У мого батька все життя, аж до позаминулого року, теж був “Ланос”. Він чимало часу проводив і під капотом, і під машиною, та й мене змалку привчав до цього. Потім я закінчив школу, інститут і пішов працювати в телекомунікації, але в машинах, особливо в таких простих, розбиратися не розучився.

Марина Юріївна була нашою начальницею. Моєю, зокрема. Завжди бездоганно вдягнена, з легким, ненав’язливим, але стійким ароматом дорогих парфумів. Строга, дуже вимоглива, але справедлива. Лише одна деталь здавалася дивной зовсім не вписувалася в наше уявлення про її життя: Марина Юріївна їздила на “Ланосі”.

Щоразу, коли вона після роботи виходила й сідала у свій автомобіль, ми красномовно перезиралися за її спиною та робили здивовані обличчя. Знизували плечима. Мовляв, який там уже двадцять перший вік на дворі. Зарплата у неї пристойна. Та й кредит можна було б узяти, зрештою. Чому така стильна, красива, жінка, що ніби вся з ароматів і туманів, їздить на такому автомобілі?

Дні минали, а ми не перестаємо дивуватися. Все чекали, що одного прекрасного дня Марина Юріївна приїде на роботу на новому «Мерседесі». Ну, чи хоча б на «Ніссані».
Особисте життя Марини для нас було таємницею за сімома замками. Хтось кілька разів мимохіть чув, як вона говорила з дитиною про уроки та обід. Але навіть ім’я тієї дитини залишалася для нас загадкою. Марина, як і личить класичній начальниці, ні з ким із колективу не товаришувала. Тож нам залишалося тільки здогадуватися, з ким і чим вона живе. Скільки у неї дітей. Хлопчики, дівчатка… чи й ті, й ті.

Одного разу я затримався на роботі — доробляв звіт. А коли вийшов на вулицю, то побачив, що машина Марини стоїть на місці. Жінка була здорова й молода, років сорока плюс-мінус, але всяке ж буває. Може, їй стало зле? Я підійшов до “Ланосу” й побачив таку картину: начальниця сиділа, схиливши голову на кермо, й плакала.
— Марина Юріївна, вам погано? — невпевнено спитав я, постукавши у напівопущене скло.
Вона швидко підняла голову й витерла сльози.
— Все гаразд, Михайле. Не хвилюйтеся.
— Але… ви ж плачете!
— Машина… — Марина схлипнула. — Машина не завелася.
— Не дивно. Дивно, як вона взагалі ще їздить.

Я сказав це й одразу ж перетворився на крижану брилу — таким холодним був погляд Марини Юріївни.
— Вибачте, — пробурмотів я. — Відкрийте, будь ласка, капот.
Марина почала заперечувати:
— Вас же, мабуть, удома чекають.
— Та ніхто мене не чекає! Відкривайте вже.
— А ви розбираєтесь, чи що?

У мого батька все життя, аж до позаминулого року, теж був “Ланос”. Він чимало часу проводив і під капотом, і під машиною, та й мене змалку привчав до цього. Потім я закінчив школу, інститут і пішов працювати в телекомунікації, але в машинах, особливо в таких простих, розбиратися не розучився.

Я зазирнув під капот. Зрозумів усе досить швидко:
— Відходить дріт від стартера, треба реле замінити. Зараз я його закріпив «на чесному слові», доїхати можна. Але якщо десь заглохнете, то, швидше за все, знову не заведетесь.
— Гаразд, Михайле. Дякую вам. Щось я розклеїлася. Зараз візьму себе в руки й викличу евакуатор.

Я глянув на її машину з великим сумнівом. Хоча… евакуатору ж байдуже, що везти.
— Давайте я віджену її в сервіс, а ви поїдете слідом на моїй. Потім я вас додому підвезу, — ляпнув я, не подумавши.
А що? З начальством треба підтримувати добрі стосунки.
— Мені незручно вас затримувати, Мішо.

Оце так! Їй, здається, й справді незручно. На роботі в неї таких незручностей ніколи не виникало. Треба сказати, ганяла нас Марина добряче й вимагала по повній.
— Нічого, — стримано відповів я. — Я ж сам запропонував.

