Ольга Валентинівна просто світилася вся, коли молодша приїжджала, і не забувала з собою їй цілі сумки продуктів збирати – все своє, свіже, не те що в місті! Сестри давно вже практично не спілкувалися. Про що їм говорити? Про щеплення корів? Чи про дебет із кредитом?

– А чого приїжджала? Просто привітатись? – Наталка обвела поглядом кухню – жодних пакетів там із продуктами, чи ще чогось нового не виявила.

– Та так, скучила, – знову не дивлячись у вічі дочки, пробурмотіла мати.

Наташка вродилася вся в батька – той мужик був різкий, правду в очі рубав, та ще й голосний.

От і Наташці палець у рот не клади – відкусить одразу!

І зовнішністю вона в нього вдалася – кремезна, з носом картоплею та кучерявим волоссям.

– Хто тебе з таким характером заміж візьме? – скрушно хитала головою мати, Ольга Валентинівна. – М’якше треба бути, доню, лагідніше.

– Ось ще! – фиркала у відповідь Наталка. – Буду я ще перед кожним плазувати!

А ось сестра її, Маринка, молодша на три роки, була зовсім іншою – у матір пішла.

Тоненька, очі карі широко розплющені, губи бантиком, волосся світле, пряме. З дитинства всі її любили – мила, усміхнена, голосок ніжний.

Звичайно, шкода було таку красу працювати змушувати на городі там, чи в сараї.

Господарство в сім’ї було велике – і корову тримали, і поросят, не кажучи вже про курей та гусей.

І всюди встигала Наталка, а Маринка успішно вдавала, що матері в будинку допомагає.

Тільки всі знали, що Ольга Валентинівна молодшу не надто справами завантажує.

– Їй треба вчитися, вона в нас вчителькою хоче стати, – пояснювала всім мати. – В інститут просто так не вступиш, а вдома я й сама впораюся.

Про освіту Наталки вона не турбувалася. Навчалася старша середньо, але в результаті сама в коледж вступила на ветеринара і, отримавши диплом, повернулася до рідного селища. І майже одразу вийшла заміж, здивувавши батьків.

Василь нещодавно з армії повернувся, працював трактористом і жив зі старенькою бабусею в такому ж старенькому будинку.

Наталка розвинула бурхливу діяльність і через рік будиночок той стало не впізнати.

Бабуся чоловіка невдовзі померла, і молоді стали у хаті повноправними господарями. Сина Славка на світ привели, жили дружно, хоч Наташа своїми мужиками, звичайно, командувала.

– Скільки терпіння в тебе, – зітхала Ольга Валентинівна, зі співчуттям дивлячись на зятя. – Чи вистачить надовго.

– Та ти що, мамо, – дивувався Василь. – Наташка – вона ж добра, дбайлива, та й люблю я її. А що різка, то повинні ж у неї бути хоч якісь недоліки.

Ольга Валентинівна махала рукою – самі розумійтеся! У неї турбот повно було з молодшою ​​дочкою, яка поїхала вчитися до сусідньої області.

Вчителькою бути вона давно передумала, та отримувала спеціальність бухгалтера.

Теж хороша справа – без шматка хліба не залишиться, тільки поки мати їй час від часу гроші та продукти передавала.

Боліло серце у неї за Мариночку – таку ніжну й милу дівчинку.

«Мила» дівчинка у місті швидко освоїлася. Після коледжу (інститут вони без батька не потягнули) влаштувалася на роботу за спеціальністю, і до рідного селища приїжджала раз на рік.

Вбрання міські продемонструвати, в гості до численних родичів сходити, розповісти про своє «багате» життя.

Ольга Валентинівна просто світилася вся, коли молодша приїжджала, і не забувала з собою їй цілі сумки продуктів збирати – все своє, свіже, не те що в місті!

– Та навіщо їй твоя картопля? – Дивувалася Наталка. – Мабуть, з її грошима вона одні ананаси їсть!

– Зла ти, дочко, – вкотре скрушно зітхала мати.

– Ну звичайно! Ти тут на городі ореш, зранку за худобою ходиш, а Маринка тобі хоч дякую каже?

– Не базікай!

Сестри давно вже практично не спілкувалися. Про що їм говорити? Про щеплення корів? Чи про дебет із кредитом?

Марина й племінника свого бачила лише кілька разів, а Василя й зовсім на дух не переносила – чоловік сільський!

Сама вона заміж не поспішала. А може, й не брав ніхто, хто знає? Вся рідня про життя Марини в місті знала тільки з її слів, а вона співала все красиво.

І робота в неї грошова, де її цінують, і квартира своя, хай і в іпотеку, і багатий кавалер, з яким ось-ось весілля буде.

Наташа балаканину сестри, коли вони зустрічалися на сімейних посиденьках, слухала навпіл – у неї своїх турбот повно.

Чоловік, дитина, велике господарство, робота – все це було реальністю і потребувало багато сил.

А тут Ольга Валентинівна почала здавати – звичайно, стільки орати! – і тиск у неї скакав, і серце нило, і суглоби викручували.

