Світланко, я зараз в стаціонарі, мене вночі привезли сюди. Ігор у відрядженні, зможе приїхати тільки через три дні. Мілану мені ні з ким залишити. Зараз вона у сусідки, але та не буде з нею довго сидіти – всім же на роботу вранці. Дуже прошу тебе допомогти, побудь з нею, ти ж подруга моя, – подзвонила Олена Світлані посеред ночі. – Але ж мені на море їхати завтра, я вже речі збираю, готель оплатила і квитки на руках, я ж так довго мріяла про море, ти ж знаєш, – тихо відповіла Світлана. – Ми тут самі, рідні не маємо близько, надія тільки на тебе – так і знай, – сказала незадоволено подруга. Світлана сумно поглянула валізу і промовила: – Добре, їду вже до тебе, таксі викликай. Про те рішення вона вже сто разів пошкодувала

Світлана, як і кожна інша людина, мала свій набір переконань та життєві цінності, якими завжди жила.

Вона вірно виконувала ролі, які на неї накладали друзі, колеги, а іноді навіть випадкові знайомі.

Всі завжди зверталися до неї за порадою чи допомогою, адже були впевнені: Світлана ніколи не відмовить та не підведе.

І, головне, не важливо, скільки це коштує їй — часу, сил, здоров’я. Вона була готова допомогти кожному, навіть якщо сама не знала, як бути, бо цінувала кожну людину у своєму житті.

Та іноді в житті трапляється момент, коли ти не можеш більше стояти на місці. Коли чужі потреби стають таким тягарем, що ти починаєш втомлюватися, і хоча б один раз хочеш сказати те, що справді думаєш: “Ні, я не можу.”

І ось цей момент прийшов для Світлани. Прийшов він дуже несподівано і дався їй дуже важко, щиро кажучи.

У житті Світлани було багато “друзів”. Точніше, ці “друзі” мали дуже хорошу подругу Світлану.

Вона була доброю, чуйною жінкою, а головне — завжди готовою прийти на допомогу.

Світлана допомагала всім і завжди, іноді навіть на шкоду собі, як би дивно це не звучало.

Вона вже довгий час працювала менеджеркою у невеликій компанії, де виконувала безліч чужої роботи, а після цього заступала на другу “зміну” під назвою «безвідмовна подруга і колега».

Їй нібито з дитинства прищепили, що відмовляти тому, хто просить про допомогу, — це негарно. Її мати була саме такою:

— Донечко, я в суботу поїду до нашої тітки Ольги на дачу. Обіцяла їй на вихідні ці допомогти підв’язати помідори. Вона мене вже дуже чекає, не справиться там одна.

— Мамо, але ж ми з тобою разом збиралися подивитися мені літній одяг, у мене все вже зносилося. Мені зовсім нічого носити, а вже спека, та й виросла вже з усього я.

— Ну ми з тобою після моєї роботи в понеділок сходимо, не хвилюйся ти так. А мене вона так просила, що я не могла відмовити їй. Каже: приїжджай, будь ласка, допоможи. А я що скажу? «Ні, не можу»? Незручно мені відмовити людині, зрозумій. Вона ж знає, що у мене вихідний день і що я вільна.

А того дня, коли вони збиралися до магазину по одяг, якраз і був то той самий понеділок, мати зателефонувала та сказала, що сьогодні затримається:

— Терміновий звіт мене просять на роботі зробити. Пані Євгенія захворіла, Іринці дітей із садочка забирати, тому робитиму я. Доки не зроблю — не піду, то велика відповідальність тепер на мені. Не можемо ж звіт не надіслати, тоді всі разом з колежанками отримаємо догану.

— Мамо, але ж ти не начальник відділу. Це не твоя відповідальність. Це ж зовсім інших людей обов’язки.

— Ну я ж тут працюю, доню, разом з тими людьми. Ми робимо одну спільну справу вже багато років, і якщо я можу зараз допомогти — я повинна це зробити, щоб не підвести колектив. Та й пан Сергій просив усе зробити до завтра. Мені якось незручно відмовити йому, він людина у нас поважна. Що люди скажуть про мене тоді? Що я не зробила роботу, не допомогла фірмі в скрутну хвилину, а просто встала й пішла собі спокійно додому?

Іншу б це розлютило, але Світлана розуміла, що мати все робить правильно, бо вона така.

