Геннадій Петрович готував вечерю, чекаючи на дружину Віру з роботи. На сковорідці смажилися котлети, округлі, апетитні. Картопелька варилася в каструльці. Раптом дзвінок у двері. – Напевно, Віра раніше звільнилася, – подумав Геннадій. – Або сусіду щось знадобилось. Відчинив. На порозі стояв і не сусід. І не Віра. Стояв чоловік. Незнайомий. – Геннадій? – запитав незнайомець. – Так, – підтвердив господар. – Дозвольте увійти? Справа… делікатна. Стосується вашої дружини, – промовив гість. – Щось сталося з Вірою? У неї проблеми? – захвилювався чоловік і пропустив незнайомця. Але Генадій навіть уявити не міг, що на нього чекало далі.
Геннадій Петрович готував вечерю, чекаючи на дружину Віру з роботи. На сковорідці смажилися котлети, округлі, апетитні. Картопелька варилася в каструльці. Раптом дзвінок у двері. – Напевно, Віра раніше звільнилася, – подумав Геннадій. – Або сусіду щось знадобилось. Відчинив. На порозі стояв і не сусід. І не Віра. Стояв чоловік. Незнайомий. – Геннадій? – запитав незнайомець. – Так, – підтвердив господар. – Дозвольте увійти? Справа… делікатна. Стосується вашої дружини, – промовив гість. – Щось сталося з Вірою? У неї проблеми? – захвилювався чоловік і пропустив незнайомця. Але Генадій навіть уявити не міг, що на нього чекало далі.
Геннадій Петрович готував вечерю. Чекав на дружину Віру з роботи. Син Вітя залишився у бабусі на вихідні. На сковорідці смажилися котлети, округлі, апетитні. Картопелька варилася в каструльці. Геннадій Петрович навіть салатик нашаткував, акуратно так, огірком прикрасив.
Раптом дзвінок у двері.
«Напевно, Віра раніше звільнилася, – подумав Геннадій, витираючи руки об фартух із написом „Кухонний король“. – Або сусід за сіллю з’явився…
Відчинив. На порозі стояв і не сусід. І не Віра. Стояв чоловік. Незнайомий. Вигляд мав рішучий, але очі бігали. Одягнений пристойно, приємної зовнішності.
– Геннадій? – запитав незнайомець.
– Так, – підтвердив Геннадій, насторожившись.
– Дозвольте увійти? Справа… делікатна. Стосується вашої дружини.
Геннадій, людина довірлива за вдачею, пропустив. Незнайомець ступив у коридор, окинув поглядом обстановку — диван, шафа, капці Геннадія під вішалкою, і зітхнув, як перед стрибком у воду.
– Мене звати Остап, – почав він, не знімаючи пальто. — І я прийшов покаятись. Люблю вашу жінку. Дуже люблю! І вона мене теж. Але боїться сказати. Боїться, що дитину відберете. Дитина ваша спільна. Відпустіть її, Геннадію, заради Бога! Зробіть її щасливою!
Наче відро крижаної води вилили на Геннадія Петровича. Стояв він, тримаючись за одвірок, щоб не опуститися на підлогу. Котлети на кухні, почувши недобре, почали трохи чорніти.
– Коханець, виходить? – прошепотів він. – Та не може бути такого! У нас все гаразд! Тиша та спокій! З чого раптом їй захотілося зраджувати?!
– Мабуть, Геннадію, одна видимість, що все в порядку! – вигукнув Остап із пафосом приреченого героя. – Ми кохаємо один одного, не ставайте на заваді!
В мене своя квартира. Комфортабельна! Два балкони є!
Заробляю пристойно, інженер-теплоенергетик першої категорії! Дружина ваша і дитина ні в чому не знатимуть потреби! Аліментів, — махнув він великодушно рукою, — Не проситиму! Все за мій рахунок! Слово честі!
Геннадію Петровичу стало зле. Очі застилала волога пелена. У вухах дзвеніло. Весь його затишний світ – котлети, картопля, туфлі Віри біля порога, валився з тріском, як картковий будиночок під протягом.
Він мовчки махнув рукою у бік кімнати, сам ледве дійшов до стільця і опустився на нього, мов підкошений. Остап, знявши нарешті пальто (мабуть, вирішив, що затримається), сів навпроти, готовий до подальших переговорів про передачу дружини.
– При розлученні квартиру ділити не треба, не переживайте, не настільки я підла людина, щоб позбавляти вас притулку. Упевнений, ви зустрінете ще гідну жінку і будете щасливі! І дітей нових народите! – продовжив гість.
І тут поворот ключа в замку! Легкий стукіт каблучків. Віра!
– Генадію, я вдома! – почувся її бадьорий голос. – Ох, і втомилася сьогодні, начальник знову звіти попросив…
Вона зайшла до кімнати і застигла, побачивши гостя.
– Ой! У нас гості? А я й не знала. Генадію, познайом нас, коханий…
Геннадій Петрович підняв на дружину очі, сповнені такого суму та докору, що Віра навіть відсахнулася.
