– Це моя квартира! Кому хочу, тому й дарую!– Ах так?! — здійнявся Борис. – Тоді на нашу допомогу можеш не розраховувати! Все! Нема в мене матері! Була, та вся вийшла!
– Це моя квартира! Кому хочу, тому й дарую!
– Ах так?! — здійнявся Борис. – Тоді на нашу допомогу можеш не розраховувати! Все! Нема в мене матері! Була, та вся вийшла!
Інні Григорівні було, звичайно, прикро чути таке, проте вона ні про що не шкодувала і своє рішення міняти не збиралася. Син із невісткою самі винні, що так все сталося.
– Іди-йди до своєї Ганнусі, – пробурмотіла жінка услід сину, що йде. – У мене сина давно немає, відколи одружився, так весь і скінчився…
– Як тільки Боря привів до мене свою Ганну знайомитися, то я одразу зрозуміла, що за штучка нам дісталася, – розповідала Інна Григорівна своїй подрузі Галині.
– А що вона, ніс драла? – поцікавилася Галина, поправивши окуляри.
– Ні. Не драла. Спочатку сиділа, очі в підлогу, слово боялася зайве сказати, прямо тихіше води – нижче за траву. Але, як свої очі підніме, так прямо холодом обдає.
Пика сердита, але красива, це не відібрати. І обличчя, і фігура. Характер у неї, норов аж надто крутий. І мене за щось не злюбила.
– А що мені? Не буду я перед нею бігати та в очі заглядати! З чого? Адже вони жили в моїй квартирі! Цілих три роки. Потім синові службове житло дали, і вони переїхали, от пощастило, так пощастило …
Інна Григорівна замовкла, замислилась.
– А коли Борис одружився, твоєму молодшому, Тимошці, скільки було? – поцікавилась Галина.
– У них три роки різниця. Борису двадцять п’ять було, Тимофію – двадцять два, інститут закінчував.
– Молодці вони в тебе, обоє з вищою освітою! – похвалила Галя.
– Намагалася, тягла, працювала, як віл, – зітхнула Інна Григорівна. – Чоловік мене рано покинув, сподіватися не було на кого.
– А коли вони жили в тебе, як ця Ганна себе показала? – спитала Галя.
– Спершу все тихо було, у нас трикімнатна, всі кімнати роздільні, жили вони в кімнаті Борі. Ми з нею практично не бачилися.
– Ось прийде вона з роботи й шмиг туди, в кімнату, ні здрастуй, ні до побачення, мовчки. Мене це звичайно зачіпало, але мовчу, думаю, добре.
– А потім зло мене взяло, пам’ятаю, прийшла якось з роботи втомлена, спину застудила, болить, ледве йду, думаю, як же готувати не хочеться! Лягти б на диванчик і відпочити.
– Заходжу додому, йду на кухню, бачу, що вона поїла, з-за столу встає, свою тарілку в раковину ставить і має намір йти.
– Тут я й сказала, що накипіло. Що посуд за собою вона не миє, що я все роблю, що готую одна на чотирьох, хоч би вона допомогла.
– І звичайно, образи пішли… – припустила Галя.
– Гірше, – махнула рукою Інна Григорівна. – Коли прийшов з роботи Боря, а він допізна того дня працював, вона йому поскаржилася, представивши всю справу так, що ніби я її відчитала, накричала, обізвала і змусила посуд мити.
– Дякую, Тимошка заступився за мене. Він чув, що я насправді сказала, і він саме посуд весь і перемив цей злощасний. Взагалі мої сини привчені за собою мити та прибирати.
– А, як з’явилася ця цариця, так і Борька дивлюся не щоразу миє, теж поставить і йде, ніби я слуга. А ця королівна ніколи не мила, ні за собою, ні тим більше за іншими.
– Не тільки посуд, нічого не робила, навіть прання запустити, три кнопки натиснути, і то не вміла, чи не хотіла, не знаю.
– Я стою, розбираю цей кошик для білизни, а там половина її лахміття. Ну і що, не можна було машину запустити? Пилососила також я. І сміття виносила.
– А звідки вона сама?
