“Мамо, чому ти плачеш? Через тата?..”А вона каже, що й не плаче, а просто носом шморгає, бо нежить у неї. А я ж велика вже і знаю, що такого нежитю не буває, щоб сльози в голосі.

  Ти, тату, більше до нас не приходь. А то, коли ти йдеш, мама завжди плакати починає. І плаче до самого ранку. Я засну, прокинуся, знову засну і знову прокинуся, а вона все плаче і плаче. Я її питаю:

“Мамо, чому ти плачеш? Через тата?..”

А вона каже, що й не плаче, а просто носом шморгає, бо нежить у неї. А я ж велика вже і знаю, що такого нежитю не буває, щоб сльози в голосі.

Тато Олі сидить із донькою за столом у кафе і помішує ложечкою, маленькою такою, вже остиглу каву в мікроскопічній білій чашечці. А дочка до морозива свого навіть не доторкнулася, хоча перед нею у вазочці – витвір мистецтва: різнокольорові кульки, прикриті зверху зеленим листочком і вишенькою, і все це шоколадом облито.

Будь-яка шестирічна дівчина не встояла б перед цією пишністю. Але тільки не Оля, тому що вона давним-давно вже, ще минулої п’ятниці, здається, вирішила з татом поговорити серйозно.

Тато мовчить, довго мовчить, а потім і каже їй:

– То що ж нам із тобою робити, донечко? Не бачитися зовсім? Як же я тоді жити-то буду?..

Оля морщить носик (він у неї гарненький такий, як у мами – трошки картопелькою), думає, значить, потім і каже:

– Ні, тату. Я теж без тебе не зможу. Ми, давай, ось як зробимо. Ти мамі подзвони і скажи, що щоп’ятниці із садка мене забирати будеш. Ми з тобою погуляємо, якщо захочеш кави там або морозива (Оля поглядає на свою вазочку), то можемо і в кафе посидіти. Я тобі все-все про те, як ми з мамою живемо, розповідати буду.

Потім вона знову замислюється і через хвилину продовжує:

– А якщо ти захочеш на маму подивитися, то я її буду на телефон собі знімати щотижня і тобі фотографії показувати. Хочеш?

Тато на доньку свою мудру не дивиться, посміхається трохи і киває головою:

– Добре, давай так жити тепер будемо, донечко…

Оля з полегшенням якось зітхає. І береться за своє морозиво. Але розмову вона ще не закінчила, треба сказати найголовніше, а тому, коли від строкатих кульок під носом у неї вуса, теж різнокольорові, утворилися, облизує їх язиком і знову стає серйозною, майже дорослою.

Майже жінкою. Якій потрібно піклуватися про свого чоловіка. Нехай навіть цей чоловік старий уже: у тата минулого тижня день народження був. Оля йому до цієї дати листівку в садку намалювала, ретельно розфарбувавши величезну цифру “28”.Обличчя в дівчинки знову стало серйозним, брівки вона зсунула і сказала:

– Мені здається, що тобі одружитися потрібно…

І великодушно збрехала, додавши:

– Адже ти… не дуже старий ще…

Тато оцінив “жест доброї волі” доньки й хмикнув:

– Скажеш теж – “не дуже”…

Оля з ентузіазмом продовжила:

– Не дуже, не дуже! Он, дядько Сергій, який до мами двічі вже приходив, так навіть лисий, трошки. Ось тут…

І Оля показала собі на лоб, пригладивши м’які кучерики долонькою. Потім вдає, що зрозуміла, після того, як тато напружився й гостро глянув їй просто в очі, ніби мимоволі видала мамину таємницю. А тому тепер уже обидві долоньки до губ притиснула і округлила очі, що мало означати жах і розгубленість.

– Дядько Сергійко? Який же це “дядько Сергій” зачастив до вас у гості? Це мамин начальник який? – майже голосно, майже на всю кав’ярню сказав тато.

– Я, тату, не знаю… – навіть розгубилася від такої бурхливої реакції Оля.

– Може й начальник. Він приходить, мені цукерки приносить. І торт нам усім. І ще, – Оля зважує, чи варто ділитися такою сокровенною інформацією з батьком, тим паче, таким “неадекватним”, – мамі квіти.

Тато, зчепивши пальці рук, що лежать на столі, довго на них дивиться. І розуміє Оля, що зараз ось тут, просто цю хвилину, він приймає дуже важливе у своєму житті рішення. А тому чекає юна жінка, не квапить чоловіка з висновками.

Вона вже знає, точніше, – здогадується, що всі чоловіки – тугодуми, і до правильних рішень їх треба підштовхувати. А хто ж підштовхувати має, як не жінка, а тим паче – одна з найдорожчих у його житті.

Тато мовчав, мовчав і, нарешті, зважився. Шумно так зітхнув, розклеїв замок із пальців, голову підняв і сказав…

Якби Оля була трохи старшою, то вона б зрозуміла, що сказав він таким тоном, яким Отелло ставив своє трагічне запитання Дездемоні. Але поки що вона не знала ні про Отелло, ні про Дездемону, ні про інших великих закоханих. Вона просто набирала життєвий досвід, живучи серед людей і бачачи, як вони радіють і мучаться іноді через дрібниці…

Так от, тато сказав:

– Ходімо-но, донечко. Пізно вже, я відведу тебе додому. І заразом поговорю з мамою.

Про що тато збирався говорити з мамою, Оля питати не стала, але зрозуміла, що це – важливо і швидко-швидко почала доїдати морозиво.

Потім зрозуміла, що те, на що наважився тато, набагато важливіше, ніж навіть найсмачніше морозиво, а тому, майже хвацько жбурнула ложечку на стіл, сповзла зі стільця, витерла тильною стороною долоні забруднені губи, носиком шмигнула і, прямо дивлячись на тата, сказала:

– Я готова. Йдемо…

Додому вони не йшли, а майже бігли. Точніше, біг-то тато. Але Олю він тримав за руку, а тому вона майже летіла по повітрю.

Коли вони увірвалися в під’їзд, то двері ліфта повільно зачинилися, відвозячи у височінь когось із сусідів. Тато майже розгублено подивився на Олю. Та, від низу до верху, але рішуче, глянула на нього й запитала:

– Ну? І чого стоїмо? Кого чекаємо? У нас же сьомий поверх усього…

Тато підхопив доньку на руки й кинувся вгору сходами.

Коли на його довгі нервові дзвінки мама, нарешті, відчинила двері, то тато одразу ж почав із головного:

– Ти не можеш так чинити! Який там Сергій? Адже я ж кохаю тебе. І в нас є – Оля…

Потім він, не випускаючи доньку з обіймів, уклав у ці ж обійми й маму. А Оля обійняла їх обох за шию й очі заплющила. Бо дорослі цілувалися…