– Слухай далі. Нещодавно намагався кота зі стільця прогнати, то він на мене так подивився… Мені навіть соромно стало. Я спробував його посунути.
– Алло, бабусю, це Сашко! Ба, я у в’язниці!
– Де ти, любий?!
– У в’язниці! У твоїх конкурентів, бабусю!
– Нічого не розумію! Сашко, тобі потрібна допомога?!
– Вже нічого не змінити. Суд так вирішив.
– Сашко, я хвилююся! Який суд?
– Батьківський! Вони відвезли мене на канікули до села до інших моїх бабусі та дідуся. До таткових батьків.
– Ух. Я вже злякалася. Конкуренти… Як скажеш, Сашко. Передавай їм привіт від мене! А чому в’язниця?
– Мені тут нудно. Знаєш, що найдивніше?!
– Що любий?
– Тут усі товстенькі!
– Які, які?!
– Товстенькі! Гаразд, дід із бабусею. Кіт товстенький. Собака товстенька. Усі плавні. Нікуди не поспішають і постійно щось їдять. І обговорюють, що будуть їсти наступного сніданку, обід чи що на вечерю приготувати.
– Ну, це добре ж! На свіжому повітрі й апетит хороший.
– Слухай далі. Нещодавно намагався кота зі стільця прогнати, то він на мене так подивився… Мені навіть соромно стало. Я спробував його посунути.
– Важкий?!
– Товстенький! Я тобі більше скажу — тут усе село таке. Ходять усі й постійно щось їдять.
— Сашко, ну це ж як у санаторії!
— Та хоч як у планетарії. Я не знаю значення цих слів. Знаєш, що сьогодні під подушкою я знайшов?
– Що?
– Пиріжок з картоплею!
— Як він там опинився?
— Я бабусю теж запитав.
— І що вона відповіла?
— Ну, раптом, ти вночі зголоднієш.
— Цікаво, навіщо?
— Вона каже, що мого тата в дитинстві мало годувала — він тому такий «ошпарений». На місці всидіти не може. Їжу шукає.
— Передавай Зої Василівні від мене низький уклін!
— А вчора, бабусю, кавун стався.
— Любий, може, конфуз?
— Може, й він. Стільки непотрібних слів вигадали… Слухай. Будинок тут закривається на замок. Ну я цим «товстеньким» говорю: «Мені нудно! Ходімо на річку!».
— Пішли?!
– Уявляєш – так! Усі пішли! І цей кіт теж поплівся. По дорозі назад виникла проблема.
– Яка?
– Усі ключі вдома забули.
– Як?
– Дуже просто. Завжди вдома хтось був. А тут… Добре, кватирка відчинена.
– Так і що?
– Мене, як найменшого, дід підсадив і у кватирку…
– І?!
– Застряг я!
– Чому?!
– Бо сам товстенький став! Я тут вже два тижні! Відгодували!
Бабуся почала голосно сміятися.
– Ба, це не смішно! Мене ледве пропхали у кватирку!
– Пробач любий, я як уявила…
– Хоча… Смійся! Люблю твій сміх.