Тетяна була на роботі, коли у її кабінет зайшла колега. – Таню, привіт. Тебе шеф викликає, – сказала вона, і швидко закрила двері. Таня підвелася з свого робочого місця, вийшла в коридор, і попрямувала до кабінету директора. – Чому він мене викликає? – дивувалася жінка. Раптом, проходячи кімнату для відпочинку, Тетяна почула якусь розмову своїх колег. – Це що, вони про мене розмовляють? – здивувалася Таня, почувши своє прізвище. Тетяна зупинилася, підійшла ближче до прочинених дверей, прислухалася до розмови колег і…застигла від почутого.
Тетяна була на роботі, коли у її кабінет зайшла колега. – Таню, привіт. Тебе шеф викликає, – сказала вона, і швидко закрила двері. Таня підвелася з свого робочого місця, вийшла в коридор, і попрямувала до кабінету директора. – Чому він мене викликає? – дивувалася жінка. Раптом, проходячи кімнату для відпочинку, Тетяна почула якусь розмову своїх колег. – Це що, вони про мене розмовляють? – здивувалася Таня, почувши своє прізвище. Тетяна зупинилася, підійшла ближче до прочинених дверей, прислухалася до розмови колег і…застигла від почутого.
Останні кілька років Тетяна жила за інерцією.
Із чоловіком вони майже не розмовляли. Колись на самому початку між ними були і розмови до ранку, і суперечки, і сварки «назавжди», і солодкі примирення.
А тепер не залишилося нічого, окрім мовчання.
Він приходив додому, кидав ключі на тумбочку, питав:
– Що у нас на вечерю?
Вона відповіла.
На цьому спілкування закінчувалося до наступного вечора.
Тетяна давно з цим упокорилася.
І з тим, що чоловік не бачить у ній жінку, теж.
Вона перестала користуватися косметикою, оновлювати гардероб, обрала найпростішу зачіску: гулька на потилиці та махнула на своє життя рукою.
Думала: «Якщо я не потрібна чоловікові, то комусь іншому – тим більше».
Рятувала лише робота.
В офісі вона була зібраною, уважною, акуратною.
Колеги її поважали. Тетяна вела важливі проєкти, була незамінною у критичних ситуаціях. Працювала ефективно, професійно, чудово ладнала з людьми.
Але все одно відчувала: дехто хихикає за її спиною.
Якось, проходячи повз кабінет одного зі співробітників, почула, як він говорить по телефону:
– Наша мимра ніколи не помиляється.
Таня на секунду пригальмувала.
«А це ж про мене, – подумала байдуже. – Ну й нехай. Мимра, то Мимра», – і посміхнулася.
***
Він з’явився зненацька.
Молодий, усміхнений, з легкою недбалістю в рухах та очима, в яких танцювала усмішка.
Олексій…
З його появою жінки одразу пожвавішали, чоловіки намагалися зрозуміти, кого принесло до їхнього берега: зухвальця чи просто веселого хлопця.
Олексій освоївся швидко. За три дні майже з усіма познайомився. Через чотири – вже пив каву з начальником, а за тиждень спілкувався з усіма так, ніби працював тут усе життя.
З Тетяною був особливо чемний. У перші дні звертався суто у справі: підкажіть, покажіть, де знайти такий документ.
Потім його поведінка змінилася.
Він став частіше затримуватись біля її столу, ставити дивні питання.
– Тетяно, ви завжди каву без цукру п’єте?
– Ви завжди так обережно пишете?
– Як у вас так швидко все виходить?
Він питав граючись, не намагаючись зачепити чи образити.
Таня спочатку не розуміла, що йому потрібне. Думала, що хлопець просто намагається в такий спосіб налагодити стосунки.
Але незабаром зазначила: з іншими співробітниками він так не розмовляє. Не дивиться так уважно.
І вже точно не чекає відповіді з відвертим інтересом, ніби для нього дійсно важливо, чому вона віддає перевагу сірому кольору.
Якось він затримався довше, ніж звичайно. Коли всі пішли, проникливо сказав:
– Ви прекрасні у своєму спокої.
Тетяна здивовано підвела очі.
– Що?
Він знизав плечима.
– Спокій… Він такий… зворушливий. Ніжний… Він вам дуже личить.
Сказав та пішов.
Просто пішов.
А Тетяна ще довго сиділа, дивлячись на монітор, хоч уже нічого в ньому не бачила.
***
Далі все розвивалося традиційно.
Він підходив дедалі частіше, затримувався дедалі довше. З приводу та без.
– Тетяно, а ви не думали взяти відпустку? Впевнений, ви давно нікуди не виїжджали.