– Ох, здалеку… Приїхала вступати до нас в інститут, каже тут у вас менший конкурс. Так тут і лишилась, мого Борьку зустріла і закрутилось у них.
– Сама вона лікарка, терапевт, але не знаю, що вона там лікує, мені ніколи нічого не порадила. Тільки глянула очима.
– Ось того дня мій Борька репетував, що, мовляв, я його Ганнусю зі світу зживаю, непосильною роботою мучу, от і стала в нас дуже напружена ситуація. А потім слава Богу, вони з’їхали.
Після переїзду син Борис часто заходив у гості до матері, але з Ганною вони не спілкувалися. Невдовзі Інна Григорівна дізналася, що за дев’ять місяців стане бабусею.
– Особливої радості я не відчувала, – зізналася Інна Григорівна Галі. – Зрозуміла вже, що мене там не підпустять до дитини. Так і сталося.
– Син на виписку з лікарні мене покликав, а ця Аня, побачивши мене, скривилася так, наче на таргана наступила. В руки онуку не дала, навіть подивитися не дала, пробурчала щось незрозуміле.
– Борька теж стоїть мнеться, за мене не затупився. Додому до себе не покликали. Ну думаю, дідько з вами, гаразд.
– Поїхала, хоча було прикро, адже я і подарунки привезла, хотіла по-доброму, думала, все ж таки може поява дитини змінить і саму Аню, і її ставлення до мене. Але ж ні.
Так і не бачилася Інна Григорівна з онукою, яку назвали рідкісним ім’ям – Єва. Спочатку Борис сказав матері, що Аня боїться показувати комусь дитину до хрестин.
– Потім, наче Єва захворіла, потім зуби різалися, не до візитів бабусі, потім ще щось. Весь час були причини, через які Інна Григорівна не могла приїхати в гості до онуки.
Багато пізніше, коли Єві виповнилося три роки Інна Григорівна, нарешті, приїхала на день народження до внучки, потім на чотири роки, а потім запрошувати її припинили, а сама вона не нав’язувалася.
Передавала подарунки через сина. Сама Ганна жодного разу не подзвонила, не подякувала за них свекрусі. Тільки Борис їздив і між ними мости наводив, умовляючи й ту, й іншу не ображатись.
– Пробубнить щось на кшталт «вона мати, їй видніше», – згадувала Інна Григорівна. – А я, значить, не мати? Ну, її! Вирішила я більше не нав’язуватися.
– Тут у мене інші турботи почалися, Тимошка одружився, привів свою дружину Уляну до мене жити. Ось з нею ми порозумілися відразу.
– Не знаю, чому. Проста дівчина, ніяких у неї викрутасів. Знаєш, що цікаво? Вона медсестра за фахом.
– Ух ти! Смішний збіг! – усміхнулася Галя. – Та лікар, а ця медсестра. Ну і невістки у тебе!
– Тільки Улянка не в терапії, а в приватній клініці у стоматології працює. Всі до неї ходимо, не за безплатно, ні, але дещо вигідніше виходить… – загадково посміхнулася Інна Григорівна.
– Ну-ну, – зрозуміло посміхнулася Галя.
– Коротше, порозумілися ми з Улянкою з перших днів. Або вона мудріша виявилася, знала, що їй зі мною жити треба лагідніше, не знаю, але так вийшло.
– Жили вони у мене цілих десять років. На свою квартиру збирали, не поспішали й взяли навіть без іпотеки.
– Дмитро на моїх руках виріс, другий онук. Ось його люблю, обожнюю. Перший зуб, перші кроки – все пам’ятаю. А Єву… Ну, чужа вона мені. Ні я її, ні вона мене до пуття і не бачила. А все Анька, стерво.
– Та вже ж… З чого така ворожнеча, з чого? – дивувалася Галя.
– Блазень її знає. Тільки, коли настав час в інститут Єві вступати, так про бабусю згадали. Пам’ятаю ранок суботи був, зрання дзвінок у двері. Я сплю, відсипаюся, вихідний.
