Історія почалася з розлучення дочки. Зять Андрій пішов до молодої співробітниці, залишивши Марину з дітьми без житла. Квартира була оформлена на його матір, і після розлучення дочці довелося з’їжджати.

Людмила розставляла тарілки на обідній стіл. Чотири тарілки. Вже п’ятий місяць у її двокімнатній квартирі жила дочка Марина з онуками – десятирічним Артемом? та восьмирічною Дашею.

Історія почалася з розлучення дочки. Зять Андрій пішов до молодої співробітниці, залишивши Марину з дітьми без житла. Квартира була оформлена на його матір, і після розлучення дочці довелося з’їжджати.

– Мамо, можна ми тимчасово до тебе переїдемо? – Попросила Марина телефоном. – Місяць-два, поки житло знайду.

– Звісно, ​​доню. Приїжджайте.

Людмила Василівна тоді думала, що тимчасово – це справді ненадовго. Сама вона працювала бухгалтером у невеликій фірмі, жила одна з того часу, як овдовіла три роки тому. Місця у квартирі вистачало.

Але місяць перетворився на два, два на три, вже йшов п’ятий. Дочка працювала продавчинею у крамниці, отримувала мало. Зняти навіть однокімнатну квартиру їй було не по кишені.

– Мамо, я знайшла варіант, – повідомляла Марина. – Але просять заставу у два розміри орендної плати. У мене поки що таких грошей немає.

– А коли будуть?

– До зими накопичу, мабуть.

Зима була ще далеко.

Людмила розуміла ситуацію дочки, але жити разом ставало все важче. Квартира маленька, всі один одному заважали.

Марина з донькою Дашею спали на розкладному дивані в залі, Артема влаштували в бабусиній спальні на розкладачці. Людмила залишилася у своїй кімнаті, але усамітнення більше не було.

Щоранку у квартирі починався хаос. Усі одночасно збиралися на роботу та до школи. Черга у ванну, пошуки одягу, сніданок похапцем.

– Бабу, а де моя сорочка? – кричав Артем.

– Яка сорочка?

– Біла, у клітку. Вчора прали.

– На балконі висить, мабуть.

Даша шукала підручники, Марина – цілі колготки, Людмила намагалася всім приготувати сніданок.

– Мамо, а кава є? – Запитувала дочка.

– Вчора закінчилася.

– А що будемо пити?

– Чай.

– У мене зміна важка, без кави не впораюся.

Людмила одягала пальто та бігла до крамниці за кавою. До роботи залишалося пів години.

Увечері ситуація повторювалася. Діти робили уроки за кухонним столом, Марина дивилася серіали, увімкнувши його гучніше. Людмила намагалася почитати книгу, чи переглянути новини.

– Можна тихіше? – просила жінка.

– Мамо, я весь день на ногах, хочу відпочити.

– А я не хочу?

– У тебе робота спокійна, сидяча.

“Спокійна робота”. Людмила посміхнулася сама до себе. Вісім годин із цифрами та документами, а потім удома знову клопіт.

Продукти стали зникати з подвоєною швидкістю. Холодильник спустошувався за три дні, замість тижня. Комунальні платежі зросли.

– Марино, може, скинемося на продукти? – обережно запропонувала мати.

– Мамо, у мене зарплата маленька. Щойно на дитячі потреби вистачає.

– А в мене велика, чи що?

Конфлікти почалися через дрібниці. Діти розкидали іграшки по всій квартирі, Марина залишала брудний посуд у раковині, ніхто не прибирав за собою.

– Артем, збери конструктор, – просила бабуся.

– Бабуль, я ще граю.

– Ти вже цілу годину не граєш. А вся підлога засіяна.

– Мамо, не чіпляйся до дитини, – втручалася Марина. – Хай грає.

– А я де ходитиму? По іграшках стрибатиму?

– Переступи через них.

“Переступи”. У своїй квартирі.

Найгірше було з ванною. Вранці черга, увечері теж. Людмила звикла приймати душ після роботи, але тепер доводилося чекати.

– Дашо, ти довго ще будеш? – стукала жінка у двері.

– Бабуль, я волосся мию!

– Ти вже пів години миєш!

– У мене волосся довге, потрібно добре промити.

Марина після роботи влаштовувалась на дивані з телефоном і розмовляла з подругами. Гучно, емоційно, обговорюючи особисті справи.

– Марино, можна тихіше? – просила мати.

– Мамо, я ж не кричу. Нормально розмовляю.

– Але чути кожне слово.

– А що секретного? Звичайна розмова.

Звичайна розмова про те, який негідник колишній чоловік, як важко одній з дітьми, які мужики трапляються нікудишні.

Через чотири місяці спільного життя Людмила відчула, що задихається. Постійний шум, безладдя, відсутність спокою почали позначатися на здоров’ї.

– Марино, як справи з пошуком квартири? – Запитала вона дочку.

– Шукаю, мамо. Але ціни кусаються.

– А якщо роботу кращу знайти?

– Яку роботу? У мене освіта середня, досвід лише у торгівлі.

– Може, курси якісь закінчити?

– На які гроші? І коли? В мене діти, робота.

Замкнене коло. Щоб знайти житло, потрібні гроші. Щоб заробити гроші, потрібен час. А часу немає через дітей та роботу. Людмила розуміла логіку доньки, але власні нерви вже були на межі.