Вона стримано посміхнулася.
– Для мене відпустка – це недозволена розкіш.
– Ну, тоді давайте хоч би каву разом вип’ємо. Це можливо?
«Навіщо?» ‒ подумала Тетяна і з подивом почула свою відповідь, ніби збоку:
‒ А давайте…
Вони спустилися в кафе, провели там майже дві години, поговорили про все та ні про що.
– А ви вмієте слухати, – несподівано сказав він. – У вашій глибині можна загубитися.
Тетяна зніяковіла. І це її дуже налякало.
***
Але наступні кілька днів Олексій поводився як завжди. Він ніколи не переходив кордонів. Вони почали зміщуватися самі. Потроху.
Тепер Тетяна чекала на його появу. Не підводячи очей, впізнавала по кроках і тембру голоси, з особливого аромату, який заповнював офіс, як тільки Олексій входив до нього.
Колеги помітили, що між Тетяною та Олексієм щось відбувається. Стали косо поглядати. Особливо жінки.
Одна не витримала, кинула уїдливо:
– Дивись, нічого не нароби!
Тетяна навіть бровою не повела, ледве приховуючи внутрішнє хвилювання. Вона й сама боялася вірити у те, що відбувається…
***
Якось Олексій запропонував разом пообідати.
– Погоджуйтесь, – він уважно дивився їй у вічі, – я так втомився їсти на самоті.
Тетяна прийняла запрошення…
У кафе було галасливо. Розмова не виходила. Але все одно – вона почувала себе щасливою.
Він так на неї дивився… Не вивчав, не оцінював. Любувався…
Коли вони повернулися на роботу, одна співробітниця із сусіднього відділу прошепотіла:
– Ну ти даєш. Забрала красеня у молодих прямо з-під носа.
Тетяна нічого не відповіла. Пішла до туалету, подивилась на себе у дзеркало.
Ніякої незвичної краси! Те саме обличчя, ті самі очі, волосся, зібране в пучок.
Незрозуміло… Чому ж він так дивився на неї?
Що він бачив?
***
З того моменту Таня почала змінюватись.
Вона все частіше дивилася на своє відображення у дзеркалі. Тепер із цікавістю.
Вперше за довгий час дістала з шухляди стару помаду, яка пролежала там років п’ять, не менше.
Нанесла трохи і здивувалася, як пожвавішало обличчя.
Потім купила новий крем для рук. Простий, без запаху, але із приємною текстурою.
Вона не поспішала міняти гардероб, але в її зовнішності з’явилися акценти, які підкреслювали струнку фігуру і тонкі зап’ястя.
Але найголовніше – вона раптом почала себе чути. Згадала, що вона в себе є.
***
Зустрічі з Олексієм стали частиною її життя, надавали сенсу.
Він нічого не просив, не напружував своєю увагою, не квапив.
Вони гуляли знайомими вулицями, заходили до кафе. Іноді сміялися з дрібниць, іноді мовчали – і це мовчання зближало сильніше за всякі розмови.
Поступово Таня перестала боятися Олексія. Її серце, довгі роки закрите на замок, згадало знайомий ритм. Вона вже не боялася дозволити собі те, про що кілька місяців тому не могла навіть подумати.
***
Якось вони сиділи в ресторані. Тихий куточок, мерехтливі свічки та ледь чутна музика.
Таня дивилася у вікно на нічне місто і відчувала, як усередині відбувається щось хвилююче, давно забуте.
Вона вже знала. Сьогодні все відбудеться…
***
Після тієї ночі Тетяна розцвіла. Буквально світилася зсередини.
Вона раптом помітила, що небо – блакитне, а трава – зелена. Почала посміхатися перехожим, відчувати неймовірну легкість.
Олексій бачив усе це, розумів і просто був поряд.
Приносив квіти. Не часто, але саме тоді, коли вона на них зовсім не чекала.
Запрошував на прогулянки, дарував невеликі, милі подарунки зі словами: Ти точно це оціниш …
Колеги шепотілися, дивувалися, заздрили.
Та Таня ні на кого не звертала уваги. Вона бачила лише його. Знов почувала себе живою та бажаною.
***
І раптом Олексій зник.
Не зателефонував, не написав, не прийшов на роботу. Зник. Наче його й не було.
Таня не розуміла, що відбувається. Шукала виправдання: “може, зайнятий”, “може, щось трапилося”. Усередині все стискалося від думки: «Невже це кінець? Так просто?
Тепер вона жила спогадами, які здавалися недосяжними.
***
Тетяна його не шукала.