Та й як можна відмовити людині в допомозі? Як можна підвести і не зробити того, що у тебе просять і що чекають від тебе? Ця людина ж не впорається без тебе точно ніяк. Та й відмовити незручно, кажучи щиро.

Ось і стала Світлана такою ж, як її мати. Зручною для всіх і доброю до всіх.

Жінка часто досить засиджувалася на своїй роботі допізна, тому що на прохання своїх колег робила для них різного роду презентації та всілякі звіти, які вони ну прямо всі ніколи не встигали вчасно зробити, з їх слів.

— Світланко, зможеш мені зробити презентацію? Це дуже важливо для мене зараз. У моєї донечки якраз збори в садочку, там треба бути обов’язково батькам, чоловік не може відпроситися, єдиний варіант – я, а завтра мені якраз важливу презентацію здавати. Не встигаю зробити, — просила колега Олена.

— Та у мене ж йога сьогодні взагалі-то.

— Ну завтра сходиш на йогу свою. Не останнє ж сьогодні заняття там. Та й не важливо це так, як збори у дитини, сама ж розумієш чудово. А я, якщо на збори не потраплю — потім проблеми будуть чималі.

— Ну, добре, зроблю. На йогу в суботу тоді вже сходжу.

— Чудово, дякую, ти справжня подружка мені. Файли для презентації я тобі на пошту скинула вже, переглянь, вони вже годину, як там є. Там подивишся, як краще. Я взагалі в цьому не розбираюся, а ти у нас майстер презентацій, справжній спеціаліст. Вірю в тебе і люблю всім серцем. Бувай-бувай.

Але в суботу Світлана теж не потрапила на свою йогу, на жаль. Подруга Софія терміново переїжджала, і їй потрібно було якраз саме в цей день допомогти з речами. Вона зателефонувала рано-вранці, ще не було й сьомої.

— Світланко, ну уявляєш, мені сьогодні потрібно якраз терміново квартиру звільнити. Господиня таку суперечку мені влаштувала, і до понеділка вона чекати не буде зовсім. Та я й сама тут не хочу бути, набридло ці її докори постійні, якась зовсім недобра людина вона. Я вже машину замовила. Тільки речі мені треба зібрати якнайшвидше, виходить. Одна не впораюся зовсім. Допоможеш, будь ласка, мені?

— Так, звісно. А Микита твій теж буде?

— Ні, він на роботі зайнятий. Не зможе. Але я сказала, що моя Світланка мене виручить, і щоб він не відпрошувався вже, хай там працює, нам гроші потрібні.

— Так, звісно, допоможу, чим зможу, раз більше нікому.

Світлана на ходу з’їла маленький бутерброд, випила пів кружки чаю, зібрала в хвостик волосся і ненафарбована швиденько вилетіла з дому.

Не було часу без поспіху приготувати гарний бутерброд, посмажити омлет, заварити улюблений трав’яний чай і спокійно поснідати, не було часу навіть помити голову і зробити легкий макіяж.

Подруга вже чекала її, і треба було мчати негайно та швидко.

Чи потрапила Світлана наступного тижня на йогу, яку так любила?

Звісно ж, що ні. Друг її Артем полетів у відпустку та просив доглянути за його котом, бо більше пригледіти за ним було нікому.

Потрібно було їй щодня їздити на інший кінець міста і годувати тварину, тому що:

«Я хотів попросити сусідів. Але у них маленька дитина, Світланко. Якось незручно мені було звертатися до них ще з твариною. Дитина ж справа клопітна, а тут ще мій Мурчик. А раптом забудуть, забігаються, і він буде голодний сидіти день, це ж зовсім не годиться. Мені спокійніше буде на душі, якщо ти будеш за ним стежити».

Світлана дуже любила тварин і не могла дозволити, зрозуміло, щоб Мурчик залишився голодний і без догляду, та й друга було шкода, чому він хвилюватися ще буде за тварину, а вона відповідальна, він знає, що вона не підведе, тому спокійно собі й відпочиватиме.

Тому тепер вона їздила до нього щовечора і приїжджала додому втомлена вже близько одинадцятої години.

А ще вона дуже любила дітей і ніколи не відмовляла подругам у тому, щоб посидіти з їхніми малюками, коли ті просили її про це, а просили вони часто, бо кращої няньки годі було знайти, а тут ще й безкоштовна.

І в той час, поки її приятельки бігали на манікюр, ходили в басейн, на шопінг, на фітнес і на побачення, Світлана доглядала їх дітей.

