У Лізи не стало бабусі Тамари. Пройшли поминки. Люди розійшлися. Ліза взялася прибирати в хаті. Посуду виявилося багато – тридцять чоловік прийшло згадати бабусю Тамару. Ліза хотіла зробити поминки в кафе, але воно виявилося зайнятим – там готувалися до весілля. От життя – у когось поминки, а в когось весілля… Люди розійшлися, Ліза залишилася сама. Ніхто не запропонував допомогти з прибиранням окрім сусідки Олени. Ліза сказала, що все зробить сама… Вона впорається, адже справлялася зі слабою бабусею. Дівчина домила підлогу, вилила воду, потім набрала ванну. Після всього треба було відійти… Ліза вийшла з ванни, як раптом почула з подвірʼя якісь звуки…
У Лізи не стало бабусі Тамари. Пройшли поминки. Люди розійшлися. Ліза взялася прибирати в хаті. Посуду виявилося багато – тридцять чоловік прийшло згадати бабусю Тамару. Ліза хотіла зробити поминки в кафе, але воно виявилося зайнятим – там готувалися до весілля. От життя – у когось поминки, а в когось весілля… Люди розійшлися, Ліза залишилася сама. Ніхто не запропонував допомогти з прибиранням окрім сусідки Олени. Ліза сказала, що все зробить сама… Вона впорається, адже справлялася зі слабою бабусею. Дівчина домила підлогу, вилила воду, потім набрала ванну. Після всього треба було відійти… Ліза вийшла з ванни, як раптом почула з подвірʼя якісь звуки…
У ворота голосно стукали. Ліза подумала, що це хтось із сільських мужиків прийшов ще після поминок.
Вона взяла біленьку і пішла до воріт.
– Це ти куди, племіннице з біленькою намилилася?! Гаразд, іди, ми тут і без тебе розберемося. А чого браму на замок зачинила? Рано ще.
– Тітка Таня? Ви ж сказали, що не приїдете… Бабусю поховали сьогодні…
– А ми передумали! Вирішили одразу все вирішити. Поховали і добре. Ми не на поминки і їхали. Ти йдеш чи залишаєшся поки?
– Я нікуди не збиралася… До вас виходила…
– Тоді ходімо до хати. Це Борис, мій новий чоловік. Заходьте вже всі, що очі мозолити сусідам, он уже Олена вуха розвісила.
– Проходьте, якщо вже приїхали…
– Проходьте?! Хазяйкою себе відчула? А ні! Я тепер хазяйка. Все по справедливості має бути. Твоя спорідненість відома – немає її, а я дочка покійної.
– А я онука.
– Онука?! Ага. Ти дочка першого чоловіка моєї сестри. Сестра моя тобі не матір’ю була, а мачухою. Років тобі вже не мало, мусить розуміти все. Ти тут взагалі ніхто – заїжджя.
Мати моя тобі теж ніхто. Я пропонувала тебе в дитбудинок здати, коли твого батька і сестри можї не стало, але мати вперлася. Тепер все! Збирай речі й живи, де хочеш.
Будинок ми продавати будемо. Якщо маєш гроші, то купуй. Я єдина спадкоємиця.
Будинок не дешевий. Район хороший, село велике, дачники з руками й ногами заберуть. Борисе, ти як думаєш? Хороші гроші можна виручити?
– Навіть дуже. Зараз попит великий.
– Ну? Викуповувати будеш? Тобі поступимось, меблі і все барахло в подарунок. Чого мовчиш?
Ліза все, що сказала тітка про спорідненість, знала.
Тут у хату постукали.
– А що ж ворота ти не зачинила?! Як не треба то закриваєш. Ходять тут всякі…
Ліза зрозуміла, що прийшла сусідка Олена, між ними був маленький паркан та й то не скрізь. Стежка є.
– А ми, Лізо, прийшли, як і обіцяли. Дід ось чаю попʼє, я мабуть теж. Пиріжки залишилися?
– Проходьте, сідайте.