Лише за кілька тижнів, мимохідь поцікавилася у заступника директора з кадрів:
– Олексія щось не видно. Він у відпустці?
Говірлива жінка ніби чекала цього питання і охоче затараторила:
– Так його ж перевели до іншої філії. У центральний офіс, – вона зробила паузу і додала, з неприхованим захопленням:
– Він же такий талановитий, харизматичний… За що не візьметься, все виходить. Ось і тебе, Тетяно, повернув до життя. Глянь, яка ти стала! А раніше? Дивитись було важко.
– Не зрозуміла… – розгубилася Таня.
– А що тут незрозумілого? – знизала плечима та. – Шеф сказав йому, що ти фахівець від Бога, тільки дуже нещасна. А він йому у відповідь: Так давайте зробимо її щасливою!
– Він так і сказав? – тихо запитала Тетяна, ніби перевіряючи, чи не дочула.
– Ну так. Я ж там була, на власні вуха чула.
– Зрозуміло, – коротко кинула Тетяна і вийшла з кабінету.
Не побігла, не гримнула дверима.
Просто пішла. Дуже повільно.
***
Спершу була тиша. Така, від якої дзвенить у вухах.
Тетяна вийшла надвір і пішла кудись, не дивлячись під ноги. Люди довкола поспішали у справах, сміялися, балакали, а в неї в голові звучало лише одне слово: «зробимо».
Начебто вона була завданням. Проєктом. Корисний кейс.
Все, що вона брала за почуття – увагу, турботу, ніжність – виявилося звичайною грою. Цинічною та мерзенною. Виходить, що жодних почуттів не було. Він просто хотів довести, що він крутий. Кому? Собі? Шефу? Усім?
Таня прийшла додому, сіла на ліжко і довго сиділа у темряві. Ні сліз, ні істерики. Таке почуття, що тебе висмикнули з життя, не спитавши згоди.
Вона переглянула всі повідомлення, прослухала голосові. Намагалася знайти хоч якийсь натяк, підказку… Коли це почалося? Як вона йому повірила? В який момент?
Але ж він ніколи не обманював. Жодного слова. Вона відчула б!
А тепер кожне його «я поруч» мало зовсім інше значення…
Таня не знала, що гірше: те, що його більше немає, або те, що його, можливо, ніколи й не було.
***
Минув час. Тетяна трохи заспокоїлася. Не одразу, звичайно. Все було: сльози, переживання, безсонні ночі.
А потім прийшло тихе розуміння: все сталося не так. Це було потрібне. Їй самій.
Хтось мав її розбудити!
Внутрішні зміни, які з нею сталися, не зникли разом із Олексієм. Вони лишилися. Як оновлена шкіра. Як новий погляд. На себе. На своє місце у цьому світі.
Якось увечері, за вечерею, вона спокійно сказала чоловікові:
‒ Я не люблю тебе. Хочу розлучитися.
Він спокійно кивнув:
‒ Як скажеш.
Розлучилися швидко. Без сварок та поділу – дітей не було, образ теж майже не залишилося. Він пішов. А Таня лишилася. Одна.
Точніше – сама з собою. З новою собою.
Вона продовжувала працювати в тій же фірмі, все робила так само точно та професійно, але тепер це перестало бути головним.
Головною стала вона сама. Надто довго вона жила чужим життям, не чуючи себе.
Тепер слухала. Почала розуміти, чого хоче. Вчилася говорити “ні”.
Не з образи. З поваги до себе.
Її внутрішні зміни відбилися у всьому.
З’явилися інші сукні. Інші кольори. Звичні сірі пішли у минуле. Тепер їй було добре на самоті. По-справжньому добре.
***
Минув рік. Якось, вийшовши з книгарні, вона зустрілася з Олексієм.
Він застиг, придивляючись.
– Ти… чудово виглядаєш, – сказав він своїм знайомим оксамитовим голосом. ‒ Може, по-каві?
– З певного часу я п’ю лише зелений чай, — спокійно відповіла Тетяна і вже збиралася йти, але він затримав її, взявши за руку.
‒ Я сумував…
‒ Я теж.
Він трохи наблизився:
‒ Тоді, може…
– Не може, – зупинила його Тетяна.
‒ Чому?
– Нехай минуле залишиться у минулому, – вона посміхнулася. ‒ У будь-якому разі, я вдячна тобі. За все.
– Мені?
– Звісно. Ти ж повернув мені… мене. Тепер стосунки з чоловіком твого складу для мене… неможливі і… – вона на секунду замовкла, – принизливі.
‒ Таня…
– Будь щасливий, – сказала вона м’яко.
І пішла…
Не обертаючись.