– Сину… Я ж усе життя мріяла провести тебе до шлюбу. А ти мені навіть слова не сказав.

Сонце вже починало ховатися за будинками, коли Олена сіла на кухні з чашкою чаю. У квартирі стояла тиша – чоловіка давно не стало, а син ось-ось мав зайти. Він подзвонив ще вдень:

– Мамо, ввечері зайду, треба поговорити.

«Про що ж він хоче говорити?» – подумала жінка і поправила скатертину на столі.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшов Ігор – її єдиний син. Усміхнений, але якийсь напружений.

– Привіт, мамо.

– Привіт, сину. Сідай, чай гарячий.

Він сів, кілька секунд мовчав, а потім випалив:

– Мамо, ти ж обіцяла мені на весілля купити квартиру.

– Так на весілля і куплю, – спробувала віджартуватися мама.

– То весілля вже було… Тепер ти маєш виконати свою обіцянку.

Чайна ложка випала з рук Олени й дзенькнула об чашку.

– Весілля було? – перепитала вона, бліднучи. – То ти вже одружився?

Ігор відвів очі.

– Так… Ми з Мартою були у Буковелі. Там розписалися. Невелике свято, так, для себе і кілька друзів.

Олена відчула, як серце закалатало.

– І ти навіть не сказав мені? Не покликав? Я ж твоя мама!

– Мамо, ну… То ж так спонтанно вийшло, ми не хотіли робити помпезно. Просто друзі, гарний настрій… І розписалися.

– А я? – її голос зривався. – Я мала сидіти вдома й дізнатися постфактум? Ти забрав у мене право побачити найважливіший день твого життя.

Ігор намагався говорити спокійно:

– Ми ще плануємо робити весілля в ресторані, колись, пізніше, тоді вже всіх покличемо. А зараз – так вийшло.

Олена відсунула чашку. Сльози підступали до очей.

– Сину… Я ж усе життя мріяла провести тебе до шлюбу. А ти мені навіть слова не сказав.

Ігор почухав потилицю, зніяковіло всміхнувся:

– Ну, мамо, ти ж знаєш, головне – ми щасливі. А квартиру ти ж обіцяла.

Така домовленість і справді була. Вони розмовляли про це з чоловіком. Тоді Ігор був ще студентом.

– На весілля синові треба щось залишити, – казав батько. – Може, квартиру купимо.

– Це дорого, – відповідала тоді Олена. – Але якщо назбираємо – то хай буде.

Чоловік і справді відкладав гроші. Але життя внесло корективи: ремонт, хвороби, а потім – його раптово не стало. Перед відходом він сказав Ігореві:

– Сину, машина буде твоя. На старт.

Ігор пам’ятав ті слова, але завжди вважав, що колись ще й квартиру отримає.

– Ігорю, – тихо сказала Олена, повернувшись у теперішнє, – квартира… Це не так просто. Грошей у мене немає.

– Але ж тато колись казав! – підняв голос син. – Він обіцяв мені допомогти.

– Тато дав усе, що мав, – різко відповіла мати. – Він тоді відкладав на квартиру, але всю суму ми так і не назбирали. Та й зрештою, навіщо тобі квартира – у твоєї Марти вже є квартира від її батьків.

– То що? – Ігор зітхнув. – Хіба я маю жити в її квартирі? Я хотів би своє.

– А ти подумав, як це для мене було? – сказала Олена. – Я сиділа вдома, чекала, а ви там святкували з друзями. Я дізналася останньою. І тепер ти приходиш не з «мамо, благослови», а з «мамо, дай квартиру».

Ігор нахмурився.

– Мамо, ну чого ти відразу так? Ми ж сім’я.

– Саме тому й болить, — прошепотіла вона.

Вони сиділи мовчки. Годинник цокав на стіні.

– Я не кажу, що тепер ти мені не син, – нарешті заговорила Олена. – Але зрозумій: квартира – це не просто «пообіцяв і дав». Це роки праці, це гроші, яких зараз нема. Твій тато хотів, щоб у тебе було добре на початку, і дав тобі свою машину. Це була його остання воля.

Ігор опустив голову.

– Я знаю… Але ж квартиру ти мені теж обіцяла.

– Я обіцяла, коли думала, що у нас буде більше часу й більше сил. Але життя змінилося. Я залишилася сама. Я не можу витягти таку суму.

Він нервово покрутив ключі від машини.

– Я ж не для себе прошу, мамо. Ми з Мартою плануємо дітей. Нам треба простір.

– А чому ви вирішили одружитися без мене? – знову спитала вона. – Ти кажеш «ми», а я де? Я завжди була поряд. І зараз теж. Але ти мене викинув зі свого свята.

Ігор довго мовчав.

– Я не хотів образити. Просто хотів, щоб усе було легко. Без зайвих клопотів.

– А для мене це не клопіт, – гірко всміхнулася мати. – Для мене це щастя. Я мріяла бачити, як ти кажеш «так». І я б спокійно могла поїхати з вами в той Буковель.

Настала важка пауза.

– Мамо, – нарешті сказав Ігор, – може, я неправильно зробив. Але квартира нам дуже потрібна.

Олена глибоко вдихнула.

– Я не можу тобі дати квартиру. Але можу допомогти іншим: підкинути трохи грошей на ремонт, чи на меблі. Хоч маленька, але допомога.

Син насупився, та зрештою кивнув.

– Добре. Я зрозумів.

Ігор пішов від мами дуже ображений, вважаючи, що вони з батьком його підвели – дали обіцянку і не виконали її.

Олена залишилася сама на кухні. Вона розуміла: молоді завжди хочуть усе й одразу. Але життя не завжди дозволяє.

Вона подивилася на стару фотографію чоловіка.

– Бачиш, Іване, – прошепотіла вона, – твій син виріс. І все ще думає, що світ крутиться навколо нього. Але, може, колись він зрозуміє, що найцінніше – не квартира і не машина, а те, що ми є одне одного.

І з цими думками вона погасила світло. Але заснути мама в ту ніч не могла, все думала, як так вийшло, що її єдиний син не запросив маму на своє весілля, а тепер ще й квартиру вимагає. І як тепер з ним будувати стосунки, вона не уявляла…

Іноді діти вимагають того, що батьки колись пообіцяли, не думаючи, що життя може все змінити. Але важливо пам’ятати: справжній спадок, який залишають батьки – це любов і присутність поруч. А квартири й машини – лише речі, які ніколи не замінять материнської любові.