«Ну ось будуть свої діти в тебе — ти зрозумієш, як це важливо для молодої мами — хоча б на пару годин вибратися кудись і відпочити, приділити пару годин часу собі», — говорили їй, ніби переконуючи, що це їм прямо ну дуже необхідно та корисно для сім’ї, коли мама щаслива.

Їй дуже часто дзвонили, коли потрібно було знайти щось на маркетплейсах за хорошою ціною, відшукати дешеві квитки або готелі, путівки на відпустку за кордон, адже вона в усьому дуже розбиралася, розібратися з документами, приготувати торт і смачну пасту, знайти рідкісні товари, косметику, знижку на конкретну пральну машинку.

Так, у всіх був інтернет у смартфонах, і кожен собі спокійно чудово міг сісти й знайти те, що йому потрібно. Але ж це треба сидіти, шукати й витрачати свій час, турбуватися.

Навіщо це все робити їм, коли є безвідмовна Світлана, яка пошкодує завжди, все сама знайде, що потрібно, а ще замовить, з’їздить забере і привезе тобі прямо додому?

Але їй за це, і правда, дуже дякували люди, тому вона щиро раділа, що робить іншим добро і має так багато хороших друзів

Одного разу Світлана збиралася в поїздку на море, вже спланувала все давно. Настала довгоочікувана відпустка.

Це взагалі було дивно для неї — взяти відпустку влітку. Вона раніше не могла цього зробити, бо всі колеги просили її помінятися, щоб вони з сім’ями поїхали влітку у відпустку кудись з дітьми, а вона одна, їй не обов’язково, вона й восени може поїхати, або взимку, за кордоном і взимку можна позасмагати на сонці.

А тут вийшло взяти відпустку в розпал літа. Пощастило так пощастило. Нарешті відпочине.

Вона купила квитки на автобус, забронювала готель, розкидала всі справи перед від’їздом, закрила все, що висіло на ній, щоб спокійною душею, не думаючи ні про що, відпочивати і насолоджуватися морем та літнім теплом, про що вона так давно мріяла.

Залишилося лише спакувати валізу і вранці поїхати на вокзал.

Але ж не сталося так, як мріялося.

Близько опівночі, коли вона шукала в одній із коробок свої улюблені яскраві літні босоніжки з квітами, задзвонив телефон.

Це була колега Олена.

— Привіт. Пробач мене, будь ласка, що так пізно. Ти ж не поїхала ще?

— Привіт. Ні, не поїхала. Ти ще вдома? Вранці автобус лише у мене.

— Світланко, ти можеш мене виручити? Без тебе я просто ніяк. Ти єдина людина, яка зараз може мені допомогти.

— Постараюся. А що сталося?

— Світланко, я зараз в стаціонарі, несподівано так сталося, що мене вночі привезли сюди. Ігор у відрядженні, зможе приїхати тільки через три дні. Мілану мені ні з ким на ці дні залишити, на жаль. Зараз вона у сусідки, сусідка з нею поки сидить, але та не буде з нею сидіти — всім же на роботу вранці. Дуже прошу тебе допомогти.

— Ох, а що з тобою? Щось серйозне? Все добре у тебе там?

— Та не думаю. Я поки тут у фахівців побуду, а далі буде видно, але кажуть, що мені тут тиждень бути ще потрібно – це точно, адже не все просто так. Сказали, поспостерігають і потім вирішать. Ситуація не дуже недобра, але додому не можна, щоб потім ще раз не їхати сюди. Загало поки радять лежати тут і відпочивати мені.

— Оленко, ну у мене ж відпустка якраз, ти ж знаєш, я так довго готувалася до цього, у мене ж на все передоплата, частину вже заплачено на готель, а квитки вже туди й назад я купила, повернути не можна вже – час збіг. А бабусі, дідусі ваші як? З родичів ніхто не може з нею ці дні посидіти?

— Ні, ми ж одні тут. Рідня далеко наша. Ні до кого звернутися навіть, нікому нам допомогти. Ніхто крім тебе. Світланко, на тебе вся надія, одним словом – так скажу.

Світлана задумалася, вибір був складним. Довгоочікувана відпустка, море, гроші теж втрачати не хотілося, бо сума чимала, як для неї. Як довго вона його не бачила, і як вона за ним сумує!

Але з іншого боку – Олена тут зараз зовсім одна і дитина мала, в стаціонарі – це серйозно, чоловік поїхав, доньку ні з ким залишити. І з стаціонару не підеш, і з собою дитину туди не візьмеш. Раптом щось серйозне.

