили спокою: то втирали сльози, що раз за разом набігали, то здіймалися вгору, ніби благаючи небо про порятунок.

– Ой, люди-и-и!

На той лемент із городів і сінокосів поспішали сусіди. Чоловіки залишали коси, жінки кидали сапки, адже стояла спекотна пора, коли всі працювали на полях. Вони бігли, перемовляючись:

– Що могло статися? Невже дід Іван?

Таке голосіння баби Штефки сусіди чули лише двічі: коли в Португалії на заробітках не стало її єдиного сина Михайла, і коли пропала її корова Зірка.

Після того, як прах Михайла привезли додому і поховали на сільському цвинтарі, дід Іван зліг. Пережите забрало в нього і мову. Єдиною, хто бачив сльози баби Штефки, була Зірка. У хаті, біля чоловіка, бабуся трималася міцно, але, вийшовши надвір, обіймала корову за шию і виливала всю свою душу. Зірка, ніби розуміючи, тулилася до господині, і з її очей іноді котилася сльоза.

Та біда не приходить одна. Цього року Зірка не змогла мати теля самостійно. Четверо сусідів намагалися допомогти, але марно. А за два дні пішла не стало й Зірки.

Від пережеитого баба Штефка сама злягла. Хтозна, чи встала б вона, якби не дід Іван, який, лежачи, очима підтримував і втішав її. Сусіди теж не стояли осторонь: приносили їжу, прали, доглядали за обома старенькими.

Коли бабусі полегшало, вона твердо вирішила: відкладатиме з пенсії кожну копійку, щоб купити нову корову. І обов’язково назве її Зіркою.

Того дня сусіди зібралися на подвір’ї, не наважуючись запитати, що сталося. Нарешті дід Василь, найближчий сусід і давній друг діда Івана, не витримав:

– Штефко, що трапилось? Щось із Іваном?

– Васильку, мене обібрали! – схлипувала бабуся, розтираючи сльози загрубілими пальцями. – Усі заощадження на корову… пропали!

Заспокоївшись, вона розповіла, що сталося. У полудень, закінчивши хатні справи, баба Штефка сіла відпочити під старою грушею. Раптом у двір забігло мале дитя з темними очима. Воно зупинилося і пильно дивилося на бабусю.

– Ти чия, дитинко? – запитала вона.

Невдовзі до подвір’я увійшли дві жінки з немовлям, загорнутим у стару тканину. Вони попросили води. Добра бабуся Штефка запросила їх до хати, напоїла, нагодувала. Потім гості помітили полуницю, що росла біля хати, і попросили ягід. Баба радо пішла на грядку і назбирала повну миску. Подякувавши, гості пішли.

Не звернула вона уваги на тривожний погляд діда Івана. Якби помітила, може, й здогадалася б. Але пішла поратися далі, хоч на душі було неспокійно. Лише коли гостей і слід прохолов, баба кинулася до старої шафи, де в хустині зберігала заощадження.

Хустина лежала на місці… порожня.

Цього разу баба Штефка злягла надовго. Вона не реагувала ні на діда, який благав очима прийти до тями, ні на сусідів, що чергували біля неї. Не їла, не пила, лише дивилася у вікно, де разом із хмарами відпливала її мрія. І шепотіла:

– Боже, чому я?

Хтозна, чим би все скінчилося, якби не дід Василь. Його син Петро працював у місті, мав вплив. Саме він свого часу допоміг привезти прах Михайла додому. А колись баба Штефка частувала Петра варениками, бо його батько-вдівець не вмів їх готувати.

Дід Василь подзвонив синові й розповів про подію. Попросив допомогти.

У неділю сусіди, святково вбрані, зібралися на подвір’ї баби Штефки. Вони обережно підняли її з ліжка і вивели надвір. Збентежена, вона дивилася на всіх, не розуміючи, що відбувається.

Раптом відчинилася хвіртка. Дід Василь повільно зайшов, ведучи за собою… корову! Така ж масть, така ж зірка на чолі, такі ж розумні очі, що дивилися на бабусю з теплом.

Баба Штефка заплакала, але цього разу від радості. Усі пережиті біди танули разом зі сльозами. Бо ще колись її бабуся казала:

– Штефко, запам’ятай, дитинко: добрі люди завжди знайдуться.