– За Катерину я спокійна: вона в місті, у достатку. А от за Софію серце щемить – тяжко їй буде в житті…
У Галини було дві доньки. Мама завжди вважала, що любить обох однаково, але водночас визнавала, що більше пишається старшою.
Старша, Катерина, ще зі школи була перша красуня. Всім усміхалася, мала легку вдачу й гострий розум. Недарма швидко влаштувалася в місті, а там і заміж вийшла за заможного чоловіка. Квартиру купили, машину мали, на море їздили. Весілля було таке гучне, що все село ще довго згадувало. Галина тоді світилася від радості: “От, моя дитина в люди пішла!”
Молодша, Софія, навпаки, тиха й спокійна. Після училища залишилася ближче до дому. Заміж вийшла за простого хлопця, який працював у полі. Жили скромно: хатина невелика, господарство, двоє діток. Та щасливими були по-справжньому.
Галина часто казала сусідкам:
– За Катерину я спокійна: вона в місті, у достатку. А от за Софію серце щемить – тяжко їй буде в житті…
Час минав. Катерина в місто маму не кликала, і сама не часто приїжджала, все нібито справи, поїздки, ремонти. Приїжджала раз чи двічі на рік, та й то ненадовго. Здавалося, що село їй чуже, а хата батьківська – зайвий тягар.
Софія ж, хоч і мала клопотів по горло, завжди знаходила час. То город перекопає, то мамі щось привезе, то дітей залишить, аби та не сумувала.
Одного разу Галина захворіла серйозно. Ноги підводили, серце не давало спокою. Вона подзвонила старшій доньці:
– Доню, може, приїхала б, побула трохи зі мною? Щось мені зле…
У слухавці почулася холодна відповідь:
– Мамо, я зараз дуже зайнята. Та й навіщо? У тебе ж Софія під боком, хай подивиться. Я приїду, як матиму час.
Галина поклала слухавку, зітхнула й витерла сльозу.
Софії нічого не треба було пояснювати. Вона сама прибігла, приготувала їсти, підмела, постіль перестелила.
– Мамо, не переживайте. Ми впораємось, я з вами.
Галина дивилася на неї й думала: “А я боялася, що їй тяжко буде… Та саме вона тепер моя опора”.
Згодом Галина зовсім злягла. Старша донька висилала гроші:
– Купи собі, мамо, ліки. У мене зараз завал на роботі, не можу вирватися.
Але хіба гроші замінять теплу руку й рідне слово?
Софія день у день була біля ліжка. Годувала, перевдягала, підтримувала, жартувала, щоб мама усміхнулася. Чоловік і діти теж допомагали.
Галина усвідомила, що усе життя я гордилася старшою, але її справжньою опорою стала молодша дочка. Бо щастя не в грошах і не в сукнях. Щастя – коли поруч ті, хто по-справжньому любить.
Коли Галина відійшла у вічність, на похорон приїхала й старша. Гарно, дорого одягнена, але із байдужим обличчям. Для годиться, пустила сльозу, але не ридала так як Софія.
Люди в селі лише перешіптувалися:
– Та що тепер приїхала? Де вона була, коли матері найтяжче було?
А молодша стояла біля труни й тримала мамину руку, як живу. Образи вона не мала – мама вчила її: “Не тримай зла, бо воно тебе ж і спалить”.
Минуло кілька років. Катерина мала все, про що мріяла: бізнес, квартиру, дорогі речі. Але душа була порожня. Щоночі снилася мама, яка не кликала її, не обіймала. Вона знала: найбільшу втрату вже не надолужиш.
А Софія жила поруч із маминим садом, берегла стару хату. Щоразу, коли зацвітали вишні, вона згадувала мамині пісні й відчувала: мама поруч, у кожному дереві, у кожному подиху вітру.
Діти для матері завжди однакові. Та старість і неміч показують правду: не той багатший, хто гроші має, а той, хто серце віддав. Бо батькам потрібні не перекази на картку, а просте “мамо, я біля тебе”.
Старша донька втратила те, що не купиш за жодні гроші. А молодша, яку мама колись жаліла, виявилася її найбільшим благословенням.