Оксана відчула дивний холод у серці. «Хіба ж то справжня подруга? – думала вона. – Чому вона мене відмовляє?»
У селі всі знали: якщо хтось їде на заробітки в Італію, то неодмінно про це заговорять на лавках під хатами. Ще кілька років тому першою поїхала Ганна. Вона тоді всім казала, що треба мати силу, терпіння, і що далеко не кожен витримає ту чужину.
Її найкраща подруга, Оксана, теж мріяла спробувати, та й грошей заробити. Та коли звернулася до Ганни по пораду, почула:
– Оксано, не їдь. Там тяжко, то не твоє. Ти ніжна, ти не витримаєш. Я знаю, що кажу.
Оксана зніяковіла:
– Але ж ти сама справилася. Чому думаєш, що я не зможу?
– Бо знаю тебе, – відрубала Ганна. – Краще сиди вдома.
Оксана відчула дивний холод у серці. «Хіба ж то справжня подруга? – думала вона. – Чому вона мене відмовляє?»
Минув рік. Оксана все-таки наважилася. Позичила гроші, оформила документи і поїхала. Спершу було страшно: інша мова, інші люди, чужий світ. Але їй пощастило: знайшла роботу в одній італійській родині. Господарі виявилися добрими, ставилися з повагою, платили справедливо.
– Оксано, ви працюєте дуже добре, – хвалила її синьйора Луїза. – Такої працьовитої жінки я ще не бачила.
Оксана працювала від світанку до смеркання, та водночас відкладала гроші. Вона вміла економити й думати наперед.
А Ганна тим часом усе частіше скаржилася:
– Синьйора придирається, роботи море, грошей мало… Я вже знемагаю.
Їй почало здаватися, що вона зробила велику жертву, а подруга живе значно краще. І в душі народилася заздрість.
Коли обидві приїхали в село на свята, зустріч була прохолодною. Сусідки одразу помітили: Оксана виглядає впевненою, добре одягненою, та й грошей, видно, заробила більше.
– Оксано, як там в Італії? – питали жінки.
– Та добре. Робота важка, але як старатися, то можна встояти, – відповідала вона щиро.
Ганна слухала й кусала губи. Врешті не витримала:
– Та що вона розказує! – сказала сусідці тихцем, але так, щоб почули інші. – Хто знає, як вона там ті гроші заробляє. Бо я от чесно працюю – і стільки не маю.
Слова падали, як холодна вода. Хтось знизав плечима, хтось підняв брови. І вже село загуло: «А може, й справді там щось нечисто?»
Оксана спершу мовчала. Та коли чутки дійшли й до її родини, вона зібралася з духом і прийшла до Ганни.
– Скажи, навіщо ти таке кажеш? – прямо спитала. – Невже не радієш, що мені вдалося?
– Я лише правду кажу, – знизала плечима Ганна. – Не може бути, щоб ти стільки заробила, якби все було чесно.
Оксана заплакала:
– Я на чужині від усього відмовлялася, щоб кожну копійку зібрати. І це я заслужила. А ти… ти ж колись була мені як сестра.
Ганна відвернулася. Їй було соромно, але гордість не дозволяла зізнатися.
Минув час. Люди в селі побачили різницю. Оксана вклала гроші в господарство, відремонтувала батьківську хату, допомогла братові з навчанням. Усе робила спокійно, без зайвих слів.
А Ганна повернулася з Італії виснажена, грошей майже не мала. Вона все більше відчувала, що втрачає повагу людей. Бо чутки, які сама й поширила, обернулися проти неї.
– Бач, – казали в селі, – як хтось старається, то й має. А як тільки заздрить іншому, то нічого не буде.
Одного разу Ганна все ж таки прийшла до Оксани. Стояла на порозі, опустивши очі.
– Пробач, – тихо сказала. – Я… я була несправедлива. Мене заздрість засліпила очі.
Оксана гірко усміхнулася:
– Знаєш, гроші – то дрібниця. Найбільше болить, що я втратила подругу.
Вони довго мовчали. Між ними ніби проліг мур. Бо можна пробачити слова, але важко забути біль від зради.
У селі ж ця історія стала повчанням. Гроші і заздрість розсварили двох найближчих людей.
Так дві подруги, що колись разом ходили до школи, сиділи на одному ґанку й мріяли про життя, опинилися по різні боки. Одна навчилася терпінню й змогла піднятися, а інша потонула в заздрості й гіркоті.
І лиш час покаже, чи зможуть вони колись знову дивитися одна одній у вічі без тіні минулих образ.
Бо чужина випробовує не тільки руки й сили, а й серце. І не кожен витримує це випробування.