Добре тобі, Ганно, твої донечки мирно живуть, ніколи між собою не сперечаються, – якось зауважила сусідка, в якої на подвір’ї діти завжди зчиняли галас, бо вічно щось поділити не могли. – Так, мої дівчатка – золоті, я ними дуже тішуся, бо коли діти живуть у злагоді, для батьків то велике щастя, – Ганна, яка все життя нездужала, щиро тішилася тим, що її дочки так між собою мирно живуть, і точно підтримають одна одну, якщо що
– Добре тобі, Ганно, твої донечки мирно живуть, ніколи між собою не сперечаються, – якось зауважила сусідка, в якої на подвір’ї діти завжди зчиняли галас, бо вічно щось поділити не могли.
– Так, мої дівчатка – золоті, я ними дуже тішуся, бо коли діти живуть у злагоді, для батьків то велике щастя, – Ганна, яка все життя нездужала, щиро тішилася тим, що її дочки так між собою мирно живуть, і точно підтримають одна одну, якщо що.
– Олю, дай мені ту синю спідничку, я хочу сьогодні в ній піти на вулицю.
– А ти мені дай свої чобітки, – весело відповіла старша сестра.
– Добре, міняємося!
Так було завжди. Оля і Марія – сестри, яких навіть мама іноді плутала, хоча різниця між ними – два роки. Жили в селі, бідненько, але дружно. Батька не стало, коли Марійці було шість, і з того часу Оля, як могла, допомагала мамі ростити меншу сестру.
– Марічко, не біжи босою, дощ був, болото ж!
– Але ж ми на ставок!
– Та який ставок, завтра контрольна з математики. І взагалі, мама просила картоплю перебрати.
Марія супилася, але слухалась. Бо коли Оля казала – значить, так треба.
Роки летіли. Оля першою вийшла заміж – за сусідського хлопця Івана, чесного, трохи впертого, але роботящого.
Марія довго вагалась з вибором: ніби й залицялися до неї парубки, але серце не лежало ні до кого.
– А як ти зрозуміла, що це твоя половинка? – якось запитала вона Олю, коли вони разом лущили квасолю.
– Та як… Прийшов, сказав: «Я тебе не відпущу». І я відчула – нікуди не треба тікати.
– Гарно сказано… А до мене все не ті приходять.
– То й не поспішай. Краще бути самій, ніж із кимось і відчувати себе самотньою.
Згодом Марія теж вийшла заміж – у сусіднє село. Але чоловік її не шанував: голос піднімав, пити почав.
– Маріє, чого ти мені не сказала раніше? – з болем питала Оля, коли побачила як живе сестра.
– Та я думала, пройде… він ж не завжди такий…
– Слухай сюди. Я мовчати не буду. Забирай речі – і їдь до нас. Він тебе не вартий.
Марія мовчала, а потім заплакала – мов дитина.
– А ти мене приймеш?
– Я ж твоя сестра. Ти що, не пам’ятаєш, як ми мінялися спідничками й чобітками?
Життя знову звело сестер під одним дахом. Оля приймала Марію, як рідну дочку. Іван, хоч і не був балакучим, лиш мовчки поставив ще одне ліжко в кімнаті. А їхні діти – племінники – називали Марію «мамина сестра» і ніколи не питали зайвого.
Чоловік Марії не просив її повернутися, тому вони розлучилися і Марія залишилася в сестри.
Минуло кілька років. Марія працювала, гроші відкладала, і купила маленьку хатинку в селі, почала вирощувати квіти – гладіолуси, айстри, чорнобривці.
Оля часто заходила до сестри в гості, все життя вони підтримували одна одну, і городи разом обробляли – спочатку в одної все зроблять, потім в іншої, і всі свята разом проводили.
Їм було по 60, коли не стало Івана. Оля важко переживала втрату. Тоді Марія взяла сестру до себе. Ольга переїхала до сестри, а свою хату залишила дітям, нехай господарюють.
– Посидимо під липою, – лагідно сказала. – Я вареників наліпила.
– Ніби в дитинстві… Знов ми вдвох.
– І знов разом. Бачиш, як життя кругами ходить.
Уже на пенсії, вони вставали рано, поралися на городі, дивилися вечорами серіали, а щонеділі йшли до церкви.
Місцеві жартували: – О, йдуть наші «сестри-господині»!
А ті тільки усміхались.
– Знаєш, я вдячна, що в мене була ти, – казала якось Оля.
– І я вдячна, що ти в мене була завжди. Навіть коли мені здавалося, що я не вартую нічиєї підтримки.
– Ми з тобою, як ті дерева, що поруч ростуть: одна – вища, друга – міцніша, але коріння в нас – одне.
На 75-річчя Марії вони запросили всіх племінників і правнуків.
– Бабцю Маріє, а чому ви з бабцею Олею завжди разом? – запитала маленька Софійка.
– Бо вона моя половинка, – відповіла Марія, гладячи сестру по руці. – Ми народились із різницею в два роки, а серцем – в один день.
– І що, ніколи не сварились?
– Сварились, ще й як! Але завжди мирились. Бо кров – не вода. А сестра – то подарунок на все життя.
Коли Марії не стало, Оля кожен ранок поливала її квіти. Айстри, що росли біля порогу, мовби тягнулись до її рук.
– Ну що, Марічко… Сьогодні твої улюблені цвітуть, – шепотіла вона. – А я зроблю пиріжки. Приходь уві сні, скуштуєш.
Іноді люди в селі бачили, як літня Оля стоїть на ґанку й усміхається в небо.
Кажуть, що сестри – то дві частини одного серця.