Олена розгубилася. Вона не могла повірити власним вухам. Це не вкладалося в голові. Учора він з усмішкою планував вихідні, обіцяв познайомити її з друзями, запросити на яхту. Як усе могло змінитися за одну ніч?

— Дитина від якоїсь сірої миші мені не потрібна, — відрізав він, сунувши в руки пачку грошей. Він навіть не здогадувався, що доля вже приготувала для нього жорстоку відплату.

Повітря за вікном було прохолодним, вологим, наповненим запахом наближаючогося дощу, але всередині салону розкішного автомобіля панувала зовсім інша атмосфера — суміш спеки від нагрітої шкіри сидінь і густого, насиченого аромату парфумів Олександра. Олена сиділа поруч, стискаючи сумочку на колінах, і відчувала, як у грудях наростає тривога, ніби передчуття біди. Поїздка минула у гнітючій тиші, і коли машина зупинилася на безлюдній набережній, огорнутій тінями, Олександр нарешті повернувся до неї. У його очах не було й краплі тепла — лише холодна, майже звіряча посмішка.

— Ну що, Лєна, приїхали, — вимовив він рівним тоном, без найменшого натяку на емоції. — Наші зустрічі закінчені. Вважай, що все.

Олена розгубилася. Вона не могла повірити власним вухам. Це не вкладалося в голові. Учора він з усмішкою планував вихідні, обіцяв познайомити її з друзями, запросити на яхту. Як усе могло змінитися за одну ніч?

— Сашо… про що ти? Це жарт? — її голос затремтів, наче струна під вітром.

Його усмішка стала ширшою, але в очах не було й тіні сміху — лише зневага.

— Жарт? Та ти що, справді вважаєш мене таким дурним? — він нахилився ближче, і від його погляду по шкірі пробігли мурашки. — Ти думала, я не зрозумію, навіщо ти завагітніла? Вирішила, що це змусить мене одружитися? Наївно, Лєна. Дуже наївно.

Її світ зруйнувався в одну мить — не просто похитнувся, а розсипався на дрібні, гострі уламки. Дихати стало важко. Звинувачення було жахливим, брехливим, але відповісти вона не могла.

— Ні… це неправда… — прошепотіла вона, і сльози потекли струмками, розмиваючи контури вогнів у далині. — Це дар… Божий дар, Сашо! Як ти можеш так думати?

— Не треба мені Бога, — різко обірвав він. — З Богом розбирайся сама. А я тобі чітко сказав: мені це не потрібно.

Він відкинувся на спинку сидіння, глянув на неї з відразою, немов на щось брудне й зайве.

— Ти справді вірила, що я, Олександр Воронцов, одружуся з тобою? Із дівчиною з провінції, без зв’язків, без становища? Мені не потрібна дитина від когось на кшталт тебе. Усвідомила?..

Кожне його слово різало серце, немов лезо. А потім, наче ставлячи останню крапку у вироку, він байдуже витяг із бардачка білий конверт і кинув його їй на коліна.

— Тут гроші. На аборт і на квиток назад у твоє село. Хочу, щоб ти зникла. І не смій телефонувати.

Дверцята грюкнули. Авто рвучко зірвалося з місця, залишивши за собою лише вереск шин і гул двигуна, що розчинився у нічній темряві. На безлюдній набережній лишилася тільки Олена — зламана, принижена, тримаючи в руках конверт, у якому лежала оцінка її честі.

Час застиг. Вона сиділа на холодній лавці, не відчуваючи ні вітру, ні пронизливого холоду. Сліз не було — вони лишилися в тій машині. Усередині панувала лише важка, мертва порожнеча. Повільно, немов чужими руками, вона розірвала конверт. Усередині — акуратна пачка доларів. Він усе спланував наперед. Ця думка вдарила сильніше за будь-які образи. Він не сумнівався. Він просто викреслив її з життя, як помилку, і навіть визначив ціну.

— Дівчино, з вами все гаразд?

Вона здригнулася і підняла очі. Перед нею стояв чоловік середніх років у строгому пальті, з портфелем у руці. Його обличчя з борідкою і окулярами видалося знайомим, але одразу вона не змогла згадати.

— Перепрошую, ви ж Олена? З філологічного? Я — Микола Іванович, викладав у вас зарубіжну літературу.

Пам’ять повернула обличчя викладача. Тут, у темряві, воно здавалося іншим — теплішим, м’якшим. Його голос, спокійний і уважний, став першим променем світла серед мороку.

— Миколо Івановичу… — прошепотіла вона, і губи знову затремтіли.

Він тихо сів поруч, залишивши відстань між ними.

— Йшов із засідання, бачу — сидить моя студентка, сама, серед ночі. Метро ось-ось закриється, а ви живете не поруч. Ходімо до мене. Маю квартиру неподалік. Вип’єте чаю, зігрієтесь. А завтра вже вирішите, що робити. Не можна вам залишатися самій.

У неї не залишилося сил сперечатися. Його турбота була єдиним рятівним шансом утриматися на поверхні. Вона мовчки кивнула. Він зрозумів, обережно підхопив її під лікоть і допоміг піднятися. Тримаючись за його руку, як за єдину опору у зруйнованому світі, Олена пішла за ним темним провулком, далеко від болю і зради.

Квартира Миколи Івановича вражала затишком. Жодних холодних стін і порожнечі, як у Олександра. Тут панувала тиша, порядок і тепло. Книжкові полиці — аж до стелі, старовинний письмовий стіл із зеленим абажуром, м’яке крісло біля торшера, журнальний столик із книгами. Повітря було наповнене запахом паперу, дерева і чаю з мелісою.

— Проходьте, не соромтеся, — сказав він, допомагаючи зняти пальто. — Живу сам, але намагаюся, щоб було затишно. Уют допомагає зносити самотність.

