Лариса збирала чорну смородину, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила її мама. – Ларисо, я зайду сьогодні після роботи – треба поговорити, – одразу сказала мама. – Щось сталося? – захвилювалася Лариса. – Не телефонна розмова. Прийду ввечері, все розповім, – додала мати і закінчила виклик. Ольга Вікторівна, як і обіцяла, прийшла ввечері. – Твоя сестра Віка – вагітна, – повідомила Ольга Вікторівна. – Ти ж казала, що в неї нікого немає, – здивувалася Лариса. – Хто ж батько дитини? – Я думаю, тобі краще не знати хто, – відповіла Ольга Вікторівна. – Чому? Це що якась таємниця? – Лариса здивовано дивилася на матір, не розуміючи, що відбувається.

Лариса збирала чорну смородину, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила її мама. – Ларисо, я зайду сьогодні після роботи – треба поговорити, – одразу сказала мама. – Щось сталося? – захвилювалася Лариса. – Не телефонна розмова. Прийду ввечері, все розповім, – додала мати і закінчила виклик. Ольга Вікторівна, як і обіцяла, прийшла ввечері. – Твоя сестра Віка – вагітна, – повідомила Ольга Вікторівна. – Ти ж казала, що в неї нікого немає, – здивувалася Лариса. – Хто ж батько дитини? – Я думаю, тобі краще не знати хто, – відповіла Ольга Вікторівна. – Чому? Це що якась таємниця? – Лариса здивовано дивилася на матір, не розуміючи, що відбувається.

Липень, сонячний день, але не дуже спекотний. Лариса збирала чорну смородину. Недалеко від неї стояла дитяча колиска, в якій спала її тримісячна донька Соня.

Цей будинок вони з Денисом купили майже рік тому. До декрету якраз встигли відремонтувати, докупити необхідні меблі та переїхали.

Соня народилася у квітні. Лариса раділа, що вони живуть у своєму будинку – ні за стінкою, ні зверху, ні знизу немає галасливих сусідів, ніхто не включає музику так, щоб її чув весь квартал, ніхто не влаштовує сварок та галасливих вечірок.

І хоча вони жили тут зовсім мало, Лариса вже звикла і до будинку, і до невеликої – всього в три сотки – ділянці, де вона посадила свої улюблені лілії і зробила кілька грядок із зеленню. Ягідні кущі залишилися як бонус від старих господарів.

У кишені ожив телефон – Лариса спеціально прибрала звук, щоб ніхто не розбудив Соню.

Дзвонила Ольга Вікторівна – мама Лариси:

– Ларисо, я зайду сьогодні після роботи – треба поговорити.

– Щось сталося?

– Сталося, але це не телефонна розмова. Прийду ввечері.

Голос у мами був серйозний, і Лариса засмутилася – напевно, мова піде про щось неприємне. Такий голос був у мами, коли вона сказала їй, що вони з батьком розлучаються.

Це було п’ять років тому. Причини розлучення батьків Лариса не знала, але добре пам’ятала ті кілька місяців, коли батьки роз’їжджалися, продавали трикімнатну квартиру – мама з Вікою тоді цілий місяць жила на орендованій квартирі у Лариси та Дениса, поки не купили собі однокімнатну.

Віка – молодша сестра Лариси. Вона так і живе з мамою, яка дуже переживає, що дочка у двадцять чотири роки все ще самотня.

Лариса збирала ягоди, і її думки тинялися десь далеко, навколо було тихо.

Але ось захникала Соня, що прокинулася. Лариса подивилася: десятилітрове відро майже повне. Вона підхопила його і покотила колиску до хати. Треба було погодувати доньку та зайнятися приготуванням вечері – скоро з роботи прийде Денис.

Вечеряли втрьох. Коли Лариса прибрала посуд у посудомийку, Ольга Вікторівна попросила зятя:

– Денисе, посидь з Сонею, нам з Ларисою поговорити треба.

Вони вийшли надвір і сіли в альтанці.

– Віка вагітна, – сказала мама.

– Ти ж казала, що в неї нікого немає, – здивувалася Лариса.