Я віддав їй ключі від свого «Форда» й почав пояснювати, як ним керувати. Марина Юріївна знову глянула на мене… цього разу вже не крижаним поглядом. Трохи насмішкувато поглянула й сказала:
— Не хвилюйтеся. Я впораюся.
— Якщо хочете, можемо й не гнати її в сервіс, — сказав я їй услід.
Вона зупинилася й подивилася на мене.
— Купите реле, я його поставлю, — пояснив я свої наміри.
— Ви й так сьогодні мій герой, Михайле. Давайте довіримо машину професіоналам. Може, там ще щось треба підшаманити.

«Підшаманити»… саме так завжди казав мій батько, коли йшлося про машини. Марина назвала мені адресу автосервісу, і ми гуськом поїхали туди. Місце було буквально за кілька кілометрів від нашого офісу. Там Марина переговорила з майстром, наче зі старим знайомим. Я стояв осторонь і спостерігав. Було цікаво дивитися на неї — на роботі Марина була зовсім іншою. Ніколи не усміхалася, нічого зайвого не говорила. А сьогодні весь вечір вона відкривалася мені з іншого боку. З людського.

— Ну ось, завтра буде готова. Підвезете мене додому, Мішо? Як обіцяли?
Я кивнув, не зводячи з неї погляду.

Статуя ожила. І виявилася красивою та цікавою. Я дивно тремтів поруч із цією жінкою, з якою працював разом уже сім років. Точніше, не «разом», а під її керівництвом. Ніколи нічого такого я від Марини не відчував, а тут ніби наші енергетичні поля перетнулися й створили довкола небезпечну зону.

Марина жила недалеко від сервісу. У неї, як з’ясувалося, був власний будинок. «Заспокойся, досить уже тремтіти, — сказав я собі. — У такому будинку вона точно живе з чоловіком». І тільки я так подумав, як Марина промовила:
— Ви заслужили пояснень на тему, яка не дає вам спокою. І вам, і всьому нашому відділу.
— Що? На яку тему? — удав я, що не розумію, про що вона говорить.
— Зайдіть. Розповім.
— Зайти? До вас? — абсолютно приголомшено перепитав я. — А ваша сім’я?
— А чим моя сім’я може вам завадити? — здивувалася Марина. — Я просто запрошую вас у гості. На чай. Ну, або на вечерю.
Останні слова вона сказала, глянувши на годинник.

Сімейні пакетні тури

У будинку виявилося порожньо й темно.
— Син у бабусі. П’ятниця, — пояснила Марина, вмикаючи світло. — Проходьте, Мішо. Ви не проти посидіти на кухні?
— Ні-ні, — запевнив я начальницю.
Вона швидко накрила на  стіл: розігріла м’ясо, приготувала салат.
— Кави чи щось міцніше? — запитала вона.
— Я за кермом, Марино Юріївно.

Вона таки виставила на стіл кілька гарних, дорогих пляшок. Собі налила чогось міцнішого за каву.
— Пригощайтеся, Михайле. Зараз, я вип’ю. Для хоробрості.
Ого. Цікаво, про яку це «хоробрість» вона?

Марина залпом вихилила келих напою й налила собі ще. Готувала начальниця, звісно, смачно!
— Я ні з ким не говорила на цю тему. Ніколи. Минуло вже майже десять років, а я так і не змогла ні з ким про це нормально поговорити. Ні з батьками, ні з його рідними. Навіть із власним сином. Я… я досі їжджу на цій машині й не можу відмовитися від неї, бо це машина мого чоловіка. Не можу нічого з нею зробити. Вона — єдине, що від нього лишилося.

— Марино… що ви таке кажете?! — не зрозумів я. — Як це — єдине? А син? Син же від цього чоловіка?
— Від цього. Іншого в мене зроду не було. Ми збиралися поїхати по магазинах у вихідний, він вийшов у коридор, впав і його не стало. Відтоді багато що змінилося: я зробила кар’єру, виростила сина, переїхала з квартири в будинок. Сашко зовсім дорослий. Усе кудись рухається, не завжди в позитивному напрямку, але рухається. А в “Ланосі” для мене ніби оживає той час, коли Кирило був поруч. Усе в ній нагадує про нього. Здається, ось-ось відчиняться двері, і він сяде на пасажирське сидіння, бо випив у гостях, а я твереза. Сяде й скаже: «Вези, дружино. Моє життя у твоїх руках». І хоч я знаю, що такого не буде, а все одно. Не можу відмовитися від цієї машини!

