— Ну що, — сказала я, знімаючи кросівки, — привітайте мене. Я тепер, між іншим, на колесах.— Купила? — очі загорілися. — Ну, мамо, ти даєш! А яка машина?
Ключі від машини я кинула прямо на стіл. Спеціально. Щоб забряжчали. Щоб усі почули.
— Ну що, — сказала я, знімаючи кросівки, — привітайте мене. Я тепер, між іншим, на колесах.
У коридорі запала тиша. З кухні доносився запах чогось жирного, що підозріло нагадувало «підливу з обсмажуванням», фірмову страву Валентини Петрівни.
Першою виринула Маша — у піжамі і з телефоном у руці.
— Купила? — очі загорілися. — Ну, мамо, ти даєш! А яка машина?
— Шкода Октавіа. Нова. Срібляста. Базова комплектація, але з кондиціонером.
— Круто! — вона плеснула в долоні. — Ти просто богиня. Тато знає?
Я тільки кивнула на вітальню.
Там, як завжди, сидів Ігор. У треніках і майці «Адідас», старій, ще тих часів, коли він хоч іноді ходив у спортзал.
Пульт у руці, на обличчі вираз трагедії вселенського масштабу.
Ніби я не машину купила, а спалила архів його особистих перемог.
— Привіт, — сказала я сухо.
— Ти серйозно це? — навіть не дивлячись на мене, буркнув він. — Без мене? Без поради? Без обговорення?
— А ти коли зі мною щось обговорюєш, Ігорю? Хіба що, скільки сметани в борщ класти.
Або коли мама в гості приїде, хоча вона вже три роки у нас живе.
Він вимкнув телевізор і встав. Повільно. Ніби збирав сили.
Або сподівався, що я в останній момент передумаю і скажу: «Жартую, нічого я сама не змогла б купити».
— Олена, — вимовив він, — ти що, зовсім з глузду з’їхала?
Ось тут я і зрозуміла, що другого шансу на нормальну розмову у нас не буде.
— Ні, Ігор. Я навпаки — нарешті прийшла до тями.
З кухні долинув скрегіт табурета. Вийшла Вона. Валентина Петрівна. У своєму улюбленому халаті «під леопарда». Зі шпилькою, що стирчала, як антена у стародавнього телевізора.
— Машину купила? — голос — як крижаний душ. — На які ж гроші, цікаво?
— На премії, — спокійно відповіла я. — Довідки показати?
— Та хоч довідку від психіатра, — гримнула вона. — Жінка твого віку, з двома дітьми, і з машиною! Це ж цирк! Та ще й Шкоду! На них же всі їздять: і таксисти, і невдахи.
— Та що ви кажете, мамо! Ну, тоді я — невдаха на таксі, — скривилася я. — А ви, Валентино Петрівно, пасажир без права голосу.
— Не смій зі мною так зухвало розмовляти! — закричала вона і навіть підійшла ближче. — Це я тебе прихистила! Це я тобі Ігоря народила! Це ти завдяки мені в родині опинилася!
— Благодійниця ви наша! — я розсміялася. — Ви і мене, може, народили, ні? А то вже дуже багато на себе берете.
І раптом — вона мене штовхнула. По-справжньому. Різко. У плече. Я ледь не впала, уперлася в стіну.
— Не кричи на матір! — закричав Ігор, хапаючи мене за руку. — З глузду з’їхала?
— Це твоя мати мене штовхнула! — висмикнула я руку. — А з глузду я з’їхала? Та ні. Я, здається, тільки що прозріла.
Знаєш, скільки я це терпіла? З ранку до вечора підглядання, докори, поради, оцінка кожного мого руху, жесту.
Ти хоч раз встав і сказав їй: «Мамо, досить»? Хоч раз?
— Тому що ти сама провокуєш її! — крикнув він. — Нормальна дружина спочатку порадилася б щодо такої серйозної покупки!
— Я двадцять років радилася! — крикнула я у відповідь. — І що отримала?
«Тобі зарано», «тобі запізно», «ти не так готуєш», «ти не так живеш»!
Я більше не хочу так. Хочу — їду. Хочу — мовчу. Хочу — кричу. Моє життя. Мої премії. Моя, чорт забирай, машина!
Маша стояла в коридорі, перелякана. Кирило вибіг з кімнати, ставши між нами з Валентиною Петрівною.
— Не чіпайте маму! — сказав він голосно. — Тату, ти взагалі це бачиш? Чому ти їй не допомагаєш? Бабуся постійно кричить, а зараз…
Мамо, давай поїдемо звідси. Прямо зараз. Я з тобою.
Я подивилася на сина, потім на доньку — і раптом зрозуміла: так, це все. Кінець.
Ця сім’я давно стала міфом. Її не існує. Є я. І діти. І моє рішення.
Сімейні пакетні тури
— Ходімо, — сказала я. — Зберемо сумку. Часу мало.
— Куди це ви?! — завила Валентина Петрівна. — Та ти що, родину розвалюєш?! Ще й дітей забираєш?!