– Халат накинула, очі продерти ніяк не можу, позіхаю на весь рот, відчиняю, дивлюся Борька стоїть, мнеться. Заходь, кажу, що трапилося, час – сьома ранку.
– А він?
– Справа, каже термінова! Єва в університет не вступила, трохи балів не вистачило, вирішили вони на договірній основі вчитися, документи вчора подали… А сплатити цю справу мала я!
– Щооо? – здивувалася Галя і навіть підвелася зі стільця.
– Так. Ось, мовляв, каже, мамо, візьми участь, онучка ж твоя рідна. Ти ж казала, що не знімаєш свою пенсію, збираєш, от і допомогла б. Нам, каже, нема з чого. А кредит брати дуже вже не хочеться.
– Там якийсь факультет дорогий, щось він про суму говорив, я аж думала, що не дочула. Тому вона й не потрапила, мабуть, на бюджет, коли такий інститут і таку спеціальність обрала!
– Але й охочих крім неї забагато виявилося. Коротше, відмовила я йому. Здебільшого тому, що у мене на ці гроші свої плани були, та й прикро, якщо чесно.
– То на гарматний постріл до внучки не підпускали, ніби я божевільна, а то вийми їм і поклади стільки грошей!
– Сама ця Єва теж ніякої уваги бабусі не приділяла, за весь час жодного разу не дзвонила, не писала. Що їй, забороняли? Телефон забирали?
– Ну так, дівка вже велика, могла б і свою думку мати. Мабуть, наговорила їй невістка про тебе Бог знає, що, – припустила Галя.
– Словом, мені образливо стало. Відмовилася я у навчанні онуки брати участь, бо чужа вона мені, бо не спілкувалися ми з нею ніколи.
– Борька як здійнявся, як закричить, що, мовляв, треба було підхід до них шукати, намагатися, стосунки налагоджувати й це я сама винна в тому, що ми не спілкувалися!
– Правильно, мовляв, Аня тебе стервом називає… А потім осікся, зрозумів, що зайвого бовкнув. Махнув рукою і мовчки вийшов за двері.
– А які у тебе плани на гроші були? – спитала Галя.
– Будинок біля нас зводити почали, повісили рекламу, на якій написано було, скільки коштують квартири, – почала пояснювати Інна Григорівна.
– Я спочатку просто так, заради сміху, подумала про те, що, мовляв, у мене вже на їхню крихітну студію грошей майже вистачає.
– Ну дешево дуже було, на стадії котловану. А я пенсію і справді ніколи не знімала, кілька років накопичувала, дещо навіть докладала, ось і накопичилося.
– Значить, ти квартиру купила? – здогадалась Галя.
– Купила, – усміхаючись, погодилась Інна Григорівна. – Думала довго, гадала, все не наважувалася. Іпотека лякала мене. А потім жодного разу не пошкодувала. Натомість я її здаю і маю дохід.
– А Борька до мене саме напередодні купівлі квартири зайшов і про вступ Єви почав розповідати. А я вже все продумала, збиралася у понеділок іти оформляти.
Після того випадку Борис із дружиною зовсім образилися на Інну Григорівну. Навіть дзвонити та писати припинили.
Хоча й до цього спілкування найчастіше відбувалося з ініціативи самої Інни Григорівни, а тут зовсім зійшло нанівець.
Так минуло кілька років.
– Не знаю, чи вступила Єва кудись, чи ні, мене в це не посвячували, – розповідала Інна Григорівна Галі. – Я якось написала Борьці пару разів, запитала про онучку, він не відповідає, а потім, мабуть, взагалі мій номер заблокував, я в цьому не дуже не розуміюся, але схоже на те.
– Це ж треба, га?! Рідну матір заблокував! Синок називається, – похитала головою Галя.
– Ну, я ж непотрібна виявилася, взяти з мене нічого, – пояснила Інна Григорівна. – Знаєш, я не дуже сумувала.
– Тимофій з Уляною квартиру неподалік мене купили, ми спілкувалися часто навіть після того, як вони переїхали. Дімку люблю обожнюю.
– Так, ось така кричуща несправедливість, одного онука люблю, іншу – ні. Хто у цьому винен? Вже точно не я. Я, що могла, зробила.
