-Та моя ж ти кровиночка, таку вагу на собі несла! Ну спасибі, спасибі тобі, моя золота! Тепер хоч ситі будемо, поїмо хоч нормально, от спасибі тобі!

– Ой, Світланко, приїхала! Та моя ж ти хороша, онучко моя мила! Як добре, що не забуваєш мене, провідати заїжджаєш. Тільки грошей у мене немає, чим пригостити тебе, навіть і не знаю.

А ти надовго? От би побула хоч пару днів, та ночувати ніде, у мене Дімочка захворів, всі гроші я витратила, ліки то нині дорогі, в аптеку, як в магазин ходиш, тільки тисячі встигаєш викидати.

-Та ні, не надовго. Я тут у справах приїжджала, сьогодні ввечері додому поїду. Я не голодна, не треба мене годувати, я у знайомої в гостях була, там і поїла.

-Ой, та ти проходь, проходь у квартиру, що на порозі стояти! Сумка бачу у тебе важка, ніяк цегли туди наклала?

-Та ні! Гостинців вам привезла, моя бабуся картоплі вам передала, молока, сметани. Я ж дзвонила, просила, щоб зустріли, а то важко з такою сумкою по місту ходити.

-Та моя ж ти кровиночка, таку вагу на собі несла! Ну спасибі, спасибі тобі, моя золота! Тепер хоч ситі будемо, поїмо хоч нормально, от спасибі тобі!

А зустрічати тебе нікому було, кажу ж, Дімочка захворів, як йому, хворому, на вокзал йти, та важку сумку нести.

А дід на дачу поїхав, ніколи йому зустрічати тебе, зараз такий час, що день рік годує. Та ти ж сама впоралася, ось і добре, ось і чудово.

Та ти проходь, проходь, ягідко моя ненаглядна! Яка велика ти стала, дай, хоч помилуюся тобою! Ну красуня! От би мама твоя, донечка моя покійна, була б жива, подивилася б на тебе зараз, пораділа б.

-Мамо, ти чого там кричиш? Тихіше можна? Я взагалі сплю.

-Ой, Дімочка прокинувся! Синочку, тут Світланка приїхала, племінниця твоя рідненька, дочка Катерини. Гостинців нам із села привезла, картопельки, молочка, сметанки. Їм то, в селі, добре, все своє, не покупне, вважай даром дістається, от би частіше нас так балували.

-Ну приїхала і приїхала, кричати то чого? А приїхала то надовго?

-Та ні, синку, скоро вже їде, вона проїздом тут, скоро додому вже.

-Гаразд, бабусю, поїду я. Рада була тебе побачити.

-Ой, ти вже їдеш? Та як же так, навіть у зал не пройшла, в коридорі постояла. Ну почекай, я сумку тобі звільню…

Ой, а молочка то зовсім мало, я думала, хоч пару баночок трилітрових привезла, а ти всього одну… І сметанки всього літр… Та й картоплі всього пакет… А це що тут у пакетику?

-Там сир.

-А він хороший? З нормального молока?

-Бабуся в основному з знежиреного молока сир робить.

-Ааааа, ну зрозуміло, зрозуміло. Бабуся твоя все вигоду шукає, молочко через сепаратор, сметанку продати, а з знежиреного молока сир можна і свекрусі в місто відправити, вони в місті ж голодні, все зжеруть. Ну спасибі бабусі передай. Могла б і хорошого, жирного сиру нам відправити.

-Та ми й самі такий сир їмо, він хороший, нічим не гірший, ніж з молока.

-Ну добре, добре. Ось, тримай свою сумку. Ну біжи, біжи, а то на автобус запізнишся, де тоді ночуватимеш?
***
Світланка, дівчинка 15 років сиділа в привокзальному кафе, їла холодний, несмачний пиріжок з картоплею, запивала лимонадом з дешевого пластикового стаканчика і насилу стримувала свої сльози.

Ну чому все так несправедливо? У неї, як і у всіх дітей, є 2 бабусі, але чомусь одна, та, яка є мамою тата, любить Світланку без розуму і пам’яті, і після відходу батьків забрала дівчинку до себе і виховує її, ні на що не скаржачись, а друга, яка є мамою мами, ось така, навіть на поріг не пускає?

І коли б Світланка не приїхала до неї в гості, бабуся Анна співає улюблену пісню про те, як все погано, що грошей немає, годувати дитину їй абсолютно нічим, ось хоч зараз лягай і на той світ!

А вона, Світланка, теж хороша! Розмріялася, що у бабусі погостює хоч тиждень, адже спеціально подзвонили їй, попередили, що приїде, сама ж в гості кликала, бабуся ось і сумку непідйомну зібрала, вона, Свєта, тягла її, як дурепа, від вокзалу до зупинки, а потім і до квартири, мало без рук не залишилася.

