Катя приїхала у рідне село. Вона не була в своїй хаті давно. На подвірʼї були зарості, хата наче аж похилилася від часу. Катя дістала з кишені ключа, але він чогось не підійшов. – Може це й на краще, – подумала жінка. Вона тихо обійшла довкола будинку. – Агов, а хто це там ходить?! – раптом почувся голос. – Що вам треба?! – Я хазяйка цього будинку! – гукнула Катя. – Збираюся продавати землю, от приїхала все оглянути… Старий дід, який гукав її, якось одразу знітився, опустив голову і пішов кудись вглиб двору. Катя не розуміла, що відбувається.
Катя приїхала у рідне село. Вона не була в своїй хаті давно. На подвірʼї були зарості, хата наче аж похилилася від часу. Катя дістала з кишені ключа, але він чогось не підійшов. – Може це й на краще, – подумала жінка. Вона тихо обійшла довкола будинку. – Агов, а хто це там ходить?! – раптом почувся голос. – Що вам треба?! – Я хазяйка цього будинку! – гукнула Катя. – Збираюся продавати землю, от приїхала все оглянути… Старий дід, який гукав її, якось одразу знітився, опустив голову і пішов кудись вглиб двору. Катя не розуміла, що відбувається.
Катя їхала автобусом у село, де пройшло її дитинство.
Щасливим його не можна було назвати. Жили середньо, але постійні батькові гулянки псували все…
Мати намагалася догодити йому, але зрештою знову отримувала свою порцію неприємних слів.
Катя тихо сиділа у своїй кімнаті.
Пізніше гульбанити почала й мати. Батьки могли гуляти після роботи за вечерею і продовжувати до ночі.
Катя вже стала старшою і хитрішою. Вона заздалегідь несла собі їжу в кімнату, якщо вона була звісно. Іноді доводилося чекати доки батьки заснуть.
Іти до родичів, чи бабусі батька було соромно. Бабуся її не любила, як не любила її й мати.
Дівчинка це відчувала і намагалася не потрапляти нікому з рідні на очі.
Друга бабуся жила далеко. Сама вона приїхати не могла, її доглядав син, а в батьків Каті ніколи не було грошей на дорогу…
…Дитинство закінчилося раптово, якщо можна так сказати.
Одного разу батько не повернувся з роботи. Його не стало. Серце.
Мати, після того злягла і невдовзі теж пішла у засвіти.
Отак пішли недолугі батьки один за одним…
…У дитячий будинок дівчинка потрапила в дванадцять років.
Катя все це пам’ятала, але сліз, чи переживань, давно не було.
Потім було училище й робота, знову навчання, вже заочно в інституті.
Катерина старалася. Вона знала, що в селі стоїть хата батьків, тепер її хата, але бачити рідню не хотіла.
Можна було б її продати, але Катерина не наважувалася.
По суті, продавати вже треба тільки земельну ділянку.
Вона вийшла заміж. У чоловіка був великий будинок. Народився синок.
Чоловік Андрій завжди пропонував їй з’їздити в село, познайомитися з її ріднею, але Катя хотіла тільки одного – забути все.
Бабуся, батькова мати, все ще була жива. Та й інші близькі родичі теж.
Катя з Андрієм тільки і їздили, що на цвинтар кожного року…
…– Катю, ти впевнена? – запитав якось дружину Андрій. – Давай з’їздимо разом? Я боюся тебе туди відпускати саму, тим паче автобусом. Сьогодні у мене важлива угода, а завтра поїдемо вдвох.
– Я просто подивлюся, – сказала Катя. – Мені соромно показувати тобі рідню. І я нарешті зважилася на продаж будинку.
Сьогодні, саме сьогодні, я хочу побачити його! Бо якраз річниця, як не стало батьків.
Спочатку на цвинтар піду, а потім і будинок огляну…
– Не заходь в хату, – сказав чоловік. – Двадцять років він порожній. Невідомо, що там. Може, все прогнило.
– Я обережно, – відповіла Катя. – Обіцяю тобі…
***
Катерина їхала в автобусі. Було так само спекотно, як і того літа коли вона втратила батьків.