Його слова прозвучали просто, але вразили глибоко. Сльози знову підступили до очей. Він зробив вигляд, що не помічає, і тихо зник на кухні. Повернувся з двома чашками гарячого чаю.

І саме за цим чаєм, у тиші та дбайливому спокої, Олена вперше того вечора заговорила. Вилила душу: про кохання, про вагітність, про жорстокі слова Олександра, про конверт, що й досі лежав у сумці, обпікаючи кожен нерв. Микола Іванович слухав мовчки, не перебивав, і в його очах не було ані жалю, ані осуду — лише тихе, глибоке розуміння.

Коли вона стихла, він м’яко промовив:

— Вам потрібно відпочити. І не тільки вам, — він обережно кивнув на її живіт, уперше прямо визнавши те, що давно відчував. — Ідіть у спальню. Там свіжа білизна. Я залишусь у вітальні. Не заперечуйте — зараз для вас найважливіше спокій.

Вранці вона прокинулася від запаху кави й омлету. Трохи відпочила, але все ще губилася у думках. Куди йти далі? І тоді Микола Іванович, помішуючи ложечкою цукор у чашці, сказав:

— Я довго думав цієї ночі. Є пропозиція. Вона може здатися дивною. Мене запросили очолити кафедру славістики за кордоном. Це мрія моєї кар’єри. Але там віддають перевагу сімейним викладачам. А я, як ви знаєте, самотній.

Він зробив паузу.

— Пропоную фіктивний шлюб. Я візьму дитину на своє ім’я, забезпечу вас. Ви зможете спокійно навчатися, народити і ростити малюка. А через кілька років, якщо захочете, ми розлучимося. Подумайте. Не потрібно відповідати одразу.

Вони провели разом тиждень. Він не тиснув, не квапив, просто був поруч — спокійний, дбайливий, надійний. Вони гуляли, говорили про книжки і життя. Вона побачила в ньому чесного і доброго чоловіка. І погодилася.

Весілля було скромним, непомітним. А потім почалося нове життя. Фіктивний союз поступово перетворився на справжній. Повага виросла у прихильність, а прихильність — у тихе, міцне кохання. Через п’ять років у них народилася донька Женя. А син Кирило, якого Олена народила до шлюбу, ріс у любові й турботі, вважаючи Миколу Івановича єдиним і найкращим татом.

Минуло двадцять п’ять років.

У розкішному кабінеті на верхньому поверсі «Воронцов-Тауеру» сидів Олександр Ігорович Воронцов — власник імперії, мільярдер, людина, яка мала все, що можна купити. Він давно відкинув юнацьке «Саша», обравши звучне ім’я, що підкреслювало статус. Та за фасадом багатства і влади ховалася порожнеча. І саме в цей момент його скрутила різка, пекуча біль у животі. Він схопився за край столу, ледве втримуючись на ногах, осліплений стражданням.

Його життя склалося так, як він хотів: гроші, вплив, статус. Був і шлюб — за розрахунком. Але той союз завершився гучним розлученням і залишив лише цинізм. Дітей у ньому не було. Батьки давно загинули в аварії. А лікарям він не довіряв, вважаючи їх безсилими.

Про виразку він знав. Лікар із Швейцарії наполягав на операції, але Олександр відмовлявся. Операція — це слабкість. А він не мав права на слабкість. Біль глушив ліками, працював у шаленому ритмі, переконаний, що угоди й мільйони можуть зупинити час.

Та біль став нестерпним. Він намагався натиснути кнопку виклику, але руки не слухалися. Перед очима все пливло. Він ще встиг побачити, як у кабінет забіг лікар.

— Олександре Ігоровичу! Я ж попереджав! У вас прободіння виразки! — голос лунав здалеку. — Швидко в лікарню!

Останнє, що він пам’ятав, — це каталка, яскраві лампи, панічний страх.

І саме там, на межі життя і смерті, він побачив її. Хірурга. Жінку з холодними, спокійними очима. У цих очах він упізнав Елену. І думка, що майнула перед наркозом: «Це вона?..»

Операція тривала три години. Елена Аркадіївна працювала з точністю машини, не даючи волю емоціям. Вона рятувала його не заради нього. За ради сина. Щоб він ніколи не дізнався, що його мати могла відмовитися врятувати батька.

Коли він отямився, то відразу захотів побачити її. Вона увійшла до палати — стримана, сильна, упевнена.

— Добрий день, Олександре Ігоровичу. Як почуваєтесь?

Він усміхнувся.

— Лєна… Я знав, що це ти. Я хочу все виправити.

— Мене звати Елена Аркадіївна, — холодно відповіла вона. — Я ваш лікар.

Він почав облогу: квіти, записки, зустрічі. Вона лише передавала букети медсестрам.

У день його виписки він чекав її біля виходу.

— Лєна, дай шанс! Я зрозумів усе! Наші почуття ще живі!

Але саме в цей момент під’їхав білий позашляховик. З нього вийшов юнак — високий, упевнений, з рисами обличчя, схожими на Олександра двадцять п’ять років тому. Він обережно відсунув руку чоловіка.

— Мамо, все добре? Тато й Женя чекають. Ми поспішаємо.

«Мамо… тато… Женя…» — ці слова вдарили Олександра сильніше за ніж.

Юнак допоміг матері сісти до машини й кинув коротко:

— Я знаю, хто ви. І прошу — тримайтеся подалі від моєї родини.

Дверцята зачинилися. Машина поїхала.

Олександр опустився на сходи. Перед очима зникало те, чого він позбувся сам: син — сильний, кохана жінка — щаслива, сім’я — справжня. А він залишився з мільярдами й владою. Але вперше зрозумів: жодні гроші не куплять втраченого.