– Віра… – почав він тремтячим голосом. – Не прикидайся. Не треба. Це ж… Твій коханець, Остап. Прийшов по тебе. І сина… Каже, квартира у нього з двома балконами, інженер-теплоенергетик, дуже багата людина…
Віра зі здивуванням подивилася на чоловіка.
– Мій … хто?! – видавила вона. – Генадію, ти що вже зовсім? Який коханець? Я цю людину вперше в житті бачу!
Остап схопився з стільця.
– Віра?! – вигукнув він, дивлячись на Віру. – Боже мій! Хто ви така? Я помилився квартирою? Мені потрібна Галя, а не якась там Віра!
Троє людей дивилися один на одного здивовано. Геннадій першим отямився.
– Яка ще Галя? – спитав він хрипко.
– Моя Галя! – розгублено бурмотів Остап. – Вона мені сказала адресу… ось ця! Вона сказала, що тут живе…
Віра, жінка практична та з швидкою реакцією, одразу взяла все розслідування до своїх рук.
– Так, Остапе, стоп! – скомандувала вона. – Прізвище своєї Галі, скажи!
– Мельник! Галя Мельник! – промовив збентежений коханець.
– Адреса?
– вулиця, Квіткова, будинок 25, кв. 12! – викарбував Остап, явно завчений урок.
Геннадій Петрович раптом голосно видихнув. Все повітря з легенів. Обличчя його, ще секунду тому попелясто-сіре, почало розовіти.
– Мельник… – прошепотів він. – Та це ж моя рідна сестра!
Тепер остовпів Остап.
– Ваша сестра?! – він схопився за голову. – Навіщо вона назвала вашу адресу… І сказала, що чоловіка Геннадій звуть… Нічого не розумію!
– Двадцять п’ятий будинок, дванадцята квартира на Квітковій – це моя адреса! – вигукнув Геннадій, майже сміючись. – А Галя живе на Свободи, у сорок третьому будинку, квартира шістнадцять!
Остап почервонів, потім змінився на обличчі. Він бурмотів щось невиразне про «не розумну помилку», і «сорок третій будинок», швидко вдягав пальто.
– Тисяча вибачень! – белькотів він, задкуючи до дверей. – Боже! Сором який! Я… я негайно покину вас! Вибачте великодушно за занепокоєння і котлети! Галя щось наплутала, мабуть, я розберуся… – Він кивнув у бік кухні, звідки вже йшов явний запах підгорілих котлет, і вискочив із квартири.
Геннадій та Віра залишилися вдвох. Подивилися один на одного. Мовчали. Потім Геннадій тихо опустився на диван і затулив обличчя руками.
– Генадій! Коханий! – кинулася до нього Віра. – Господи, що це було?
– Я ледве це пережив, – прохрипів він з-під долонь. – Сестра Галя дала коханцю нашу адресу! Щоб до неї додому не з’явився! Ось це сестра! Ось так рідня!
Він дотягунувся до телефону, набрав номер сестри. Голос у Галини був сонний.
– Галю! – гаркнув Геннадій, забувши про пристойність. – Ти що твориш? До мене тут щойно твій Остап вдерся! За тобою! Мене за чоловіка прийняв!
На тому кінці дроту пролунало збентежене мукання, потім пояснення:
– Генадій, що за істерики? Так, був роман, хотіла піти від чоловіка. Остапу дала перший, що прийшов на думку адресу, щоб до чоловіка не підкочував з розбірками. Хто ж думав, що він справді заявиться просити руки! Але я передумала! Все скінчено! Набрид мені Остап цей, нудний він дуже, залишаюся з чоловіком! Ти хоч адресу мою не назвав справжню? А то буде номер програми.
– Галю! – вигукнув Геннадій. – Заради всього святого! Більше нікому моєї адреси не давай! Ні коханцям, ні недругам, ні інопланетянам! Щоб ніяких концертів не було! А адреса… Так, назвав, здається… Тож чекай на гостя! Сама винна!
Він скинув дзвінок. Подивився на Віру. Вона дивилася на нього. І раптом обидва не витримали, розсміялися. Спочатку тихо, потім все голосніше, до сліз, до того, що Віра сіла на підлогу, а Геннадій схопився за живіт.
– Коханець! – схлипувала Віра. – Мій коханець! Інженер-теплоенергетик! З двома балконами! І ти повірив?
– А сестра! — сміявся Геннадій.
– Галя! Ось начудила! Та вона тут цілий концерт влаштувала!
Коли сміх затих, вони піднялися, обнялися міцно-міцно. Пахло підгорілим. Котлети нагадували тепер вугілля.
– Нічого, – махнула рукою Віра, витираючи сльози. – Зробимо яєчню. Натомість яка історія!
– Головне, – зітхнув Геннадій Петрович, – Коханець виявився не твій. А чоловік непоганий, звісно… І двох балконів у нас немає, на жаль…
– А у нас і без балконів все добре, – закінчила Віра, цілуючи чоловіка у щоку. – Пішли вечеряти, любий чоловік, єдиний і неповторний!