Могли б і зустріти, і Дімочка теж хороший, захворів. Здоровий чоловік, за 30 років перевалило, не переломився б.

Давно Світланка зрозуміла, що бабуся Анна не дуже рада її бачити, але все сподівалася, що її полюблять, і баба Таня теж завжди відправляла в гості: їдь, мовляв, онучко, провідай сваху, хоч сама від села відпочинеш.

Все, вирішено, не поїду я більше. Раз не потрібна, то нехай і не дзвонить навіть, а то що це за гості такі, сумку з продуктами віддала, в коридорі постояла і додому поїхала.

Їхати хоч і не довго, всього 2 години, але так теж не можна, не чужа ж людина Світланка, онучка рідна.

Батьків Світланки не стало, коли дівчинці було майже 10 років, їхали від бабусі Анни з міста і потрапили в аварію.

Бабуся Анна на похоронах плакала, переживала, як же Світланка буде, одна дорога їй, в дитячий будинок, адже вона, Анна, взяти дівчинку до себе не може, у неї Дімочка.

Бабуся Таня, мама тата, дівчинку нікуди не віддала, і взялася виховувати, а бабуся Анна ніби як і не проти, тільки б до неї не лізли, та грошей не просили.

Так і жила дівчинка, знаючи, що в місті живе друга бабуся, але в гості їздила рідко.

Надовго запам’ятався Світланці один випадок. Їй було 13 років, коли перед весняними канікулами зателефонувала бабуся Анна і покликала її в гості.

Світлана ледве дочекалася заповітного дня і з радістю вирушила в дорогу. Однак, приїхавши до бабусі, у дівчинки не було жодної вільної хвилини, не те що на прогулянки містом, їй і присісти чаю попити не було коли.

Не встигнувши увійти в квартиру, дівчинці вручили ганчірку, відро і повідомили, що скоро Дімочка одружується, і потрібно терміново зробити генеральне прибирання в квартирі.

Стандартна трикімнатна квартира, але забруднена вона була до такого стану, що бідна дівчинка цілих 3 дні щось мила, шкребла, протирала і розкладала по місцях.

Що й казати, бабуся Анна нечупара знатна, видно, що прибиранням себе не обтяжує.

Коли порядок був наведений, дівчинці повідомили, що погостила, і досить, вдома, мабуть, зачекалися її.

Так прикро дівчинці ще ніколи в житті не було.

***
-Свахо, привіт. Далеко Світланка? Щось як влітку була у нас, більше і не дзвонить, і в гості не їде. Приїхала б, картоплі нам привезла хоч, та погостила, чого їй все в селі сидіти?

-Зараз покличу!

-Світланко, привіт. Приїхала б хоч в гості, а то я скучила за тобою вже, скільки не бачила тебе, ягідка ти моя ненаглядна. Приїжджай, не забувай мене.

Дімочка мій на заробітки поїхав, самі ми з дідом, ну та тобі він який дід, так, чужа людина. Ну то що, чекати тебе? Коли приїдеш?

-На канікулах тільки зможу, через 2 тижні.

-Добре, рідненька моя, чекаємо на тебе.
***
-Ой, Світланка приїхала! Та моя ти красунечка, розумниця, що бабусю не забуваєш. Ну заходь, заходь, моя ягідко.

А що це ти без сумки? У під’їзді залишила? Важка занадто? Так дідусь зараз миттю сходить. Принесе. Дідусь! Дідусь!

-Та не кричи ти, бабусю. Я сьогодні без сумки, без гостинців. Не можна тяжке тягати, ось, з пакетом приїхала, там речі мої.

-А що ж сталося? Чому не можна тяжке тягати? Та ти ж при надії! Ох, яке горе! І що ж тепер робити?

Кажу відразу, грошей у мене немає, допомагати тобі нічим, я і так не знаю, чим тебе пригощати. Ось ви всі там у своєму селі непутящі, тобі всього ж 16! Ох, яке горе.

-Мені просто апендицит вирізали, важке не можна підіймати.

-Ах, апендицит! Ось невдача. Я то думала, що ти мені порядок допоможеш навести, а ти після операції… Ну може потихеньку якось, не поспішаючи, за тиждень то й впораєшся!

-Ні, я не можу. Та й на тиждень ніяк не залишитися, я завтра додому поїду.

-Бабусю, я поговорити з тобою хотіла.

-Що таке, моя ягідко? Грошей попросити хотіла? Так немає грошей, пенсія нині знаєш яка? Зовсім жебрацька!

