Це був п’ятий раз тільки за цей місяць, коли батьки не встигали забрати сина з дитячого садка до закриття.

— Єгор, привіт. А ти Артемка забрав з дитячого садка? — Анна говорила схвильовано і швидко.

— Я? Ні. А чому я? — відповів питанням на запитання чоловік.

— А хто, Єгор? Я вранці тебе попередила, що затримаюся. Мені проект в п’ятницю здавати, я не можу всіх підвести.

— А у мене фарбування затрималося, чекаємо маляра… Ти сказала, що затримаєшся, а не забери сина.

— Ти не зрозумів, Єгор, — Анна кинула слухавку.

У великому панорамному вікні офісу відбивалися вогні вечірнього міста. Одні яскраві точки мерехтіли, інші спалахували і гасли. Анна запустила пальці в волосся і, струснувши головою, голосно видихнула.

Це був п’ятий раз тільки за цей місяць, коли батьки не встигали забрати сина з дитячого садка до закриття.

— Сергію Матвійовичу, добрий вечір, — Анна набрала знайомий номер. — Так. Затори. Вже їду. Але тут все глухо.

— Не хвилюйся, Анно, я Артема зараз заберу, — відповіли на тому кінці.

Сергій Матвійович був далеким родичем Анни. Жив один в однокімнатній квартирі, під вікнами якої розташовувався дитячий садок.

Рік тому, коли син отримав місце в дитячому садку дуже далеко від дому, Анна згадала про Сергія Матвійовича, який пропрацював п’ять останніх років на пенсії в тому самому дошкільному закладі, куди вона хотіла влаштувати сина.

Сергій Матвійович із задоволенням погодився допомогти, і ось уже Артем ходив до дитячого садка поруч із будинком.

У перший раз Анна, дійсно, запізнювалася і стояла в заторі, тоді-то й виникла думка попросити допомоги у далекого родича ще раз.

Ще раз, а потім ще раз.

Сергій Матвійович, який нудьгував вдома, був радий допомогти. Давно він не заходив в улюблений дитячий садок, та й спілкування з дітьми завжди йому подобалося. А тут не чужий, нехай і далекий, але родич.

Артем був спокійним хлопчиком, усміхненим, тому Сергію Матвійовичу подобалося проводити час з дитиною.

Знайома хвіртка радісно скрипнула, вітаючи дорогого гостя. Літній чоловік поспішно відчинив вхідні двері в будівлю, потім другі. Його звично огорнув запах, що доносився з кухні.

У невеликому холі за звичайним письмовим столом сидів сторож. Перед ним стояв комп’ютер.

— Матвійовичу, привіт. Ще біля хвіртки тебе розгледів. Знову запізнився.

— Знову, Гена, не сердься.

Сергій Матвійович не зводив очей з Артема. Той сидів одягнений на крихітному диванчику і дивився на годинник, що висів навпроти.

— Поки один чобіт знайшов, поки другий. А потім виявилося, що рукавиці сушити на батарею поклав.

— Раніше виходь, або готуй заздалегідь, малий зачекався.

— Привіт, діду Сергію.

— Привіт, Артемко, привіт, — чоловік погладив хлопчика по голові. — Шапку бери, ходімо. Рукавиці де. Є. Ну добре. Бувай, Гена.

— Щасливо.

Сергій Матвійович взяв Артема за руку, і вони вийшли на вулицю. Маленька ручка хлопчика була теплішою за його, чоловік відчув це відразу. Значить, довго сидів.

— Знову тебе рано залишили у охоронця.

— Вихователька до стоматолога зібралася. Ось я й одягнувся, а вона пішла збиратися.

— Зрозуміло. Що цікавого було сьогодні?

— О. З пластиліну ліпили сніговика, — хлопчик розсміявся. — Я, правда, так і не зрозумів, чому сніговика, а не Миколая або ялинку, якщо тема Новий рік?

— Ну… Дрібну моторику розвивають, кульки не так-то й просто скатати.

— Мама знову запізнилася, — хлопчик зупинився і з сумом подивився на чоловіка.

— Вона стоїть у заторі, дзвонила. Скоро приїде.

Артем заспокоївшись, міцніше стиснув руку чоловіка.

Хлопчик любив бувати у Сергія Матвійовича. Іноді, коли дозволяла погода, вони чекали батьків на ігровому майданчику біля будинку, але частіше піднімалися в квартиру.

Артем розглядав дивовижні речі, цікавився, для чого вони, і ще більше дивувався, що їх можна чіпати. Вдома нічого цінного чіпати не можна було.

Від офісу до дитячого садка їхати було хвилин тридцять-сорок, але вечорами завжди були затори, і Анна затримувалася. Сьогодні вона приїхала тільки до восьмої.

— Мені так незручно перед вами, Сергію Матвійовичу.

— Нічого. Мені не складно. Ми погралися, чай попили.

Анна поспішала, сама одягаючи сина.

— Мамо, я сам можу.

— Ми поспішаємо, Артеме.

