У неї було двоє: син Андрій із сім’єю та донька Галина, яка жила в місті й працювала вчителькою. Марія Іванівна давно не бачила їх усіх разом. Телефонували, писали, але одне – чути голос, інше – обняти.
Марія стояла біля хвіртки й вдивлялася в дорогу. Сьогодні обіцяли приїхати діти.
У неї було двоє: син Андрій із сім’єю та донька Галина, яка жила в місті й працювала вчителькою. Марія Іванівна давно не бачила їх усіх разом. Телефонували, писали, але одне – чути голос, інше – обняти.
– Ой, Боже, дай здоров’ячка, щоб дорога була легкою, – прошепотіла вона й перехрестилася.
І справді – вже за годину на подвір’я в’їхала синова машина. Спершу вискочили онуки, Сашко й Марічка, і кинулися до бабусі. Потім Галина з сумкою гостинців. І нарешті сам Андрій обійняв маму так міцно, що аж сльози виступили в неї на очах.
– Мамочко, ми приїхали, як і обіцяли. Сьогодні картоплю викопаємо! – радісно промовив він.
– Ой, діти мої дорогі… Я вже й не знала, чи сама дам раду. Земля добра, вродило добре, але руки не ті.
Всі розійшлися по подвір’ю: одні носили сапи й відра, інші виносили мішки. Робота закипіла.
Урожай був щедрим. Кожен кущ, ніби на радість, давав по кілька великих клубнів. Андрій підкопував вилами, Галина вибирала картоплю й складала у відро. Діти сміялися, знаходячи картоплини дивної форми – «сердечко», «зайчик», «чобіток».
– Бабусю, дивись, у мене картопля як сердечко! Це тобі! – вигукнула маленька Марічка.
Марія Іванівна витерла руки об фартух і взяла дарунок.
– Спасибі, донечко, таке серце мені дорожче за всі багатства.
На городі стояв гамір, сміх, запах свіжої землі. А через паркан уважно спостерігала сусідка – Клавдія. Вона була жінка самотня, бездітна. Колись хотіла мати велику сім’ю, але доля склалася інакше: чоловік пішов, дітей Бог не дав. І хоч мала гарний двір і город, та щастя в хаті було мало.
Клавдія зітхнула, бо розуміла, що їй нема кому допомогти.
Вона пішла до хати, але серце стискалося від заздрощів.
До вечора картоплю викопали. У коморі вже стояли мішки, а на плиті в хаті шкварчала картопля зі шкварками. Марія Іванівна накривала на стіл: борщ, пиріжки, квашені огірки. Діти зголодніли, та й сама вона давно такої радості не відчувала.
– Мамочко, пам’ятаєш, як ми в дитинстві на полі спали на копицях, коли ти з татом копали? – згадав Андрій.
– А ще ти завжди просила, щоб картоплю пекли в багатті, – підхопила Галина.
Всі засміялися. І справді, колись це була традиція: викопали рядок – і вже картопля пеклася на вогнищі.
– Ой, діти, яке то було життя! – зітхнула Марія Іванівна. – Тяжке, але веселе. А тепер ви дорослі, кожен у місті… Та як же добре, що не забуваєте мами.
Вона не втрималася й перехрестила дітей.
А за парканом знову стояла Клавдія. Вона чула сміх, запах смачної вечері долітав до її двору. На очах виступили сльози.
«Чого ж так, – думала вона. – У мене є город, є дім, але немає з ким поділитися. А в Марії – діти золоті. Чим я гірша?»
Тієї ж ночі вона довго крутилася на подушці, не могла заснути. Душила заздрість.
Наступного дня Андрій вирішив допомогти мамі ще й поремонтувати старенький сарай. З сином у руках все кипіло: то дошки приб’є, то дах поправить. Галина з дітьми тим часом складали яблука в ящики.
Марія Іванівна стояла й милувалася: «Оце моє багатство, оце мої золоті руки».
І тут Клавдія не витримала. Вийшла до паркану й гукнула:
– Маріє, допомагають тобі твої діточки?
– Та допомагають, дякувати Богу, – з гордістю відповіла сусідка.
– Ну, не всім так щастить… – зітхнула Клавдія.
Галина почула й вийшла до паркану.
– А ви, тітко Клаво, чому самі? Давайте й ми вам допоможемо картоплю зібрати. Нас багато, нам не важко.
Клавдія розгубилася. Вона чекала чогось іншого – може, похвальби чи байдужості. А тут таке щире запрошення.
– Та ні, не треба, якось сама, – махнула рукою. Але в голосі відчувалася невпевненість.
Андрій почув розмову й додав:
– Та ви не відмовляйтесь. Ми швидко управимося і у вас. Разом веселіше.
І вся родина справді пішла до Клавдії на город. Викопали й там картоплю, склали в мішки, ще й допомогли занести в погріб.
Клавдія дивилася на цю дружну сім’ю й уперше за багато років відчула щось інше, ніж заздрість. У грудях потепліло.
– Спасибі вам, дітки. Ви мені сьогодні наче рідними стали, – прошепотіла вона, витираючи очі.
Увечері вся компанія сиділа за великим столом у Марії Іванівни. Клавдію теж запросили. Вона ніяковіла, але поступово розтанула. Діти розповідали кумедні історії зі школи, Андрій згадував юність, а Галина співала тихо пісню, яку в дитинстві вчила від мами.
Марія Іванівна дивилася на всіх і думала: «Оце і є справжнє щастя – коли біля тебе діти, коли сміх у хаті, і навіть сусідка не почувається самотньою».
Того вечора Клавдія, повернувшись додому, довго сиділа біля вікна. Їй більше не хотілося заздрити. Вона зрозуміла, що можна радіти чужому щастю, бо воно теж трохи зігріває твою душу.
– Може, я не маю своїх дітей, але матиму сусідських, – усміхнулася вона. – І це теж благословення.
Минуло кілька днів, діти повернулися в місто. Марія Іванівна стояла на подвір’ї й проводжала їх поглядом. В серці було легко: вони приїхали, допомогли, подарували радість.
А через паркан з’явилася Клавдія й тихо сказала:
– Маріє, тепер я знаю, чому в тебе така усмішка. Бо в тебе є для кого жити. І знаєш, я більше не заздрю. Я радію за тебе.
Марія Іванівна кивнула й лагідно відповіла:
– А ти не думай, Клаво. Діти – це Божий дар, але й друзі, і сусіди можуть бути як родина.
І вони обидві посміхнулися.
Найбільше багатство – це любов і підтримка рідних. А заздрість лише робить серце порожнім. Якщо ділитися добром, воно обов’язково повернеться.