А відпустка. Ну не остання ж відпустка це в її житті. А така непередбачена ситуація раз у житті трапляється, вона ж не спеціально. Була б якась дрібниця – відмовила б їй, а тут таке – все серйозно.

Загалом, треба допомогти. Незручно відмовити. Олена ж знає, що їй не потрібно на роботу, і вона, в принципі, вільна.

І Світлана таки погодилася допомогти.

— Світланко, дякую величезне тобі, рідненька. Ти справді мене виручила. Навіть не уявляєш, що це значить для мене. Справжня подруга. Я тобі зараз адресу скину, куди точно їхати потрібно. Ключі у сусідки забери, щоб вони у тебе були. Я її попереджу. Краще зараз відразу й поїдь, Мілану забери додому, щоб вона у своєму ліжечку спала, їй так спокійніше буде. Вона ж так хвилювалася за мене, моя пташка бідна.

— Добре, Олено. Мені таксі треба викликати. Транспорт уже не ходить в такий час.

— Так, викликай. Так швидше набагато до мене доберешся. Я тобі скину список, що готувати їй на сніданок потрібно, що де лежить, щоб ти все там знала і не турбувала зайвий раз мене. Вона у мене все не їсть, там треба все правильно робити і нічого зайвого не додавати в їжу.

— Так, надсилай тобі. Я все зроблю, як потрібно.

Світлана влаштувалася в Олени в квартирі і займалася Міланою.

Та дівчинка категорично відмовилася ходити в дитячий садок без своєї мами, і Світлана цілими днями сиділа з дитиною, бо іншого вибору не було.

«Світланко, не треба водити її в садочок. Вона не хоче, вона без мене хвилюється, не треба ще більше посилювати її стан. Ти ж все одно там вже в мене сидиш, нехай удома побуде з тобою. Не хочу, щоб вона хвилювалася і засмучувалася зайвий раз», — говорила по телефону Олена.

Світлана вже швидко звикла в подруги з дитиною її і спритно поралася з Міланою: готувала їжу, читала книжки, ліпила з пластиліну, розфарбовувала звірів і принцес у розмальовці.

Олена дуже часто телефонувала їй і давала цінні вказівки: мультики не дозволяй дивитися, не більше пів години на день, книжку читай цю, а не ту, приготуй саме ось це, якщо не буде їсти, то овочі лише на пару зготуй.

Не наполягай, не дозволяй одне, друге, третє, а ось четверте — навпаки, можна.

Світлана добряче втомилася за цей час, до того ж її вже стала турбувати спина, тому що вона спала на дуже незручному дивані на кухні, так сказала подруга їй.

Минуло чотири дні, і Олена, нарешті, виписалася з стаціонару і приїхала додому.

Ігор, до речі, на жаль, раніше приїхати не зміг, як того чекала Світлана.

Олена дякувала Світлані за те, що та допомогла їм із дитиною і виручила в цій непростій ситуації.

— Дякую тобі величезне, подруго, ти дуже виручила мене. Ось добре, що ми є одна в одної. Ось, що значить справжня дружба. Завжди допоможемо, завжди виручимо.

— Так, я дуже рада була тобі допомогти. Шкода, що на море не вийшло з’їздити тобі, я так давно мріяла про цю поїздку, та й гроші втратила чималі, але назад вже нічого не повернеш, добре що ти вже вдома хоч, що в тебе все гаразд.

— Ну встигнеш ще відпочити на морі, не хвилюйся ти так. Коли у тебе ще відпустка?

— У грудні день, напевно, тільки. Гаразд, Оленко, мені пора вже йти, втомилася я. Дуже втомилася.

— Так, давай, — подруга обійняла Світлану. — Дякую велике тобі за все. Я буду годувати Мілану і відпочивати сама, важко мені було.

Світлана приїхала додому і вляглася на диван. Як же вона втомилася за ці дні, ось це відпустка вийшла, нікому такої не побажаєш.

У домі її панував хаос. Як вона збиралася того вечора їхати на море, так усе й покинула тут: пляжна сумка, капелюх, босоніжки її улюблені яскраві, напівпорожня валіза і продукти зіпсовані на столі, які, коли поспішала до дитини, забулася в холодильник покласти. Прибирання, загалом, було тут ще на пару днів.