Анна нервувала, раз у раз смикала сина, завдаючи дискомфорту. Артем пихкав, цокав, але терпів.

Вдома Анна вже не роздягала сина, залишивши його в коридорі. Чоловіка ще не було вдома.

— Голодний?

— Ні. Я вечеряв у саду і пив чай у дідуся.

— Він тобі не дідусь! — Анна сказала це з ноткою злості. — У тебе є дідусь Сашко і Володя. Але вони далеко.

— І де вони? Чому далеко і ніколи не приїжджають? — прямо запитав Артем, ще не розуміючи, що роздратована мати від цього питання просто вибухне.

Артем затиснув руками вуха, поки мати кричала, а потім просто пішов до себе в кімнату.

Коли Єгор прийшов додому, дісталося і йому. Анна вилила весь накопичений негатив і на чоловіка.

— І нема чого так кричати. Я і в перший раз, ще о сьомій годині, все чудово чув. Немає проблем, я заберу сина, коли ти не можеш, тільки потрібно мені сказати про це заздалегідь.

І ще. Раз тебе так напружує робота, може, звільнишся і будеш сидіти вдома?

— Так. Один місяць у тебе буде достатньо клієнтів, гроші ти заробиш, а два наступних ми будемо харчуватися одними макаронами, тому що не сезон. Дякую, проходили.

— Два роки якось же жили.

— Жили. Ти правий. Я рахувала кожну копійку.

Градус розмови підвищувався. Артем прийшов на кухню, але розуміючи, що зайвий, повернувся до себе. Його навіть не помітили.

— Ти хочеш сказати, щоб я взяв на себе домашню роботу і кинув СТО?

— А, може, і так.

— Я не готовий. Це мій проект, який я хочу розкрутити. Це моя мрія, зрештою.

Анна підійшла до вікна і відвернулася. Єгор сумно зітхнув, усвідомивши, що вечеря скасовується, і вийшов у вітальню.

— Тату, тату, дивись, як може моя машинка.

— Так-так, — не відриваючись від телефону, відповів Єгор.

***
Наступного дня Анна повернулася з роботи зовсім пізно. Єгор уже був удома, він виглянув з-за дверей, сказавши «Привіт», але щось зашипіло на кухні, і чоловік сховався назад.

— Артема погодував? Спить?

Єгор обернувся зі сковорідкою в руці і подивився на дружину абсолютно переляканим поглядом.

— Ти ж повинна була забрати сина з дитячого садка.

Анна напружилася, але потім посміхнулася.

— Жартуєш? Ну правда, куди він сховався?

— Анно, я серйозно. Артема немає вдома.

Анна кинулася до сумки, яку залишила в коридорі, і схопила телефон.

— Він у мене, вже спить. Сьогодні ви щось дуже пізно, — відразу ж відповів Сергій Матвійович на дзвінок.

— Я біжу, будіть його, нехай одягається.

Анна не стала чекати ліфт, а побігла на третій поверх сходами. Двері в квартиру Сергій Матвійович відкрив відразу. Вони з Артемом вже стояли перед нею.

— Я так вам вдячна, так вдячна, Сергію Матвійовичу.

— Та нічого, Анно, тільки попереджай мене. А то сьогодні вже сам охоронець мені подзвонив, добре, що мій мобільний у нього є.

Всю дорогу додому Анна мовчала. Вона іноді зупинялася, мабуть, бажаючи щось сказати синові, але одразу хапала його за руку і вони йшли додому.

— Давай, я вже весь тиждень буду жити у ді… у Сергія Матвійовича, а на вихідні ви будете мене забирати.

— Що ти таке говориш, синку. Ми тебе так любимо.

— Якщо любите, чому не забираєте вчасно. Мені вже перед вихователькою соромно, а охоронець мій друг.

— Обіцяю, це більше не повториться. Завтра я здаю проект і більше затримуватися не буду.

— Точно?

— Точно.

У п’ятницю Анна, дійсно, здала проект і навіть раніше, ніж зазвичай, забрала сина з дитячого садка. Всі трохи видихнули і неприємності почали забуватися.

Новорічна метушня закрутила всіх. Сім’я стала більше часу проводити разом. Ці дні здавалися найщасливішими. Особливо радів Артем.

Давно вони не жартували так, не каталися разом на ватрушках і не пустували. Тато багато обіймав маму, цілував її, потім хапав Артема і підкидав вгору. Було весело, надто весело.

Але потім настали будні, батьки вийшли на роботу, Артем — до дитячого садка.

— Мені в середу потрібно з’їздити в інше місто. Вранці поїду, а в п’ятницю повернуся. Вихідні вдома, — якось увечері повідомив Єгор за вечерею.

— Цього тижня? — запитала дружина.

— Ні, наступного. Сьогодні ж уже середа.

— Точно, — кивнула Анна, підносячи виделку до рота, але зупинилася. — Зачекай, у мене ж відрядження на тиждень з понеділка.

— Ну, відмовся. Я за машиною їду, мені не перенести поїздку.