Я сидів приголомшений. Загрузнувши у власних думках, я одним ковтком випив міцний напій. Адже історія життя Марини мене торкнулася. Жінка від цього мого руху ніби отямилася. Підняла голову, розправила плечі, натягнула на обличчя незворушний вираз.
— Перепрошую, Михайле. Не мала так… розкисати. Як вам м’ясо?
Цей раптово-світський тон, можливо, і розвеселив би мене, але не після її розповіді. Ні, не після.
— Усе дуже смачно, Марино. Дякую.

Вона мовчала. Я зрозумів, що час згортати вудки. Можна викликати таксі, а вранці забрати машину. Або прогулятися пішки, провітритися — не так уже й багато я випив.
Марина пішла за мною в коридор. Я натягнув черевики й потягнувся по куртку, але замість того, щоб зняти її з гачка, обхопив свою начальницю за плечі, притягнув до себе й поцілував. Усе сталося несподівано навіть для мене самого.

Вона не пручалася. Ми довго цілувалися, а потім здалися на волю природи. Не знаю, забула Марина в той момент про свого чоловіка хоча б ненадовго чи ні, але особисто я забув про все.

Майже всю решту ночі ми розмовляли. Вона розповідала про себе, я — про себе. Потім, увімкнувши в собі «начальницю», Марина заявила, що на роботі романи заборонені.
— Та яка нісенітниця, — відповів я. — Заборонені, то й звільнюся. Що я, такої роботи не знайду? Ще й кращу знайду.
— Мішо, а чому ти не одружений?

Що мені тридцять і я на вісім років молодший за неї, Марина вже з’ясувала.
— Я був одружений. Просто ми так швидко побралися, не встигли нічого перевірити — ні почуттів, ні сумісності, — що так само швидко й розійшлися. А потім якось мені не траплялися ті, на кому я захотів би одружитися.
— Ясно.
— А ти? Невже всі ці десять років була сама?
— Так, була, — просто відповіла Марина. — Мені теж не траплялися ті, з ким захотілося б зблизитися. До вчорашнього вечора.

Про «вчорашній вечір» вона додала, наче схаменувшись.
— Марино, ми ж знайомі сім років! — нагадав я.
— Так, вірно. А ніби все життя.
У мене було точно таке ж відчуття.

Заснули ми під ранок. А прокинувся я від того, що Марина шипіла мені над вухом:
— Мішо! Вставай! Та прокинься ж, Мішо! Сашко прийшов. Я його відволічу, а ти потихеньку вийдеш із дому.

Я почав безтямно одягатися. Вона майже вийшла з кімнати, коли я стиснутим шепотом спитав:
— А потім? Ти мені подзвониш?
— Ну, звісно!
Вони розмовляли на кухні, поки я намагався безшумно прокрастися до вхідних дверей. Мимоволі почав прислухатися:
— У якому сенсі — не знаю, чия машина? Мам, ти мене за кого тримаєш?
Хлопець говорив глибоким басом. Марина вночі сказала, що синові сімнадцять років.
— Не знаю! Чого ти взагалі раптом приїхав? Я думала, ти до завтра у бабусі. У тебе ж там Альона!
— Ми посварилися. У мене Альона. А у тебе хто?

— Хто? — цілком натурально здивувалася Марина.
— Мам… ну хто в тебе ночував? Чия машина? У тебе хтось з’явився, так?
— Саню, тобі здається, що ти лізеш не у свої справи? А якщо й з’явився, то що?
— Що?! Що?! Та слава Богу, ось що! Нарешті, блін!

Я був настільки вражений його словами, що зачепив стілець, і той почав падати. Я кинувся його ловити й наробив ще більше шуму. Коли ми зі стільцем таки піднялися з підлоги, Саша вже стояв за метр від мене. У гарній спортивній формі, симпатичний, акуратно підстрижений. Зразу видно — толковий хлопець.
— Привіт, — видавив я. — Я Михайло. А ти, мабуть, Саша?
— Я точно Саша, — хмикнув він, простягаючи мені руку для привітання. — Там сніданок майже готовий. Йдеш?

Усе це було сказано легко й щиро. Скажу чесно, ніби камінь з душі впав. Я кивнув і пішов за ним на кухню. Сніданок вийшов веселим і невимушеним — таким, яким і має бути справжній сімейний сніданок. Ми всі ніби знали одне одного все життя.

Я залишився в цій родині. Сподіваюся, назавжди. Намір у мене серйозний.
А “Ланос”?.. Ну що “Ланос”. Стоїть у гаражі, на почесному місці. Марина їздить на новій машині, але від нього відмовлятися не хоче. Та й навряд чи колись захоче. Я все прекрасно розумію.