– Отже, я помилялася.

– І що тепер?

– Нічого. Усі терміни пропущені, народжуватиме, – відповіла мама.

– А батько дитини? – запитала Лариса.

– Я його не знаю. І тепер навряд чи з ним познайомлюся: дізнавшись про вагітність, він вирішив, що не має до цієї ситуації жодного стосунку і запропонував Віці розбиратися самій. Тож доведеться нам їй допомагати, – сказала мама. – Вона скоро працювати не зможе, та й декретні отримає невеликі – зарплата у неї невелика.

– А чим ми можемо допомогти? Я сама зараз не працюю, до того ж нам ще півроку виплачувати кредит, – відповіла дочка.

– Чим можете, тим допоможете. Спочатку хоча б дитячими речами, а коли з кредитом розберетеся, може й грошима. Сама розумієш, на одну мою зарплату ми не проживемо. А наступного року можна буде картоплю та інші овочі замість твоїх квіточок на городі посадити – вже більше користі буде.

– Мамо, я картоплею точно займатися не буду. Якщо хочете, виділимо вам місце – садіть і доглядайте самі. А взагалі, треба ще з Денисом поговорити, він хотів мангальну зону робити.

– Ось і поговори. Поясни чоловікові, що твоїй сестрі потрібна допомога, – сказала мама.

Денис сприйняв новину досить спокійно.

– Гаразд. Допоможемо. Грошей давати не будемо, а одягом для дитини та продуктами цілком зможемо допомогти. Якісь декретні Віка все одно отримає, плюс допомогу якась. Проживуть. Якщо хочуть картоплю садити, виділили їм місце наприкінці ділянки. Думаю, що більше однієї сотки вони не опрацюють – ні та, ні інша сільським господарством ніколи не займалися. Я за них працювати не хочу, тож нехай розраховують на свої сили, – сказав чоловік.

Через п’ять місяців Віка народила сина.

Лариса зібрала дитячі речі, які були вже малі Соні, купила новий блакитний костюм, упаковку памперсів і принесла все це сестрі.

Віка, навіть не відкривши пакети, заявила:

– Ну, чого ти старе все притягла? Тим більше, у тебе все рожеве, я не збираюся свого сина одягнути в дівчаче.

Лариса образилася:

– По-перше, я не фанат рожевого, у мене тільки двоє рожевих повзунків було, і то їх нам хтось подарував. А решта – нейтральних кольорів: зелене, жовте, біле. Навіть блакитне є. Хоча дитині все одно, в чому спати – головне, щоб було тепло та сухо.

Але після цих слів вона більше нічого не приносила, хоча мама не раз нагадувала їй про обіцянку допомагати сестрі.

Останнім часом Лариса зауважила, що у їхніх стосунках із мамою щось сталося – Ольга Вікторівна явно була чимось незадоволена, але на всі запитання доньки лише підтискала губи та зітхала.

А після першого дня народження Соні вони посварилися.

– Ти навіщо запросила батька? Адже ми в розлученні! – заявила мати.

– Мамо, це ти з батьком у розлученні, а не я. Мені невідомі причини вашого розлучення, але, в будь-якому разі, він не перестав бути дідом для моєї доньки та батьком для мене. До речі, він жодного невдоволення з приводу твоєї присутності не виявив, – сказала Лариса. – А ти знаєш, як він нам із ремонтом допоміг!

Через місяць мама та Віка прийшли до Лариси, коли Дениса не було вдома.

– Послухай, у нас до тебе пропозиція: зараз травень, ми скоро саджатимемо картоплю. Ти сама розумієш, що Вікторії з дитиною щодня їздити з дому сюди незручно. У вас величезна кухня та три кімнати. Нехай Віка з Андрійком поки що у вас поживуть, – запропонувала мама.

– Поки що – це скільки? – Запитала Лариса.

– Взагалі я думала пожити тут все літо. У тебе Соня на свіжому повітрі цілий день, а мій син повинен у літній спеці сидіти? – заявила Віка.

