Не встигла вона задрімати, як хтось почав наполегливо дзвонити у двері. Коли Віка вийшла з дитячої, вона побачила гостей, яких Костянтин уже запросив до кімнати.

З лікарні Віку з донькою зустрічали чоловік, батьки і свекри. Вдома, звичайно, посиділи за столом, але недовго – через годину гості пішли, залишивши молодих батьків і онуку самих.

Костя за звичкою завалився на диван і увімкнув телевізор, а Віка зайнялася прибиранням кухні, яку чоловік за чотири дні її відсутності перетворив на щось неймовірне.

Закінчивши роботу, Віка погодувала доньку і, коли та заснула, вирішила сама прилягти на тахті в дитячій – все-таки день сьогодні видався хвилюючий і клопіткий.

Не встигла вона задрімати, як хтось почав наполегливо дзвонити у двері. Коли Віка вийшла з дитячої, вона побачила гостей, яких Костянтин уже запросив до кімнати.

Це була Жанна – старша сестра Кості, її чоловік і дві подруги Жанни, з якими Віка була ледь знайома.

–Братику, ми тебе привітати прийшли! Я пам’ятаю, яким ти маленьким був, а тепер, подивіться – вже сам татусь! – галасувала сестра.

Решта теж тиснули Костянтину руку, обіймали його і цілували.

– Жанно, тихіше, будь ласка, Варя тільки що заснула, – попросила Віка.

– Та годі! Такі маленькі ще нічого не чують! Ти краще давай на стіл накривай – ми ось ігристе і торт принесли. Решта з тебе, – заявила Жанна.

Віка поставила на стіл те, що залишилося від застілля з батьками.

– Щось у вас біднувато! – поморщилася зовиця.

– Ну, вибач. Ми гостей не чекали. Я взагалі щойно з лікарні. Тож усі претензії до Кості – він тут без мене господарював, – відповіла Віка.

– Дівчата, не сваряться! Я вже піцу замовив – три види. Тож голодним ніхто не залишиться, – повідомив Костя.

Гості просиділи майже до дев’ятої години, поки Віка вже прямо не сказала, що їй треба купати дочку і вкладати її спати.

Коли вони пішли, Костя дорікнув дружині:

– Віка, ти могла б бути ввічливішою. Люди прийшли нас привітати, а ти за столом з ними навіть не посиділа – весь час до дитини бігала, а в кінці взагалі майже всіх вигнала.

– А що мені було робити, якщо вони самі не розуміють, що мені в перший день після пологового будинку не до гостей? Привітати вони прийшли. Хоча б дешеве брязкальце дитині принесли.

І взагалі, запам’ятай: відсьогодні в нашому домі не гості головні, а дитина. У Варі повинен бути режим. Тому я тебе прошу наступні три місяці гостей не запрошувати.

Хочеш з хлопцями поспілкуватися – будь ласка, але десь в іншому місці, – відповіла чоловікові Віка.

Минув місяць
Костянтин працював, Віка з донькою залишалися вдома.

Варя була спокійною дитиною, і Віка встигала робити по дому практично все, тільки з готуванням перестала морочитися – готувала щось простіше. Але Костя не заперечував.

Загалом, жили нормально.

Але тут звідкись виникла проблема. Чесно кажучи, виникла вона у матері Костянтина – Лідії Андріївни, але та чомусь вирішила, що владнати справу можна за рахунок невістки.

А суть полягала в наступному: у Лідії Андріївни була вісімдесятирічна мама – Катерина Іванівна. Вона жила в селі, яке знаходилося майже в ста кілометрах від міста.

Жила бабуся Катя – як її називали в родині – у звичайному сільському будинку з сільськими «зручностями»: вода – у колодязі, дрова – у сараї, все інше – у дворі.

Будинок стояв на ділянці в десять соток, які бабуся Катя обробляла самостійно. Дочка і онуки допомагали їй тільки посадити і викопати картоплю. Вони ж цю картоплю всю зиму і їли.

Так ось, цієї зими бабуся застудилася і важко перехворіла. Працювати на городі самій їй стало важко.

І тоді Лідія Андріївна вирішила, що треба на все літо відправити в село Віку з дитиною – нехай допоможе бабусі.

Віка спочатку навіть не повірила тому, що почула, подумала, що свекруха жартує. Але та була цілком серйозна.

– Забрати матір в місто я не можу – там вже весь город посаджений. Хто доглядатиме? Сама я працюю. Ну, приїду на вихідні, якісь справи зроблю, а на тижні хто буде воду з колодязя тягати?

Колодязь недалеко, всього метрів триста, але матері важко по повному відру носити. Вона по піввідра носить. А води, знаєш, скільки треба? І на господарство, і на полив. Ось вона півдня і ходить туди-сюди.

