І ось їх знову звела доля. Тільки тепер із радісного приводу. Діти, яких могло й не бути, збираються одружитися. Чи це не знак долі?

У коридорі жіночої поліклініки на лаві сиділа жінка похилого віку. Поруч із нею сиділа щупла дівчинка, років 15-ти, у короткій спідниці, з-під якої стирчали гострі коліна. Бабуся привела онучку на аборт.

Бабуся весь час важко зітхала. Внучка з переляканим поглядом озиралася на всі боки. Поруч із нею стояв пакет. Підійшла дівчина, років 30, і сіла поряд.

– Ви у цей кабінет?

– Так.. А скажіть, це не боляче?

– Неприємно, звичайно, але там знеболять. Головне, що це швидко, хвилин 5 від сили, якщо термін невеликий. Так кажуть, я вперше тут. Я й сама боюся, якщо чесно. І розумом розумію, адже дитина ні в чому не винна.

– Господи, ось же попало.. Розумієте, це моя внучка, навчається в 9-му класі, і хлопець її обдурив, покинув.. А вона залетіла. Він знати нічого не хоче про дитину. А що нам робити? Їй же школу треба закінчити .. Батьків немає в неї, я сама її виростила .. Ох, горе – яке.

– Ба, та досить тобі вже, не рви мені серце, і так важко.. Он дівчина сказала ж, що не боляче буде, раз, і все.

– Ох, онучко, там же дитина у тебе, жива, а ти раз і все.. Дитина не винна ні в чому, правильно дівчина сказала. Знаєш що, вставай, пішли, нічого, виростимо. У вій ну он народжували, і нічого. Впораємося. І Петька твій не потрібен, батько називається. Вставай, бери пакет, пішли додому, нема чого нам тут робити.

Дівчинка наче цього й чекала. Схопила пакет та пішла до виходу, бабуся вийшла слідом. Дівчина, що сидить на лаві, посміхнулася, дивлячись їм услід, думаючи про щось своє.

Через двадцять років

– Мамо, я люблю його, у нас все серйозно, повір! Діма добрий хлопець, у нього велике майбутнє!

– Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитеся… Закінчіть університет, а там видно буде!

– Мамо, нам уже по 20 років, не маленькі. Весілля навчанню не завадить, тим більше ми не витрачатимемо гроші, розпишемося і все, навіщо нам ці умовності. Повечеряємо у ресторані з батьками Діми та його бабусею та все, з друзями ми самі потім відзначимо. Діма бабусю дуже любить, вона його виростила.

– Ох, Маша, ну чого не зробиш заради коханої дочки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, сватами будемо, як – ніяк.

– Запроси їх у гості, мамо.

***

– Здрастуйте, проходьте! Я Машина мама, Юлія. Сідайте за стіл.

Дивлячись на Дімину бабусю, Юлі здалося, що вона її десь уже бачила. Мама Діми, Аня, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина.

У розмові з’ясувалося, що народила вона його у 16 років, від однокласника, який спочатку відмовився від дитини, а потім змушений був одружитися з Анею, щоб не сісти до в’язниці. На папері тільки чоловік і дружина були, не жили разом, а потім і розлучилися.

– Ви знаєте, Юля, соромно зізнатися, але ми ж хотіли позбутися спочатку Дімочки. Анька ж дитина ще була, яка з неї мати. Батьків у неї не було, мати не стало в молодому віці, а батько у в’язниці так і згинув. Я її одна ростила. І тут у подолі принесла. Ну куди народжувати, кому?

Коли прийшли вже до лікарні, чекали черги на цю процедуру, дівчина одна підійшла. Теж туди ж. Каже, діти не винні ні в чому, і мене ніби по лобі стукнули, хіба ж можна дитину життя позбавляти. Це знак був, щоб зупинилися, і Дімку зберегли.

Дівчину ту сам Бог послав, мабуть. Ми з Анькою пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила до школи, закінчила 9 класів, а більше нам не треба було.

З’явився Діма, я з ним сиділа, а Аня ходила до училища, вивчилася на кондитера. Петько, батько Дімкін, ніяк не допомагав, і його батьки також.
Нічого, впоралися.

Анька потім за хорошого чоловіка заміж вийшла, доньку ще народила. Пече тепер торти на замовлення, і непогано заробляє.

Ви не хвилюйтеся, якщо Діма з Машею одружаться, їм є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Ані переберуся. Ось така історія у нас.

Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже завдяки їм, вона зважилася залишити дитину, її улюблену Машку.

Після розмови з бабусею тоді їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першим коханням.

Життя розвело їх у різні боки, і коли вони знову зустрілися, то він був уже одружений. Тільки один раз вони мали зустріч, після якої вона зрозуміла, що чекає дитину.

Сім’ю йому вона розбивати не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі та дитині.
Зважившись на аборт, Юля вмовляла себе, що так буде краще.

Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її мислення на цю тему. Якщо вони справляться, то вона й тим паче. Вона вирішила, що це знак згори.

Юля пішла з лікарні, слідом за ними. Виношування пройшло добре, народилася її єдина донька, найулюбленіша людина на Землі.

І ось їх знову звела доля. Тільки тепер із радісного приводу. Діти, яких могло й не бути, збираються одружитися. Чи це не знак долі?

Часто люди отримують знаки згори. Хтось дослухається, хтось ні. Іноді буває достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя не уявляють без цієї дитини, і з жахом думають, що її могло і не бути.

Всяке в житті буває, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді 5 хвилин багато вирішують.