Особливо дратували дитячі крики та сварки. Артем із Дашею постійно щось ділили, сперечалися, чубилися.

– Це моя іграшка! – волала Даша.

– Ні, моя! Ти її в мене забрала! – репетував брат.

– Мамо, скажи йому!

– Мамо, вона бреше!

Марина реагувала мляво:

– Діти, не сваріться.

– А він не дає!

– А я перший узяв!

– Розберіться самі.

І діти розбиралися самі – з криками, сльозами, іноді стусанами.

Людмила відчувала, як її терпіння добігає кінця.

Останньою краплею став епізод із зіпсованим килимом. Артем пролив сік на світлий килим у залі, а потім спробував витерти пляму мокрою ганчіркою. Вийшло ще гірше.

– Артем, що це? – засмутилася бабуся.

– Я випадково, – винувато відповів онук.

– Як випадково? Ти ж бачив, що проливаєш!

– Мамо, не кричи на дитину, – втрутилася Марина. – Діти завжди щось проливають.

– Марино, цей килим мені твій батько подарував!

– Ну то й що? Подумаєш, килим. Випереш.

Людмила зрозуміла, що більше не може терпіти таке життя.

– Марино, нам треба поговорити серйозно.

– Про що?

– Про те, що вам час щось вирішувати з житлом.

– Мамо, я ж шукаю!

– Чотири місяці шукаєш. Може, варто щось змінити у підході?

– А що міняти? Грошей більше не стало.

– Може, кімнату зняти для початку?

– У комуналці із дітьми? Ти що!

– А тут хіба не комуналка?

Марина образилася:

– Ми що, чужі тобі?

– Не чужі, але я не можу більше так жити.

Розмова вийшла важкою. Марина плакала, звинувачувала матір у черствості. Діти слухали із сусідньої кімнати й теж плакали.

– Виходить, ти нас виганяєш? – схлипувала дочка.

– Не виганяю. Прошу знайти рішення.

– Яке рішення? Жити на вулиці?

– А що ти пропонуєш? Жити у мене вічно?

– Поки не стану на ноги!

– А коли це станеться?

Дочка не відповіла.

Людмила зрозуміла, що Марину цілком влаштовує таке становище. Безплатне житло, допомога з дітьми, побут. Навіщо щось міняти?

– Марино, я дам тобі місяць. До кінця вересня треба з’їхати.

– Мамо, як ти можеш! Ми ж сім’я!

– Саме тому, що сім’я, я чотири місяці терпіла. Але більше не можу.

– А куди нам подітися?

– Не знаю. Це твоє завдання.

Діти дивилися на бабусю величезними очима, сповненими сліз та нерозуміння. Людмилі було боляче, але відступати вона не збиралася.

Місяць пролетів швидко. Марина металася між варіантами, але нічого придатного не знаходила. То дорого, то далеко, то невідповідні умови.

– Мамо, ну дай ще місяць, – просила дочка за тиждень до дедлайну.

– Ні, Марино. Ми домовились.

– Але ж я мати-одиначка! Мені тяжко!

– А мені легко? Я чотири місяці живу у власній квартирі, як гостя!

– Ти перебільшуєш.

– Не перебільшую. Я не можу спокійно відпочити, почитати, подивитись телевізор. Скрізь хтось галасує, щось вимагає.

– Діти ж маленькі!

– Діти є діти. Але то твої діти, а не мої.

Марина спробувала натиснути на жалість:

– Отже, онуки тобі не потрібні?

– Внуки потрібні. Але не двадцять чотири години на добу у моїй квартирі.

– Мамо, ну що з тобою сталося? Раніше ти була добріша.

– Раніше у мене було своє життя!

У результаті Марина винайняла кімнату в малосімейці. Дорого, незручно, але іншого виходу не було.

Діти образилися на бабусю. Артем із Дашею перестали обійматися при зустрічі, відповідали однозначно.

– Бабуся погана, – шепотіла Даша мамі. – Вона нас вигнала.

Марина не переконувала дочку. Їй було вигідно, щоб діти вважали бабусю винною у їхніх бідах.

Людмила нарешті залишилася сама у квартирі. Тиша, лад, ніхто не заважає. Здавалося б, мрія збулася. Але радощів не було. Вона почувала себе жорстокою егоїсткою, яка вигнала дочку з онуками.

Марина дзвонила рідко, на свята приводила дітей на годину-дві. Артем із Дашею трималися відсторонено, не розповідали про школу, не просили допомоги з уроками.

– Як справи у новій квартирі? – питала бабуся.

– Нормально, – сухо відповіла Марина.

– А сусіди як?

– Нічого.

– Може, чим допомогти?

– Не треба. Справляємось самі.

Людмила розуміла: дочка демонструє, що може жити без материнської допомоги. Але бачила, як важко їй доводиться. У Марини з’явилися зморшки, вона схудла, стала дратівливою. Діти почали часто хворіти.

Людмила отримала бажані тишу та спокій, але заплатила за це стосунками з дочкою та онуками. Якось жінка подумала про те, чи не покликати доньку назад, але згадавши спільне проживання, вирішила вибрати себе, своє здоров’я та спокій.

Можливо хтось її засудить за цей вчинок, а хто був в подібній ситуації, – виправдає.

Як вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях,