Для нього цей будиночок був просто безкоштовним курортом, а Ліза з Артемом — персоналом…
— Ліза, ми не візьмемо багато. Запакуй нам у дорогу свій фірмовий пиріг і пару баночок варення, — ліниво потягнувся Гліб з посмішкою на обличчі.
Ліза дивилася на гостя, не вірячи в таку нахабність. Як він міг так безсоромно просити?
У голові у неї крутилися думки про те, як вона старалася, щоб цей пиріг вийшов ідеальним, як готувала будинок до їхнього приїзду.
І ось тепер Гліб, який за весь тиждень не підняв жодного інструменту, сидить у тіні і вимагає частування «на винос».
Вона поглянула на Артема, який, здавалося, не помічав, як поводиться його брат.
— Гліб, чи ти не занадто багато просиш? — запитала Ліза, намагаючись зберегти спокій.
— Та годі тобі, Лізо! — відмахнувся він, навіть не обертаючись. — Ми ж не чужі, повинні ділитися. А у тебе тут всього валом!
Ліза відчула, як всередині неї накопичується неприязнь змішана зі злістю.
Цей будиночок біля озера, куплений три роки тому, став для них з Артемом справжнім притулком.
Влітку тут не було ледачих днів: ранні підйоми, прополювання, збір ягід, догляд за курками, заготовки на зиму. Будь-яка допомога була на вагу золота.
І саме тому вимога Гліба прозвучала як образа. Він не бачив — або не хотів бачити — всієї цієї праці.
Для нього цей будиночок був просто безкоштовним курортом, а Ліза з Артемом — персоналом…
… Все почалося три тижні тому, коли Гліб подзвонив і запропонував «навідатися, допомогти по господарству, заодно відпочити на природі».
Ці слова прозвучали несподівано. Гліб і його дружина Ольга були міськими людьми до мозку кісток: вечірки, бари, кіно, шопінги у вихідні.
— Допомогти? — перепитала Ліза з легким сумнівом.
Але Гліб вже захоплено продовжував:
— Ну так! Ми ж сім’я! І вам легше, і нам свіже повітря на користь. Я давно хотів малини позбирати, баньку натопити…
Ліза, поклавши трубку, ще довго сиділа на ганку, задумливо перебираючи пальцями тканину фартуха.
Вона знала характер Гліба — він любив обіцяти, але рідко виконував. У душі Ліза сумнівалася, але Артем, почувши новину, загорівся:
— Ну, може, хоч ягоди позбирають. А там, дивись, і з парканом брат мені допоможе.
Наступні дні Ліза провела в клопотах, немов до неї збирався сам пан президент.
Вона перепрала і перепрасувала постільну білизну, підготувала чисті рушники. З’їздила в місто за продуктами: свіжа риба, м’ясо для шашлику, фрукти, солодощі — нехай рідня почувається бажаною.
— Може, все буде нормально, — говорила собі Ліза, розвішуючи рушники. — Якщо допоможуть хоч трохи, вже добре.
Коли Гліб і Ольга нарешті приїхали, Ліза зустріла їх з посмішкою, намагаючись приховати свої сумніви.
Родичі виглядали розслабленими, ніби щойно повернулися з курорту.
— Ну ось ми і тут! — радісно заявив Гліб, розкинувши руки.
Ліза натягнула посмішку і запросила їх за стіл. На веранді вже чекали салати, гарячі пиріжки і холодний компот.
Перші пів години вони весело базікали, обмінювалися новинами, а потім Артем обережно озвучив план на найближчі дні.
— Завтра почнемо з сінокосу, а потім ягід зберемо. Справ багато, але разом впораємося.
— Так-так, звичайно, — кивала Ольга, але в її очах Ліза помітила легке здивування і навіть тінь розгубленості, немов слово «сінокіс» було для неї чимось з іншого життя.
Ліза вловила цей погляд і в грудях у неї кольнуло передчуття: щось їй підказувало, що «допомога» може виявитися непомітною.
Перший день минув в атмосфері свята. Ліза намагалася не думати про те, що трава по пояс, полуниця заросла бур’янами, а в сараї чекають відра з яблуками.
Гліб був в ударі: голосно розповідав анекдоти, клацав насінням, хвалився, що «втомився від міста» і «таке щастя вибратися на природу».
Ольга в новому сарафані позувала на тлі заходу сонця і озера, роблячи десятки фото.
Артем посміхався — йому було приємно, що брат нарешті приїхав, і він сподівався, що тепер «робота піде швидше».
Але вже наступного дня настрій почав змінюватися.
Ліза прокинулася на світанку від крику півня, натягнула гумові чоботи і вийшла у двір. Роса блищала на траві, повітря пахло свіжістю і сіном. Кури метушилися, вимагаючи їжі.
Ліза зачерпнула зерно, і в цей момент її погляд ковзнув до вікна гостьової кімнати: тихо, штори запнуті.
До восьмої ранку Ліза вже встигла нагодувати птахів, зібрати відро зелених огірків і нанести води для грядок.
Артем вийшов з чашкою чаю і повідомив:
— Гліб з Ольгою поїхали в місто. Кажуть, термінові справи.
Ліза мовчки кивнула, хоча всередині щось дуже неприємно кольнуло. Вона сподівалася, що «помічники» приєднаються до них хоча б після сніданку.
Повернулися вони тільки під вечір, сяючі і задоволені. Гліб вивантажував з багажника пакети з чіпсами, газованою водою і пінним, ніби здійснив подвиг.
— Ліза, у тебе тут прямо санаторій! — вигукнув він, опускаючись у крісло на веранді. — Все само робиться!
Наступного дня Ліза вже відчувала, що роздратування накопичується. Вона косила траву одна, тягала важкі відра, мила підлоги, готувала обід.
Гліб лежав у гамаку, ліниво гортаючи стрічку в телефоні, і скаржився на головний біль.
— Щось я, напевно, застудився. Відлежусь сьогодні.
Ольга розтягнулася на пляжному рушнику біля води і робила селфі. У її соцмережах з’являлися нові підписи: «#СільськийРелакс», «#ЖиттяПрекрасне», «#ВідпочинокНаПрироді».
З кожним днем Ліза ставала все більш втомленою і роздратованою. Вона вставала о п’ятій ранку, а лягала після півночі, перемиваючи посуд і прибираючи після «гостей».
Гості навіть не пропонували допомогти — вони щиро вважали, що їхня присутність сама по собі є подарунком.
— Ми ж до вас в гості приїхали, — дивувалася Ольга, коли Ліза попросила її допомогти з посудом. — Хіба гості повинні працювати?
З цього моменту посмішка господині стала незмінно натягнутою, а будь-яке прохання гостей — немов удар по терпінню.
Всередині повільно, але невідворотно справа йшла до перелому: час гостинності добігав кінця.
На п’ятий день господиня більше не могла мовчати. Вона відчула, що роздратування, яке накопичувалося з моменту приїзду гостей, досягло межі.
Весь день вона поралася в городі, полола грядки, тягала відра з водою, і все це на тлі сміху, що долинав з веранди, де Ольга, розвалившись у шезлонгу, спілкувалася з подружками.
Коли Артем повернувся з поля, втомлений і запилений, Ліза зустріла його з серйозним виразом обличчя.
— Я більше так не можу, — сказала вона. — Вони навіть посуд за собою не прибирають! Сьогодні Гліб попросив випрати його сорочку, а Ольга заявила, що сніданок «якийсь простий».
Артем кивнув, і вони вирішили, що ввечері залучать гостей до завтрашньої роботи: Гліб, нарешті, допоможе Артему лагодити паркан, а Ольга займеться прополюванням полуниці.
Ліза сподівалася, що хоча б так гості зрозуміють: відпочинок — це добре, але господарство саме себе не обслужить.
— Глібе, завтра нам потрібно полагодити паркан, — сказав Артем за вечерею. — Допоможеш?
— Звичайно, звичайно, — відмахнувся той, жуючи шашлик і навіть не відриваючи очей від телефону.
Було зрозуміло, що його більше цікавить листування в месенджері, ніж справи на ділянці.
Наступного ранку Артем встав рано. Повітря було свіжим, пахло сіном і росою. Він дістав із сараю інструменти, перевірив дошки і цвяхи, навіть заварив міцний чай для брата, щоб почати день дружно.
Він постукав у двері гостьової кімнати. Тиша. Постукав ще раз, голосніше. У відповідь — тільки приглушений звук працюючого кондиціонера. Коли Артем прочинив двері, кімната була порожня.
На тумбочці лежала записка:
«Ми в місто, повернемося до вечора! Повечеряємо барбекю!»
Увечері Гліб і Ольга повернулися, навантажені пакетами з м’ясом, тим самим пінним і сушеною рибкою.
Сміялися, обговорювали «жахливі затори» і спеку. Ліза, дуже втомлена, ледь трималася на ногах біля ганку.
— Ми домовлялися про роботу на ділянці, — сказала вона.
— А, так-так, — недбало відгукнувся Гліб, розмахуючи пакетом з м’ясом. — Ну завтра точно допоможемо! Обіцяю.
Але вранці сьомого дня він оголосив:
— Нам терміново потрібно їхати. Шкода, що не встигли допомогти!
І тут же додав, посміхаючись:
— Ліза, спакуй нам в дорогу свій фірмовий пиріг. І пару баночок малинового варення з собою дайте. Воно просто чудове!
Ліза відчула, як всередині неї закипає злість. Тиждень важкої роботи — світанки в городі, нескінченне готування, прання, прибирання і турбота про невдячних гостей — все це вилилося в рішучу відмову.
— Ми не будемо нічого вам давати, — сказала вона, намагаючись говорити рівно, хоча голос все одно затремтів. — Ви за тиждень не зробили жодної справи.
Гліб завмер, не вірячи своїм вухам. Обличчя почервоніло, очі звузилися.
— Ось ви які! — закричав він, і голос зірвався на вереск. — А як же гостинність? Ми ж до вас з душею!
— З якою душею? — не витримала Ліза. — Ви приїхали відпочивати за наш рахунок! Я одна працювала, поки ви валялися в гамаку і каталися по магазинах!
Артем, який зазвичай уникав сварок, встав поруч з дружиною, поклав їй руку на плече і, дивлячись прямо в очі братові, спокійно, але твердо сказав:
— Гліб, ти сам пропонував допомогти. А вийшло, що ви тільки їли, пили і скаржилися на спеку.
— Та що ти несеш, Артеме! — вибухнув Гліб, зробивши крок вперед. — Ми рідні люди! А ти що, гроші за їжу зажадав! Ганьба тобі, брате!
Ольга, яка стояла поруч з ганком, голосно зітхнула, підняла руки до неба, немов демонструючи свою зневагу, і, стиснувши губи, пішла до машини.
Вона демонстративно сіла і грюкнула дверима. Ольга була обурена тим, що замість «родинного прийому» вони наприкінці візиту отримали скандал.
— Поїхали, Глібе! — крикнула вона з машини. — Тут нас не цінують! А ще родина називається…
Гліб обернувся до Артема і Лізи. Він хотів щось сказати. Але просто змахнув рукою, як відмахуючись від усіх образ, і швидким кроком попрямував до машини.
Він голосно грюкнув багажником, ображено сідаючи за кермо свого автомобіля.
Його обличчя спотворилося від злості, а в очах була суміш здивування і образи, немов світ раптом виявився до нього несправедливим.
Він кинув через плече:
— Та подавіться ви своїми пирогами! — вигукнув він, вже зачиняючи двері. — Більше до вас жодного разу не приїдемо!
Коли машина зникла за поворотом, Ліза і Артем залишилися на ганку. Вони відчували полегшення, але одночасно і втому від емоційного напруження.
Артем важко зітхнув і опустився на сходинку ганку.
— Досвід дорогий, але корисний, — сказав Артем, дивлячись на дружину з розумінням. — Більше до нас нахлібники не приїдуть.
Ліза кивнула, розуміючи, що це дійсно був корисний досвід.
Увечері вони пройшлися по ділянці, оцінюючи обсяг робіт, які їм ще належало виконати.
Паркан як і раніше потребував ремонту, полуниця — прополювання, а сіно так і не було докошене.
Вони повільно йшли по доріжці, слухаючи вечірні звуки саду. Ліза спіймала себе на думці, що втома від важкої роботи приємніша, ніж втома від чужої нахабності.
Увечері подружжя затопило лазню і пило чай з малиновим варенням — тим самим, яке так наполегливо просив Гліб.
Вони дивилися на озеро, і Ліза відчувала, що їх маленький будиночок знову став їх тихим світом.
— Тепер будемо зустрічати гостей тільки тих, хто приїжджає з граблями, а не з телефонами, — сказала Ліза, і вони обоє розсміялися, розуміючи, що в житті найважливіше — взаємодопомога і повага.