— Так і мені не перенести. Квитки куплені, та й ніхто зустрічі не буде під мене підлаштовувати.

— Зателефонуй своїй мамі, нехай приїде, посидить з Артемкою.

— Моя-то тут причому, сам телефонуй своїй.

— Анно, ну ти прекрасно знаєш, що моя не може, у неї мати хвора на руках.

— А моя працює, ніхто їй на тиждень відгул не дасть, вона терапевт.

Єгор кинув виделку на тарілку і встав з-за столу.

— Де ти раніше була зі своїм відрядженням?

— А ти де? — не стрималася Анна.

Наступного дня, забравши сина з дитячого садка, Анна зайшла з ним до Сергія Матвійовича.

— Безвихідна ситуація у нас, — аргументувала Анна.

— Розумію. Без проблем.

— Давайте, я продукти куплю заздалегідь у неділю або гроші вам залишу.

— Не треба грошей, Анно. У мене все є. Я ось тут подумав… Скоро дачний сезон, а у мене «Ластівка» моя не на ходу. Може, Єгор мені допоможе?

— Звичайно, Сергію Матвійовичу, не турбуйтеся.

Артем загадково посміхнувся, а Сергій Матвійович йому змовницьки підморгнув. У цієї парочки вже були свої секрети. І вони обоє знали, що з середи їм буде чим зайнятися.

Сергій Матвійович дістав з шафи запилену коробку, в якій зберігалося багато всього цікавого, старого, але такого дорогого його серцю, і тепер їм з хлопчиком належало це все розібрати.

Минув місяць, і Сергій Матвійович вирішив нагадати, що Анна обіцяла допомогти з ремонтом автомобіля.

“Звичайно-звичайно, Єгор вам набере, як звільниться”, — запевняла вона.

Але минув лютий, і березень вже не змусив себе чекати.

Сергій Матвійович і сам би міг відремонтувати машину, якби не хвора спина, та й з кимось зручніше. У його гаражі не було оглядової ями, все одно потрібно було відганяти кудись свою стареньку «Ластівку», тому він терпляче чекав.

На початку квітня, коли Сергій Матвійович в черговий раз забрав Артемка до себе з дитячого садка, за ним прийшов батько.

— Пам’ятаю, Сергію Матвійовичу, зараз знову завал на роботі.

— Та я не кваплю, розумію, мені б тільки встигнути до дачного сезону. На травневі свята зазвичай я розсаду на дачу забираю.

— Встигнемо, — махнув рукою Єгор.

Весна затягнулася цього року. Сергій Матвійович, так і не дочекавшись Єгора, найняв машину і перевіз всі свої речі і розсаду на дачу. Свіже повітря чоловік вважав за краще більше, ніж задушливе, брудне місто.

З травня по вересень, а якщо дозволяла погода, то й довше, пенсіонер відпочивав на своїй ділянці, займався посадками, збором врожаю, і найголовніше — заряджався, немов батарейка, енергією на весь осінньо-зимовой сезон.

В останній день весни з самого ранку зарядив дощ. Він то накрапав, то стояв стіною кілька хвилин. Величезні калюжі розливалися вже не тільки на дорогах, але і на тротуарах.

Зливостоки не справлялися, ввечері місто встало.
Анна поглядала на годинник, потім у вікно. Вона вийшла з роботи вчасно і сіла в маршрутку відразу, але за годину проїхала лише половину шляху.

— Сергію Матвійовичу, добрий день. Я тут в заторі застрягла, ви не могли б забрати Артемка…

— Добрий вечір, Анно. А я на дачі. Нічим сьогодні не можу допомогти. Дуже шкода. Я як на початку травня поїхав, так тепер до вересня. Машина у мене не на ходу, так що я не виїзний, навіть якщо дуже потрібно.

— Я зрозуміла, Сергію Матвійовичу, дякую.

— Якщо хочете, привозьте Артемка до мене на дачу. Із задоволенням посиджу тиждень-другий.

— Дякую. Добре. Ми подумаємо.

Анна сховала телефон у кишеню і попросила водія висадити її десь. Автомобілі продовжували стояти під потоками води без руху, чекати більше не було чого. Анна вийшла під проливний дощ і пішла в дитячий садок пішки.

Сергій Матвійович відсунув шторку від вікна і подивився вниз. Асфальтована територія дитячого садка заповнилася однією суцільною дзеркальною поверхнею. Невеликі острівці ще виднілися над водою.

Дорослі, що поспішали, зводили плечі вперед і прискорювали крок. Діти, навпаки, йшли з дитячого садка повільно, навмисно ступаючи там, де глибше.

Сергію Матвійовичу дуже хотілося вискочити з квартири і побігти туди, де на дивані біля сторожа сидів Артем. Але літній чоловік тримався, стояв перед вікном, не рухаючись, до тих пір, поки в хвіртці не з’явилася Анна.

Тепер цей його вчинок здавався Сергію Матвійовичу дурним, навіть по-дитячому наївним. Але повторилася б ця ситуація, він вчинив би точно так само.