Ледве Наташа вмовила матір залишити в господарстві тільки курей і не садити величезний город. Вона, звичайно, до матері раз у раз прибігала, допомагала, але розірватися ж не могла!

Марина вже два роки до матері не приїжджала – справ у неї повно, бачите, а Ольга Валентинівна сильно переживала з цього приводу. Не виключено, що саме на цьому ґрунті стався у неї напад.

У перші дні Наталка буквально оселилася у лікарні. З роботи її відпустили без запитань, за господарством та сином наглядав Василь.

Все б нічого – він мужик відповідальний, без шкідливих звичок, – тільки ось примудрився за тиждень до цього зламати ногу.

– Я розберуся. Ти мамі допоможи, – твердо сказав чоловік, коли вона заметушилась між матір’ю та своєю родиною.

Вперше в житті, мабуть, бойова Наташка кудись поділася – так злякалася вона за матір. Ну нічого, взяла себе в руки, звичайно.

Безумовно, допомога їй не завадила б, але у родичів було своїх справ по горло, і вони тільки іноді приходили відвідати Ольгу Валентинівну в лікарні.

Марина приїхала лише через два тижні після повідомлення про стан матері.

При цьому вона спочатку відвідала тітоньку Олену, дядечка Колю, двоюрідних братів, ще якихось родичів і тільки потім з’явилася в лікарні.

– Не дуже ти поспішала, – дорікнула її Наталка. – Могла б узагалі до холодних ніг приїхати.

– Ой, що ти починаєш? – Закотила очі Марина. – У мене взагалі робота, квартальний звіт. Не могла ж я все кинути отак спрожогу?

– Гаразд, тебе вже не виправити. Матері не додумайся скаржитися на щось, – наказала Наташа. – Вона тільки-но прийшла до тями, і лікарі дають хороші прогнози. Не дай боже тобі все зіпсувати!

– Ти просто зовсім мене за чорта не рахуй, – невдоволено пирхнула молодша і, начепивши на обличчя усмішку, попрямувала в палату.

Хоч і боляче це було Наталці визнавати, але мати після появи Марини стала почуватися набагато краще, засвітилася прямо вся, зазбиралася додому.

Насилу, але вона могла пересуватися сама, мова в неї була досить зв’язною. Безумовно, одну її залишати було не можна, але вдома ж і стіни допомагають.

– Я доглядатиму маму, – велично заявила Марина.

Наталя подивилася на неї із сумнівом – навряд чи сестриця уявляла собі догляд за хворою людиною, – але від допомоги не відмовилася.

Вдома на неї чекала купа справ, хоч Василь і запевняв її, що все нормально – мовляв, і сусіди допомагають, і десятирічний синок, але без жіночої руки все ж таки в будинку не так.

Ентузіазму Марини вистачило на тиждень, та й то старша постійно заходила, розсудивши, що від сестри може бути мало толку.

А потім молодша то в гості піде, то курей забуде погодувати… А ще через тиждень Марина поїхала: «Відпустка у мене не гумова».

Наталя, розуміючи, що складно їй на два будинки все встигати, благала матір переїхати до них, але Ольга Валентинівна категорично відмовилася.

Так і бігала старша туди-сюди, добре, що Василеві з ноги гіпс уже зняли й він міг повноцінно допомагати дружині.

Коли через три місяці сусіди доповіли Наталці, що Марина приїхала, та не одна, а з якимось представницьким чоловіком на машині, вона не побігла одразу вітатись із родичкою – справ повно! – тільки надвечір прийшла.

– Так поїхала Мариночка – її на роботі дуже чекають, – чомусь відводячи очі, розповіла Ольга Валентинівна.

– А чого приїжджала? Просто привітатись? – Наталка обвела поглядом кухню – жодних пакетів там із продуктами, чи ще чогось нового не виявила.

– Та так, скучила, – знову не дивлячись у вічі дочки, пробурмотіла мати.

Наталя не стала її більше мучити – не хоче розповідати – не треба. Швидко навела лад, приготувала щось, курей нагодувала і пішла до себе додому.

Правда про візит Марини з’ясувалося буквально за кілька днів.

– Що, Наталко, не вдалося тобі до матері підлизатися? – уїдливо спитав двоюрідний брат, зустрівши її на вулиці.

– Ти про що, Володю? – Здивувалася вона.

– Ну, як же? Ти навколо тітки Олі он які танці танцюєш уже який місяць…

– Загалом, вона моя мама! І не танцюю, а дбаю! – різко обірвала його Наталя. – Що ти несеш?

– Та як хочеш називай, тільки будинок батьківський Маринці дістався в подарунок. Вона навіть нотаріуса привезла, щоб все по закону оформити. Чи не казали тобі такої новини?

– Не твоя справа! Іди куди йшов!

Наталя обійшла брата і попрямувала у своїх справах. Значить, обробила Маринка матір, підлизалася, поплакалася, як завжди, і дім отримала повністю. Ніхто не здивується, якщо вона його незабаром і продати вирішить.

Може, так і краще – тоді мати переїде до них, і Наталці стане легше. А Маринка? Та бог їй суддя. Все одно колись їй це агукнеться…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?