– Ти можеш приходити з Андрійком іноді, – сказала Лариса. – Але жити все літо – це занадто. В нас своя сім’я, свій дім, своє життя.

– Знаєш, а ти тут не одна господиня. Ось прийде Денис, я в нього спитаю. І, ти знаєш, я чомусь думаю, що він не буде проти, – посміхнулася Віка.

Але Денис підтримав дружину:

– Віка, ти приїдь, але жити з нами – це занадто.

– Занадто говориш?! Значить, Соні – все, а Андрійку – нічого? А він, між іншим, такі самі права на цей будинок має! Ну що, Денисе, може, нарешті скажеш дружині правду?

– Яку правду, Віка, що ти несеш? – обурилася мати.

– А ту правду, що батько Андрійка – Денис. Так, сестричко, поки ти там по лікарнях лежала, я твоєму чоловіку допомагала переносити самотність. Так що не особливо ніс задирай!

– Денисе, це правда? – обернулася Лариса до чоловіка.

Але вже з його вигляду вона зрозуміла, що Віка не обманює.

– Мамо, будь ласка, забери Віку та Андрія. Нам із Денисом поговорити треба, – попросила Лариса.

Коли родичі пішли, Денис спробував виправдатись, але дружина не стала його слухати. Вона склала в сумку частину його речей і сказала:

– Ти поживи десь, поки пройде розлучення, поділ майна та інші процедури. Якщо я щось тобі не поклала, потім подзвониш. А зараз теж іди.

Аліменти на дочку призначили на першому ж засіданні. Крім того, Денис мав виплачувати додаткову суму, доки Соні не виповниться три роки і Лариса зможе повернутися на роботу.

Розвели їх лише за три місяці – Денис заперечував, просив час на примирення, але Лариса не погодилася.

З поділом майна все було складніше. За машину Денис виплатив Ларисі половину. Будинок він просив продати і поділити гроші, але Лариса не хотіла їхати з дому, їй подобалося і місце, де він був розташований, і затишні кімнати, і зручна кухня. Вона стільки сил вклала в його облаштування, що навіть уявити не могла, що тут житимуть чужі люди.

Але Денис наполягав на продажу:

– Зрештою, я ж маю десь жити. Я вже три місяці винаймаю квартиру. Це, знаєш, недешеве задоволення. Не хочеш продавати – викуповуй мою половину. Думай до завтра.

Наступного дня Лариса сама зателефонувала колишньому чоловікові і сказала, що згодна викупити його частину.

– Звідки у тебе такі гроші? Ти ж не працюєш! – здивувався він.

– А тебе це не повинно хвилювати, – відповіла Лариса.

Гроші дав її батько. Без жодних умов і розписок.

Коли всі документи оформили, Лариса спромоглася зітхнути спокійно.

– Ось, Соня, тепер це точно наш дім, – сказала вона дочці.

Віка, яка сподівалася, що Денис тепер житиме з нею, була дуже розчарована – чоловік не пробачив того, що вона своєю нестримністю зруйнувала його родину. Віка із сином так і залишилася жити в однокімнатній квартирі разом із матір’ю.

Вона хотіла подати на аліменти, але мати заборонила їй це робити.

– Ти розумієш, що про тебе будуть говорити, якщо ти попросиш аліменти з чоловіка своєї рідної сестри? Якщо тобі все одно, то хоча б про мене подумай – не сором. А моя допомога тобі ще багато разів знадобиться.

Лариса з матір’ю спілкувалася в основному телефоном, іноді бабуся приходила провідати Соню. А одного разу вона прийшла разом із Андрійком.

– Не було з ким було його залишити – Віка на роботу пішла, – пояснила мама.

Але Лариса їх у хату не пустила.

– Мамо, ти приходь, будь ласка, одна. Не приводь Андрія, йому тут нічого робити.

– Ну що ти! Адже дитина ні в чому не винна. Він твій племінник, син твоєї сестри, брат Соні. Нехай вони разом пограють, потоваришують.

– Ні, мамо. Сестри у мене більше немає, і брата у Соні теж немає. І інакше не буде, – відповіла Лариса.