– Я не зрозуміла, Лідіє Андріївно, ви що пропонуєте мені водоносом стати? – здивувалася Віка.

– Ти можеш не носити відрами. У матері є візок – на нього можна дві фляги по сорок літрів поставити і довезти. Матері вже не під силу, а ти зможеш. І в городі – полити, прополоти теж нескладно.

– Ні вже, Лідіє Андріївно, поливайте і прополюйте свій город самі. Ми з Костею картоплю і всі інші овочі в магазині купуємо, так що нехай на грядках працюють ті, хто врожай збирає.

Жанну відправте. Вона теж не працює, – відмовилася Віка.

– Так у Жанни двоє дітей!

– А у мене, на вашу думку, дітей немає?

– Ти не порівнюй: у Жанни старшому – п’ять років, молодшому – три роки. За ними треба доглядати. Та й Артема тоді доведеться з дитячого садка на все літо забирати, а так він там під наглядом.

А за Варею що доглядати? Вона хіба втече кудись? Нагодувала, поклала в коляску і займайся справами, – сказала свекруха.

– А ви в курсі, що мені з Варею треба щомісяця до лікаря в поліклініку ходити? І щеплення робити.

– Можна спокійно обійтися і без лікарів. Дитина здорова і все, нема чого зайвий раз по поліклініках тягатися – там швидше якусь болячку підхопити можна, – заперечила Лідія Андріївна.

– Загалом, поїдеш. Більше відправити нікого. І взагалі – моя мати всіх моїх дітей виростила. Всіх трьох. Я жодного разу в декреті довго не сиділа.

Жанну в два місяці матері передала, Вітю і Костю – в чотири. А тепер мати слабка – прийшов час їй борги віддавати – допомагати.

– Я Катерину Іванівну поважаю. Знаю, що вона вам дуже багато допомагала. Але особисто я їй нічого не винна. Ось ви, Жанна, Вітя і Костя – в боргу перед нею. А я чужі борги віддавати не збираюся, – відповіла Віка.

У п’ятницю вранці Костя нагадав дружині:

– Ти речі зібрала? Завтра в село їдеш.

– Костя, я вже сказала твоїй мамі і повторюю зараз тобі: ні в яке село я не поїду. І тим більше не повезу туди Варю. А якщо вона захворіє? Мені що – сто кілометрів до міста пішки йти?

У ваше забуте Богом село навіть автобус не заїжджає – проїжджає повз. Там навіть магазину немає.

– Магазин є в сусідньому селі.

– І ти мені пропонуєш з немовлям за два кілометри бігати, щоб хліба купити? І взагалі, я вже не знаю, потрібні ми з Варею тобі чи ні.

Коли твоя мати пропонувала мені перевертати сорокалітрові фляги, ти мовчав. Значить, був з нею згоден? А як я таку флягу підніму, якщо сама важу п’ятдесят сім кілограмів?

– Можна фляги до верху не наливати, – сказав Костянтин. – І досить сперечатися. Раз мати сказала, значить, поїдеш. Більше нікому. Завтра до десятої батько приїде, відвезе вас. Так що речі краще сьогодні збере.

Коли чоловік пішов на роботу, Віка почала збирати речі.

Але перед цим вона зателефонувала своїм батькам.

Мама Віки працювала медсестрою в дитячому відділенні, вона теж спочатку не повірила, що Лідія Андріївна збирається замкнути свою новонароджену онуку в селі.

– Адже до року обов’язково треба стежити за тим, як розвивається дитина. У три місяці обійти всіх фахівців, в рік – ще раз! Як можна поводитися так безвідповідально! – обурилася вона.

А батько Віки мовчки завантажив речі в машину.

Віка з донькою поїхала в квартиру батьків.

Коли Костянтин прийшов з роботи і побачив, що ні дружини, ні дочки вдома немає, він відразу зрозумів, де їх шукати.

Кілька разів за вечір він дзвонив Віці, але вона не відповідала.

Тоді Костя прийшов сам. Але з того, як він почав розмову, Віка зрозуміла, що чоловік нічого не усвідомив.

–Тебе ж не в шахту працювати відправляють. У село! На свіже повітря! Ти що, через дурницю цілу проблему створила? – запитав у Віки чоловік.

– Так, я створила собі проблему. Тільки не зараз, а два роки тому, коли за тебе вийшла заміж. Ти мені дуже сподобався: високий, широкоплечий, добрий. Я не розгледіла, що за всією цією пишністю ховається мамин синочок.

Такий маленький і слухняний: що мама сказала, те ти і робиш. Напевно, якби вона мене в шахту працювати відправила, ти б теж не заперечував.

– І що – додому не повернешся? – запитав Костя.

– Не повернуся. Тому що дім – це місце, де безпечно, де тебе люблять і захищають. З тебе захисник не вийшов. Живи з мамою.

Через півроку їй вдалося розлучитися з Костею.