Свекруха, Марія Петрівна. Жінка з села, добра, але проста. Завжди приїжджала у старенькому одязі, у хустці. Сиділа тихо в кутку й могла сказати щось «не те», що викликало у Світлани лише зніяковіння.
Світлана давно мріяла про свій ювілей. Тридцять років – не аби-яка дата. Вона орендувала гарний зал у ресторані, замовила музику, сукню купила ще за кілька місяців. Хотіла, щоб все було «як у людей» – красиво, по-сучасному, щоб гості потім ще довго згадували.
Але було одне «але».
Свекруха, Марія Петрівна. Жінка з села, добра, але проста. Завжди приїжджала у старенькому одязі, у хустці. Сиділа тихо в кутку й могла сказати щось «не те», що викликало у Світлани лише зніяковіння.
– Ні, – твердо сказала вона чоловікові, Ігорю. – Я її не запрошуватиму.
– Світлано, ну як так? Це ж моя мама.
– Твоя мама – добра жінка, я не сперечаюся. Але вона не вміє поводитися серед людей. Я хочу гарне свято, розумієш? Мені буде соромно, якщо вона приїде у своїй хустці.
Ігор мовчав. Йому було прикро, але сперечатися не став.
А тим часом у селі Марія Петрівна вже кілька місяців відкладала гроші.
– От у моєї невісточки тридцять років буде. Велике діло, – говорила сама до себе. – Я мушу зробити їй подарунок, щоб згадувала добрим словом.
Вона рахувала кожну копійку пенсії, відкладала на «особливе». І нарешті зважилася: поїхала в місто й купила золотий ланцюжок. Невеликий, але гарний, жіночний. Заплатила – й серце стиснулося: майже всі збереження віддала. Та нічого, воно ж для Світланки.
«Може, вона зрозуміє, що я не ворог, що люблю її, як рідну», – думала Марія Петрівна, загортаючи коробочку в красивий папір.
День ювілею настав. У ресторані було гучно й весело: музика, квіти, шампанське, привітання. Світлана сяяла в новій сукні, приймала подарунки – конверти з грошима, букети троянд, прикраси.
– А свекруха твоя де? – запитала одна з подруг.
Світлана криво всміхнулася:
– Та вона в селі. Їй краще там.
А в цей час біля ресторану стояла Марія Петрівна. Вона довго вагалася: зайти чи ні? Її ж не запрошували. Але серце не витримало – поїхала сама, сподіваючись, що невістка зрадіє.
Вона зайшла. Її зустрів адміністратор:
– Ви до кого?
– Я… до невісточки, в неї сьогодні день народження. Я – свекруха.
Адміністратор пішов кликати. Світлана, почувши, що прийшла свекруха, зблідла.
– Що вона тут робить? – шепнула. – Хто її кликав?
Подруги перезирнулися.
Ігор підвівся:
– Я піду зустріну.
Він вивів матір у коридор.
– Мамо… Чому ти не сказала, що приїдеш?
– Синочку, я ж хотіла сюрприз зробити. От подаруночок принесли… золотий ланцюжок для Світланки. Вона ж у нас молода, гарна, хай носить.
Ігор глянув на коробочку й відчув, як горло стискає.
– Мамо… – він не знав, що сказати.
У цей момент вийшла Світлана. Побачила свекруху – у старому, хоч і чистому одязі, в хустці. І замість того, щоб обійняти, лише холодно сказала:
– Мамо, ну ви б краще вдома лишилися. У мене гості, розумієте?
Марія Петрівна стиснула в руках коробочку.
– Я лиш на хвилиночку… Подарунок вручу і піду.
Вона простягнула згорток. Світлана машинально взяла, навіть не подивилася, що всередині.
– Дякую, але, мамо, справді… Вам краще додому.
Марія Петрівна усміхнулася крізь сльози.
– Добре, доню. Я поїду. Щоб вам весело було.
Вона розвернулася й вийшла. Ігор кинувся за нею, але мати підняла руку:
– Не треба, сину. Я розумію. Ви молоді, у вас своє життя.
Свято тривало. Гості танцювали, співали, сміялися. Світлана, повернувшись за стіл, розгорнула подарунок. І побачила золотий ланцюжок. Маленький, але такий ніжний. І на мить їй стало соромно.
Подруга, зазирнувши, прошепотіла:
– Свєта, та це ж дорого. Вона пенсію віддавала, мабуть.
Світлана різко закрила коробочку.
– Та ну, навіщо воно…
Але цієї ночі вона довго не могла заснути. Перед очима стояло зморшкувате обличчя свекрухи й її очі, сповнені надії.
На наступний день Світлана все ж поїхала в село. Зайшла в хату – свекруха поралась біля плити. Побачивши невістку, здивувалася, але зраділа.
– О, Світланко! Зайшла! Як там твоє свято пройшло? Гарно було?
Світлана знітилася.
– Було гарно… Але, мамо, я хочу вибачитися. Я вчинила неправильно. Ви заслужили бути поруч у той день.
Марія Петрівна усміхнулася лагідно:
– Ой, доню… Та що там. Головне, щоб ти щаслива була.
Світлана вийняла коробочку.
– Цей ланцюжок… Я тепер ношу його щодня. І буду згадувати, що мені його подарували ви. Тепер це мій талісман.
Свекруха змахнула сльозу.
– От і добре. Бо найбільший подарунок для мене – мир у родині.
Іноді ми соромимося простоти й щирості, женемося за блиском і чужим визнанням. Але справжня цінність – це серце, яке віддає останнє, аби зробити тебе щасливим. І той, кого ми вважаємо «незручним», може виявитися найдорожчою людиною у житті.