-Ні, не грошей. Я після 9 класу вступати зібралася до вашого коледжу, там гуртожитку немає. Хотіла запитати, може я у вас поживу, щоб квартиру не шукати і чужій людині не платити? У вас 3 кімнати, а Дімка поїхав, кімната вільна.

-Ой, та ти моя золота! Я навіть і не знаю. Це треба з дідом порадитися, що він скаже. Та він, напевно, буде проти. Це ж велика відповідальність за тебе, ти приїдеш зі свого села, в місті багато спокус, з поганою компанією зв’яжешся…

Ні, Світланко, я на себе таку відповідальність не візьму. Та й грошей у мене немає, щоб утримувати тебе, чим я тебе годуватиму?

Мені і зараз на стіл поставити нічого, на тебе ось сподівалася, що хоч продуктів привезеш…

-Не треба мене годувати, я не голодна. Піду, по місту погуляю.

-Дивись, не зв’язуйся з ким попало там.

***
Світланка лежала в ліжку і намагалася заснути. Сон ніяк не йшов, і дівчинка прислухалася до розмови на кухні. Розмовляли дід і бабуся Анна.

-Анно, ну що ти так з нею? Вона ж твоя рідна онука, а ти з нею як з чужою. Пожаліла їжі дитині, вона голодна спати пішла.

-А з чого я годувати її повинна? Я думала, вона хоч картоплі привезе, сметани, а раз приїхала порожня, так і нема чого жерти задарма.

-Ой Анно, вражає мене твоя жадібність.

-Я не жадібна, а економна.

-А що не дозволила їй жити у нас, поки вчитися буде? Вона дівка не дурна, точно з ким попало не зв’яжеться.

-Ось ще, на старості років проблем мені не вистачало. Навіщо вона мені тут потрібна? Одні проблеми від цієї онуки тільки.

Світлана рано вранці, поки всі ще спали, тихо вийшла з квартири і поїхала додому, до улюбленої і люблячої бабусі Тані.

Більше до бабусі Анни вона не приїжджала. Там, у міській квартирі, дівчинка залишила свої дитячі мрії про те, що бабуся Анна буде її любити і піклуватися про неї.

Ні багато, ні мало, минуло 10 років. Світланка вийшла заміж, вони з чоловіком виховували дочку, обоє працювали, тримали господарство і жили в передмісті.

Не сказати, що заробіток був дуже великий, але на життя, цілком безбідне, їм вистачало.

Бабуся Таня пішла з життя, а бабуся Анна була жива і все частіше дзвонила Світланці і запрошувала її в гості. Світланка їхати відмовилася, тоді бабуся сама напросилася в гості до онуки.

-Ой, Світланко! Як у вас добре! І будинок у тебе великий, просторий, і чоловік турботливий. І молочко, сметанка, все своє, нічого купувати не треба.

Краса, добре коли все даром дістається. Мені то в місті зовсім важко живеться, Дімочка з дружиною у мене живуть, не працюють, вживають та сваряться тільки, пенсії моєї не вистачає.

Добре тобі живеться, і гроші, видно, у вас є. Ну правильно, вам їх і витрачати нікуди, все своє.

-На це все своє теж працювати треба, нічого даром не дається, ми всього самі досягаємо, що у мене, що у чоловіка нікого немає з рідні, так що і допомагати нікому.

-Ну як це нікого немає? А я? Я ж бабуся твоя, рідна. Що ж ти про мене так, онучко? Я напевно квартиру то Дімочці перепишу, та до вас, в село жити і переїду. Краса, свіже повітря, молочко парне.

-Ні вже, живи у своєму місті, бабусю. Мені ти на старості років не потрібна, годувати тебе, доглядати за тобою. Одні проблеми від тебе, бабусю.

-І не соромно тобі, Світланко, такі речі рідній бабусі говорити? Ми ж рідні люди, повинні допомагати один одному.

-Де ж ти була, бабусю моя рідна, коли мені твоя допомога була потрібна? Тоді я тобі не потрібна виявилася, від мене ж користі не було, одні проблеми.

А зараз все навпаки. І ти мені тут не потрібна. І знаєш що? Не приїжджай більше, я тебе і бачити не хочу. Автобус твій скоро прийде, сідай, на автостанцію тебе відвезу.

Світланка не пробачила свою бабусю, Анна досі живе з сином, який її ображає і тримає в злиднях. Жінка скаржиться всім і кожному на те, яка її онука Світланка невдячна і жорстока, відмовилася від бабусі, коли та дуже потребувала її допомоги.

А за що Світланці її дякувати? За які заслуги її допомагати? Ця рідна по крові, але чужа в житті жінка не зробила для дівчини нічого хорошого.

Світланка вважає, що її бабуся не заслуговує прощення, любові і турботи.

А ви б пробачили?