Прикро було, звісно, що так вийшло. Але вона була дуже рада, що змогла допомогти Олені у такій ситуації важкій.

Це ж стаціонар, здоров’я, дитина одна, незручно відмовити.

Але від цього не легше все одно, якось важко на душі, що так саме склалося все. Відпустка пропала. Дні, що залишилися, вона проведе вдома в прибирання, і тепер невідомо коли побачить море, ще й без грошей залишилася.

Від таких роздумів її відволік телефонний дзвінок.

Це була Олена. Напевно, ще раз хоче подякувати за допомогу подрузі.

— Світланко, привіт, — затараторила подруга. — Скажи, будь ласка, а ти в нашу кімнату з Ігорем у ці дні заходила?

— Ну, звісно, заходила. Мілана скрізь бігала, гралася, речі туди свої носила. Кілька разів на вашому ліжку стрибала. Я їй не дозволяла, але вона все одно скакала. То я застилала все там.

— Там скринька на полиці біля телевізора така дерев’яна красива стоїть. Ти її чіпала?

— Яка скринька? Ні, не чіпала я ніяку скриньку. А що сталося?

— Світланко, тут така справа, навіть не знаю, з чого почати. Там гроші були. Велика така сума, ми з чоловіком дуже довго відкладали їх. А зараз їх немає там. Ти не знаєш нічого про це?

— Ну, звісно, не знаю я нічого ні про які гроші ваші. Оленко, ти що? Ну які гроші? Ти думаєш, я сиділа з твоєю донькою і нишпорила по ваших шухлядах та речах?

— Світланко, я так не думаю, звісно. Але грошей немає – це факт і крім тебе тут нікого не було ці дні. Що мені думати залишається?

— Звідки я знаю? Як ти можеш мене підозрювати? мені ця ситуація теж не приємна. До тебе швидка приїжджала, сусідка приходила. У домі було повно людей і без мене. Хіба я знаю, що там лежало і хто там що брав.

— Так, але ніхто не приходив у цю кімнату, крім тебе, виходить. Світланко, давай так: якщо це ти, переведи мені їх зараз на картку, просто забудемо про це і все, я все розумію, ми ж не чужі люди.

— Олено, я нічого не брала у тебе, ніяких грошей! — вже підвищила голос і сердито мовила Світлана. — Ти що, мене в чомусь зараз звинувачуєш? Як ти можеш таке говорити мені?

— Світланко, тут більше нікого не було. Я чекатиму від тебе переказ. Якщо ні, мені доведеться усім на роботі розповісти, щоб ти повернула мені гроші.

Олена, після цих слів, відразу поклала телефон.

А Світлана не могла повірити, що це зараз усе з нею відбувається, до неї ще зовсім не дійшло, що це таке відбулося.

Її подруга, якій вона щиро допомогла у важкий час звинувачувала її у тому, що вона не робила. Її, Світлану, яка в житті ніколи нічого чужого не взяла, яка на роботі соромилася взяти з чиєїсь банки ложку кави або ручку зі столу у колег. Тому що не можна, незручно брати без дозволу. Що люди скажуть? Що у неї свого немає? А тут гроші! Ще й велика сума така, що подруга з чоловіком довго їх відкладали.

Світлана заплакала. Як же це прикро! Що ж робити тепер?

Вона раптом зрозуміла, як вона від усього втомилася. Втомилася кидати все своє і стрімголов бігти допомагати іншим людям, хоча й близьким.

Втомилася вибирати не себе, а інших завжди. Втомилася не ходити на йогу, не пити зранку улюблену каву без метушні, не їздити у відпустку. Втомилася.

А тепер її ще звинувачують ще й у тому, що вона чужі гроші, бачте, взяла.

І як тепер бути? А якщо й правда, Олена на роботі всім таке буде розповідати? Або директору розповість про ці гроші?

Від цих важких думок її відволік телефонний дзвінок. Дзвонила знову Олена.

Знову, напевно, сваритиметься і переконуватиме, що все колегам на роботі розкаже.

— Світланко, привіт ще раз тобі, рідненька. Ну знайшлися гроші наші. Я їх сама поспіхом переклала, коли мене забирали в стаціонар, а потім забула просто про них зовсім, не до того було, сама розумієш. Швидка, стаціонар, Міланка, такий день був важкий. Взагалі про це забула. А після розмови з тобою раптом згадала, що вони в шухляді, в тумбочці. Вибач, що так вийшло з цими грошима. Ти ж не сердишся на мене, подруго моя?

