Ірина та Софія знали одна одну з малечку. Разом ходили до школи, сиділи за однією партою, бігали босоніж по літніх калюжах. Усе в їхньому житті було спільним: перші зошити, таємниці про закоханих хлопців, мрії про майбутнє.
Ірина та Софія знали одна одну з малечку. Разом ходили до школи, сиділи за однією партою, бігали босоніж по літніх калюжах. Усе в їхньому житті було спільним: перші зошити, таємниці про закоханих хлопців, мрії про майбутнє.
– От побачиш, ми з тобою вирвемося звідси, – мріяла Софія, лежачи на траві й дивлячись у зоряне небо.
– Та ми завжди будемо разом, – клялася Ірина. – Хоч у місті, хоч де.
Так і сталося. Після школи вони поступили в університет в обласному центрі. Гуртожиток, маленька кімната на двох, постійна економія. Їли разом ту саму гречку на вечерю, збирали на двох на пальто, аби хоч одна виглядала пристойно на парах.
Потім в їхнє життя прийшло кохання. Софія першою познайомилася з майбутнім чоловіком Андрієм. Ірина була дружкою на весіллі, допомагала вибирати сукню, носила важкі сумки після базару, коли вони готувалися до свята. Через рік і сама Ірина зустріла свого Михайла. Подруги знову були разом на всіх важливих моментах, трималися за руки навіть під час вінчання, ніби боялися загубити одне одного у вирі нового життя.
Їхні родини дружили, святкували разом. Діти росли майже, як брати й сестри. Все було ідеально.
Але доля підкинула несподіване випробування.
Михайло, чоловік Ірини, запропонував поїхати на заробітки в Італію, разом. «Там можна заробити швидше, ми поставимося на ноги», – казав він.
Софія довго відмовляла подругу:
– Ти ж тут маєш усе: мене, батьків, роботу… А там чужина, люди інші…
– Та розумію. Але якщо зараз не ризикну – діти в нужді виростуть, — відповіла Ірина.
І вона поїхала.
Перші роки дзвінки були частими, довгими. Вони розповідали одна одній усе: Ірина – про важку роботу й перші зароблені євро, Софія – про дітей, про те, як Андрій залишився без роботи і як вона ночами підпрацьовує швачкою.
Але згодом відстань робила своє. Дзвінки ставали коротшими, рідшими. Ірина все більше жила своїм життям, де вже з’явилася маленька квартира в кредиті й мрії про власний бізнес. Софія ж тонула у щоденних клопотах: троє дітей, хвороба молодшої донечки, вічні нестачі грошей.
Коли ситуація стала критичною, вона набрала подругу.
– Іро, мені дуже важко це казати, але… нам нема за що ліки купити. Може, могла б виручити хоч трохи? Я віддам, от чесно…
На тому кінці було довге мовчання. Потім сухий голос:
– Ти ж знаєш, у нас борги, діти вчаться… Я не можу.
– Але ж… ти ж моя подруга… мені більше нема до кого звернутися, – голос Софії зламався.
– Я не банк, – коротко відповіла Ірина. – Вибач.
Тієї ночі Софія не спала. Перед очима стояли всі роки разом – їхні спільні обіди на одну картоплину, весілля, дитячі свята… І тепер – холодний голос у слухавці.
Через тиждень вона ще раз наважилася написати повідомлення:
«Іро, я розумію, що в тебе свої проблеми, але я прошу не для себе. Для дитини. Будь ласка».
У відповідь прийшла лиш стримана фраза: «Не можу. Не пиши більше про це».
Софія тоді вперше заплакала не від безгрошів’я, а від усвідомлення: вона більше не має подруги.
Софія просила допомоги в інших людей, брала підробітки. І навіть відчувала гордість за себе – бо вижила.
А Ірина повернулася додому через кілька років, у дорогому одязі, на новій машині. Вона зайшла до Софії, ніби нічого не сталося.
– Привіт! Ну як ти? – запитала з посмішкою.
– Живу, – відповіла Софія рівно.
– Слухай, давай як раніше? Ми ж із тобою стільки всього…
І тоді Софія подивилася їй у вічі й сказала тихо, але твердо:
– Як раніше вже не буде. Знаєш, Іро, дружба перевіряється не тоді, коли ми святкуємо, а коли падаємо. Я впала, простягнула тобі руку – а ти відвернулася. Це був твій вибір. І тепер мій вибір – жити без тебе.
Ірина мовчала. Вона відчула, що її втратила не якась випадкова знайома, а найрідніша душа, яку не можна купити ні грошима, ні подарунками.
Вони більше не сиділи разом на святах, не святкували дні народження дітей. Життя розвело їх остаточно.