– Ну так … Силою, не будеш милою. Скільки можна було намагатися налагоджувати стосунки? Що ще можна зробити? – підтримала Галя подругу.
Через деякий час ця історія мала продовження. Борис, що не приходив за шість років жодного разу в гості, знову з’явився до матері й почав обурюватися.
– Розсварилися ми з сином ще дужче, – знову розповідала новини Інна Григорівна Галі. – Дімка мій зовсім великий став, через місяць одружується.
– Онук?! Вже одружується? Як час летить… – промовила здивована Галя.
– Ну, так. Вирішила я йому квартиру подарувати, тільки…
– Квартиру?! — знову здивувалася Галя. – Ту, свою студію, яку здаєш?
– Ага. Тільки оформили ми її на нього, щоб одноосібно йому належала, а то мало…
– Вже й оформили навіть…
– Оформили, щоб як дошлюбне майно було, якщо що. А Тимофій, недолугий, візьми, та й ляпни Борису про цей факт.
– Борька одразу до мене прийшов лаятись. І адресу мою одразу згадав. Я трохи сльози не пустила, так зворушилася його приходу, – саркастично помітила Інна Григорівна.
Борис одразу почав кричати, що мати вчинила не справедливо.
– Ми тебе так просили внучці допомогти, а ти відмовила! Зважати почала. Внучка не внучка тобі! Спілкувалися – не спілкувалися.
– Та яка різниця, рідна кров! – обурювався Борис. – А тут другий онучок все взяв і загарбав. Бач, хитрі! Дружина Тимохи, мабуть, вужем вилася, перед тобою вислужувалася, щоб квартиру отримати, а ми не заслужили!
– Пикою не вийшли! Значить, були гроші в тебе! Були! А ти не дала, на рідну онучку пошкодувала! Не бабуся ти, а стерва, мала рацію Анька!
Інна Григорівна навіть слова не могла вставити, сиділа мовчки та чекала, доки син припинить цей потік образливих звинувачень, а потім тихо, але твердо промовила:
– Квартира моя, кому хочу, тому й дарую!
– А якщо Єва заміж вийде, ти теж їй квартиру подаруєш? – раптом спитав Борис.
– З чого це? Я не маю другої квартири, – відповіла Інна Григорівна. Вона дивилася на сина і відчувала, що він за ці роки став зовсім чужим. Як так сталося?
– Тоді на нашу допомогу можеш навіть не розраховувати, – сказав Борис. – Якщо що, сама колупайся.
– А я й сама, – сказала Інна Григорівна Галі. – Пів року тому я місяць у лікарні лежала, вони до мене не прийшли! Навіть не подзвонили, тільки Уляна бігала, відвідувала.
– Хоча, мабуть, Тимофій Борису розповідав, що я в лікарні. Але ж ми скривджені! Не спілкуємося! Не дзвонив, не приходив. Мати йому. не мати!
– Так… І його зрозуміти, звичайно, можна, – задумливо промовила Галя. – Але ж виходить вони самі винні, перші почали. Анька ця його. Що вона на тебе в’їлася?
– А Борисові слід було матір поважати й не танцювати під дудку дружини. Якби він хоч захищав тебе перед нею.
– А то виходить, що він просто став на її бік, тим самим зрадивши тебе. А вона й рада. Та ще й онуку проти бабусі налаштували. І з чого все почалося, незрозуміло.
– Дуже гонорова, ця Ганна, лікарка наша. Вже головлікарем стала, тепер на кульгавій козі до неї не під’їдеш. А я й не збираюсь.
– І на зло ще, свою квартиру на Тимошку перепишу, щоб нічого Борису з цією бридкою Анькою не дісталося! – сердито промовила Інна Григорівна.
– Ну… З цим ти б не поспішала, – похитала головою Галя. – Не треба. Поки жива, нехай твоя квартира тобі належить. А потім, нехай самі розуміються.
Інна Григорівна, насупивши брови, мовчки сиділа і дивилася прямо перед собою. Галя зрозуміла, що її слова до подруги не доходять. Вона вже все вирішила…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?