Двадцять років минуло вже. Ох як летить час…
Ось і звична зупинка на початку села біля самого цвинтаря. До своєї хати їй доведеться йти пішки.
На цвинтарі було тихо і здавалося прохолодно. Катя дістала з пакета куплені квіти. Могилки батьків вона знайшла одразу. Як завжди, вони були недоглянуті… Звісно, ніхто ж, крім неї, не приходив сюди.
Жінка прибрала, поклала квіти і пішла не озираючись. До її будинку було хвилин десять ходьби.
Катя повільно йшла сільською дорогою. Рідкісні перехожі озиралися їй услід. Нова людина на селі завжди привертає увагу, а її просто ніхто не міг впізнати…
…На подвірʼї були зарості, хата наче аж похилилася від часу.
Катя дістала з кишені ключа, але він чогось не підійшов.
– Може це й на краще, – подумала жінка.
Вона тихо обійшла довкола будинку. До автобуса було ще трохи часу.
– Агов, а хто це там ходить?! – раптом почувся голос. – Що вам треба?
– Я хазяйка цього будинку! – гукнула Катя. – Збираюся продавати землю, от приїхала все оглянути…
Старий дід, який гукав її, якось одразу знітився, опустив голову і пішов кудись вглиб двору.
Катя не розуміла, що відбувається.
Вона тільки зараз помітила серед бурʼянів стежку.
– Зачекайте, а ви хто? – жінка пішла слідом за старим.
– Ніхто. Я йду, знайду собі інше місце…
– Інше? Я не зрозуміла.
– Що тут незрозумілого? Жив я тут. Не маю житла я. Так вийшло…
Два роки жив, нікому не потрібний. Підробляю на фермі. Господар гроші з мене вираховує за житло. На їжу мені вистачає.
Я й не знав, що будинок не його. Звичайно дивно він поводився, казав, щоб я не висовувався і ходив через город. Я так і робив.
Піду до нього, хай прилаштовує мене знову…
– Зачекайте, а хто господар ферми? Його часом не Максим звуть?
– Олещук його прізвище, а звуть – Дмитро.
– Значить, це не мій дядько, а його син без мого відома здає будинок в оренду…
– Я трохи підремонтував хатину, але сказали не показуватися, тож так собі не дуже…
– Залишайтеся, ми скоро вирішимо це питання. Коли у вас зарплатня? Я хочу знати скільки з вас бере Дмитро за житло, і бути при цьому присутньою.
– Через два дні має бути.
– Я приїду з чоловіком. Він не хотів відпускати мене сьогодні, але… Не будемо про це… Все потім.
***
Дмитро не знав, що за ним спостерігають з машини. Петро (так було звати «квартиранта») отримав гроші з відрахуванням плати за житло. Після цього до Дмитра підійшли Катя і її чоловік.
– Пам’ятаєш мене? Я Катерина. Гроші з квартиранта ти взяв, а вони як би мені належать.
– Ти що приїхала?! Ти все знаєш?
– Знаю і вважаю, що ти винен мені за оренду за два роки. Чи більше?
– Але…
– Жодних, але! Гроші зараз і я забуваю про це.
– У мене немає стільки…
– Викладай все і зараз, інакше буде перевірка. Знаю я про твою бухгалтерію. Ще раз вирахуєш із нього гроші… сам розумієш що буде…
Дмитро неохоче відрахував гроші…
***
Катерина передумала продавати будинок. Вона дозволила Петру жити в ньому і наглядати за хатиною та подвірʼям.
Усі гроші, які повернув Дмитро, вона віддала Петру, а той витратив їх на ремонт будинку.
Родичі між собою перешіптувалися, деякі навіть говорили відкрито, що будинок Катерина могла б і родичам віддати, а віддала чужій людині.
Так будинок і стоїть не проданий, живий, у ньому світяться вікна.
Іноді Катерина із чоловіком та сином приїжджають туди, як на дачу.
Петро живе там же, але не працює. Він давно пенсіонер…