— Оленко, мені неприємно було це чути. Як ти могла подумати, що я взяла ці гроші?

— Світланко, ну втомилася я дуже за цей час, вилетіло з голови, перенервувала, ось і наговорила тобі всякого. Вибач мене, будь ласка за це.

— Добре. Бувай.

— Світланко, Світланко, почекай, ще хотіла попросити тебе, – почала подруга.

Світлана не дослухала її і вимкнула телефон.

Напевно, вперше в житті вона не дослухала чиєсь прохання і зовсім не відчувала через це почуття провини через це.

Та й взагалі, після цієї ситуації з Оленою їй раптом стало все одно. Вона зрозуміла, що втомилася рятувати і допомагати, і що в спробі допомогти всім вона втрачає найголовніше — себе, своє цікаве життя і свій час, який найдорожчий в житті, безцінний, який ніколи вже не повернути.

І після цього випадку Світлана стала вчитися вибирати себе в усьому і завжди. Робити те, що хочеться, проводити час так, як хочеться і не змінювати свої плани через те, що у когось щось сталося.

Раптом її друзі почали чути:

«Ні, я не можу. Ні, я не хочу, я втомилася. Ні, не можу, у мене немає часу. Ні, не можу, я дивлюся серіал — дуже чекала новий сезон. Ні, не можу, попроси когось іншого, будь ласка, не розраховуй лише на мене, як колись».

А іноді вони їй дзвонили рано-вранці або пізно ввечері, а вона не відповідала, от просто не брала телефон і все, бо просто не хотіла цього робити. І не передзвонювала, як колись раніше.

Друзі її щиро не розуміли, що сталося. Говорили між собою, що вона змінилася дуже, якась недобра стала до всіх, відсторонилася.

А хтось навіть ображався і злився, що Світлана своєю відмовою зіпсувала йому або їй плани, адже вони сподівалися на її допомогу до останнього, як було колись.

Злилися і переставали спілкуватися.

І якось швидко подруг у неї стало менше, їй рідше дзвонили і ніби взагалі забули про неї.

Світлана, звісно, хвилювалася трохи за це. Вона раптом зрозуміла, що у неї поруч і немає нікого, а були тільки друзі-споживачі, і це було шалено сумно.

Світлана більше не хотіла витрачати своє життя на інших, не хотіла допомагати і не чути навіть слів подяки, тепер вона не знала, а чи взагалі щирими вони були колись, якщо люди не вміють чути відмову.

І вона вирішила все повністю змінити, бо люди на роботі, яких вона знала багато років, і яким допомагала в усьому, просто стали відвертатися від неї, бо тепер вона стала незручна, вона навчилася ні говорити.

Спочатку вона поміняла роботу, почала ходити на йогу, пілатес і на танці, їздити в маленькі подорожі по вихідних і накопичувати гроші на поїздку на море за кордон, про що мріяла давно.

Вона почала жити так, як хочеться, і оточувати себе людьми, які цінували її і теж хотіли допомогти. Таких людей було небагато, але зате це були справжні друзі. І це було щастя.

Коли Світлана залишила останній дзвінок Олені без відповіді, вона відчула, як зникло важке відчуття провини.

Це був перший раз, коли вона сказала собі ні — і це не зруйнувало її, як вона завжди думала, що буде. Навпаки, вона відчула себе цінною.

Від цього ні у неї почалося нове життя.

Світлана зрозуміла, що час для себе — це не привілей, а необхідність. Вона більше не була тією, хто завжди готовий підставити плече, навіть коли в самій не залишалося сил.

Вона почала змінювати не тільки свої звички, а й коло спілкування. Виявилося, що справжні друзі не ображаються, коли ти ставиш свої інтереси на перше місце.

А ті, хто залишався — були варті того, щоб з ними йти по життю. І з кожним кроком Світлана все більше відчувала, що нарешті має право на власний простір, на свої бажання, на свій відпочинок.

Після того, як вона повернулася з першої поїздки, вона усміхнулася до себе в дзеркалі. “Так, я змінюю своє життя”, — сказала вона. І вперше за довгий час почала відчувати радість просто від того, що живе для себе.

Чи це вірний шлях відмовитися від друзів і залишити поруч з собою лише кількох людей? Чи краще бути самій, ніж поряд з ким попало, з людьми, які лише чекають щось від тебе і які, взамін, нічого тобі не дають, крім сухого дякую?