— Я йду. Сама. Діти нехай вирішують теж самі. Але, схоже, їм тут не дуже затишно.
— Ти з глузду з’їхала, Олена! — повторив Ігор, але вже тихіше, ніби відчув, що програв битву.
— Може й так. Але, знаєш, це приємне відчуття. Свобода, кажуть, в голові. А я, мабуть, її в багажник покладу. Поруч із зарядкою для телефону.
Ми з Машею і Кирилом ночували у подруги на старій дачі. На підлозі, в спальниках. Їли готові пельмені, пили чай зі скляних радянських стаканчиків. Але я була щаслива.
— Мамо, — сказала Маша, — я пишаюся тобою. Я думала, ти ніколи не наважишся на це.
— Я сама так думала, — прошепотіла я, — але потім зрозуміла: якщо не зважуся зараз — не зважуся вже ніколи.
— А тепер що? — запитав Кирило, — ви з татом розлучитесь?
Я тільки кивнула. Вперше — спокійно. Без сліз. Без страху. Я знала: це ще не кінець. Це навіть не середина нашого важкого шляху…
… — Ти серйозно вирішила подати на розлучення? — голос Ігоря зранку звучав так, ніби я щойно оголосила про світову війну.
Я сиділа за столом у зйомній квартирі своєї подруги, гортала документи з адвокатом, які мені вчора передали. Він прийшов “поговорити”.
— Так, — відповіла спокійно. — І без «може бути» і «я подумаю». Все.
Ігор подивився на мене так, ніби бачив привид.
— Але чому? Ти ж обіцяла…
— Обіцяла? — перепитала я і відкинулася на спинку стільця. — Обіцяла терпіти нескінченні докори, крики, приниження?
Жити під одним дахом з твоєю мамою, яка вважає себе головною, а мене — вічною невдахою? Все це обіцяла? Ні, не пам’ятаю такого…
Він опустив очі.
— Я просто не знаю, як тепер жити без тебе і дітей, — тихо сказав він. — Мама теж дуже засмучена.
— Мама, — повторила я, — дуже добре вміє засмучуватися і зганяти своє «засмучення» на тих, хто поруч.
Якби ти хоч раз був на моєму боці, а не на її, ми б цієї розмови не вели.
— Я намагався, — видихнув Ігор. — Але вона завжди розумніша.
— Значить, не намагався, — сказала я і показала папери. — Це заява про розлучення. Підписана мною. Відсьогодні я хочу бути вільна.
У суді мені здавалося, що час сповільнився. Валентина Петрівна сиділа в залі, одягнена в своє найкраще пальто, в якому вона, здавалося, була готова йти на бал, а не на процес.
На її обличчі грала байдужість, але я читала в очах справжню ненависть.
— Олена, — почала вона, коли суддя дав слово, — ви не подумали щодо дітей? Хіба можна так просто зруйнувати сім’ю?
— Думаю про дітей кожну секунду, — відповіла я, — і саме заради них я роблю цей крок. Щоб вони не росли в атмосфері брехні, крику і постійного страху.
Суддя уважно слухав, але рішення приймав не він — а ми самі, кожен своїм вибором.
Після суду на мене чекали діти і ключі від нової квартири — маленької, але нашої, де ніхто не буде втручатися в наше життя.
Але гра ще не закінчилася…
Наступного дня після суду Валентина Петрівна прийшла до мене додому — несподівано, без дзвінка. У руках тримала папку з якимись паперами.
— Якщо ти хочеш зберегти хоч щось, — сказала вона, не заходячи в квартиру, — забудь про цю квартиру і машину.
Ти знаєш, що половина з цього — моя спадщина, син обіцяв. Ти ж підписувала документи про спільну власність.
Я зітхнула.
— Я все перевірила. Все оформлено на мене. Це моя власність, Валентино Петрівно. І більше ви в моє життя не втручайтеся.
Вона подивилася на мене з останньою надією:
— Подумай, Олена. Ти не впораєшся без нас.
— Не впораюся? — я посміхнулася, холодно, — Це ви не справляєтеся без мене. А тепер — до побачення.
Через тиждень Ігор подзвонив.
— Олена, — сказав він тихо, — я не зміг залишитися. Мама наполягла… Але я хочу, щоб ти знала: я з тобою. Не як чоловік, але як батько.
Я заберу дітей на вихідні, і… Якщо хочеш, можу допомогти з ремонтом у квартирі.
Я задумалася.
— Дякую, Ігор. Це багато значить для мене.
Минуло три місяці.
Я їжджу на своєму авто по місту, відчуваю свободу в кожній поїздці, в кожному повороті керма.
Діти ростуть у спокої та впевненості, і ми нарешті починаємо жити своїм життям.
Валентина Петрівна перестала дзвонити. Ігор зустрічається з дітьми, але його голос, як і раніше, тихий і втомлений.
Я перестала чекати дива від них.
Тепер я знаю: диво — це коли сама береш і змінюєш своє життя на власний смак.