Ліза на них не чекала, прийти вони не обіцяли, але з’явилися дуже вчасно. Наодинці з такими гостями було тривожно. Ліза ввімкнула чайник і почала накривати на стіл.
– А ти, Тетяно, що ж запізнилася на поминки матері? Зовсім забула про стару. В останню путь проводити не зволила?
– Запізнилася, буває. Але ж приїхала!
– Надовго? Поплакала б хоч для пристойність. Мати чекала на тебе.
– Це не ваша справа!
Олена говорила, а чоловік тільки тихо стежив за розмовою. Ліза налила всім чаю і сама сіла за стіл.
Розмова не клеїлася. Тетяні непрохані гості заважали, у неї своя розмова була до Лізи. А сусіди не йшли. Тетяна довго чекала, а вони вже по третій чашці. Сидять.
– А вам додому не пора? Пізно вже! – не витримала вона.
– Так нам тут поряд, не заблукаємо. Та й час ще ранній. Це вам напевно їхати пора, до міста дві години добиратися, а вам ще далі їхати.
– А нам із Лізою треба поговорити без чужих вух.
– Кажіть, Ліза ж хазяйка. Виставить нас – підемо. То як, Лізо?
– Сидіть, чого виставляти вас, ви мені не заважаєте.
– Ось. Давай ще по філіжанці, а потім і видно буде. Може ще здолаємо.
– Ну, ви тут зовсім! Хазяйка! Я хазяйка! – раптом заголосила Тетяна. – Гості на вихід зараз же ж, а ти, Лізо, збирай речі, в тебе є тиждень!
– Мені нема куди йти.
– А мене це не хвилює! Он, добрі сусіди, нехай тебе забирають. Після них спадщину отримаєш.
– А, то ти за цим приїхала? – сказала Олена. – Все правильно, молодець. Навіщо ж матір відвідувати, ховати, коли ти єдина спадкоємиця…
Микола почав кахикати і відразу посміхатися. Правою рукою він поправляв та пригладжував свої вуса в різні боки.
Тетяна дивилася на нього і думала, що нерозумнішого обличчя ніколи не бачила. Вона замислилась, підбираючи слова. Хотілося сказати цьому дідові чогось такого, а от на думку нічого не спадало…
Мовчання перервав дід. Набридло йому терпіти погляд Тетяни.
– Лізо, а ти родичці папери показувала? Неси, а то вони ще довго не поїдуть. Мені вже спати пора після твого чаю. Гарний чай у тебе. Олена мені такий на свята тільки наливає.
Тетяна читала й не вірила своїм очам! Будинок належить Лізі!
– За що?! Як це могла зробити моя безграмотна мати?! Ви її обдурили! Скористалися! Я до суду подам!
– А ти подивися на дату. Десять років минуло, а ти нічого не знаєш. Давно мати була?
Тетяна почала рвати папери, які щойно прочитала.
– Так їх, так. Рви, у нас ще є. Це копії були, – не вгавав дід. – Ще є. Паперів багато. А в тебе є папірець? Ні? Без папірця ти ніхто. Забирай свого чоловіка, мадам, і більше не з’являйся. Лізі жити не заважай, вона одна Тамару доглядала. Про спорідненість ти тут говорила, ми знаємо всі. Так ось, це Ліза рідна, а ти, мабуть, нерідна.
– Та як ви смієте?!
– Це ти як посміла прийти сюди. Не було тебе тут і не буде. Сідайте у свою тарантайку і вітер у… Спину… – дід кахикнув.
Таня зі злістю подивилася на всіх і вискочила з хати. Борис розгубився і залишився сидіти за столом. За хвилину його дружина повернулася.
– Чого розсівся? На вихід.
Борис вискочив за нею, не прощаючись.
– Ну тепер і нам пора. Шкідливо на ніч застілля, але для справи можна…
– Дякую, що прийшли! Я б і сама впоралася, але з вами було спокійніше…
– Ми завжди поряд. Може й ти нам допоможеш колись.
– Обов’язково!
Гості пішли. Ліза подивилася на портрет бабусі з жалобною стрічкою.
Тепер їй доведеться жити одній, але в неї все ще попереду…