Усю дорогу додому Люся сиділа в машині на задньому сидінні, надувши губи, як ображена індичка.
Людмила заочно зненавиділа майбутню мачуху, ще навіть не бачивши її. Це була осінь. Її тато відправив доньку до бабусі в село на канікули, а коли прийшов час повертатися додому, приголомшив заявою:
— Віднині ми житимемо втрьох!
— Ура! — зраділа Люся. — Ти купив котика?
— Ні, — похитав головою тато.
— Собачку? Чи папугу? — Люся стрибала перед батьком, плескаючи в долоні.
— Ні. З нами тепер житиме Марина.
Бабуся нервово сплеснула руками, а з Сергієвого обличчя зникла посмішка.
— Треба було якось підготувати дитину, а не так одразу.
— До чого підготувати? Смішна ти, мамо, — Сергію явно не сподобалася така реакція. Він був упевнений, що обидві жінки мають розділити його радість. Але виявилося, що щастя він бажав лише для себе.
Усю дорогу додому Люся сиділа в машині на задньому сидінні, надувши губи, як ображена індичка.
— Нам було так добре удвох, навіщо це?
— Тобі потрібна мати, а мені — дружина, — спокійно відповів батько.
— У мене є… була мати! — крикнула донька, намагаючись перекричати музику, що лунала з динаміків.
— Три роки тому й у мене була дружина, а тепер немає. Треба жити далі, Людмилко. Я втомився бути один. Марина тобі сподобається. Я не змушую тебе її любити, просто прошу поставитися до неї з повагою.
Для семирічної дівчинки ці слова звучали по-своєму. Тоді Люся ще не усвідомлювала, що кількома словами може відштовхнути від себе батька. Вона була вся в нього — з упертим характером, і це дуже заважало їхнім стосункам.
Перед дверима квартири батько глибоко зітхнув і подзвонив. Він не відчинив двері ключем, як завжди, а зачекав. Люся напружилася, вже готуючись до гіркого привітання.
Двері відчинилися, і на порозі з’явилася усміхнена невисока жінка з темним кучерявим волоссям і зеленими очима. Люся одразу помітила її ідеально рівні білосніжні зуби. Їй самій із зубами не пощастило, і це стало ще однією причиною не любити цю, на перший погляд, милу жінку.
Батько незграбно обійняв Марину й зайшов першим. Люся ще секунду вагалася, але все ж переступила поріг. Зрештою, це був і її дім.
Батько всіляко підбадьорював свою нову кохану, хвалив її за те, яка вона чудова господиня, дивувався, як точно вона підібрала розмір сукні для Людмили. При цьому він зовсім не звертав уваги на доньку. Люська відчула себе ображеною. Здавалося, батько просто замінив доньку на Марину.
Марина ж протягом тижня намагалася всіма силами догодити Людмилі. Вона пурхала біля неї, але Люся на контакт не йшла. Якось уранці, дивлячись Маріні в зелені очі, вона прямо заявила, що ніколи не називатиме її мамою.
— Мені це й не потрібно, — холодно відповіла Марина. — Я бачу, що ти не хочеш спілкуватися. Тоді нехай так і буде: ти живеш своїм життям, а я — своїм.
— Чудово, я рада, що ти поїдеш! – Люська зовсім по-дитячому заплескала в долоні.
— Ні, я не поїду. Я буду жити тут, із твоїм батьком. Я готуватиму, пратиму, прибиратиму, для тебе зокрема, але нічого іншого від мене не чекай. Це зайве я дивлюся.
Люда знизала худенькими плечима і пішла до себе в кімнату.
Йшов час, він мало що змінив у стосунках Людмили і Марини. Хоча, статус Марини тепер був інший – дружина.
Через рік у батька з Мариною очікувано зʼявилася спільна дитина. Люська з неприхованою зневагою ходила повз блакитний згорток, що плакав, і гордо піднімала ніс вище.
Марина нічого не встигала, тепер у домі панував безлад: накопичувалися пелюшки, непраний одяг, їжу готували на кілька днів наперед, крихти можна було зустріти тепер не тільки на кухні. Марина жодного разу не попросила Люсю їй допомогти по дому або з братом. А ось батько дорікав.
— Підлогу помий, сміття винеси, Люся, ти ж можеш допомогти?
— Ти теж можеш. Це твій син, твій дім, от і допомагай.
— Я допомагаю, але поки мене немає вдома, ти ж можеш щось зробити!
— Мене теж немає вдома, у мене школа, хореографія, сольфеджіо.
Батько злився на доньку, дедалі частіше підвищував голос. Марина вставала між батьком і Люською, просила заспокоїтися, пом’якшуючи градус розчарування обох.
Дружної та щасливої сім’ї не виходило. Сергій злився, Марина втомлювалася, Люська вічно сиділа у своїй кімнаті із зачиненими дверима.
А час минав.
Усі стали потихеньку уживатися одне з одним. Простіше було нікого не чіпати і жити своїм життям. Так і виходило, що Сергій жив своїм, Люда своїм, а Марина із сином своїм життям. Минув ще один рік. Артемко вже щосили бігав по квартирі, набридав Люсьці, вимагав уваги батька і матері. Марині навіть часом здавалося, що хлопчик може зібрати всіх окремих людей у цій квартирі в одне ціле, у сім’ю. Але цього не відбувалося.
Сергій машинально грався із сином, але більше посилаючись на втому, відпочивав. Люся зрідка допомагала по господарству Марині і навіть доглядала за Артемом, коли було необхідно, але робила це без особливого бажання.
— Завтра йдемо за обновками! – радісно повідомила Марина всім за вечерею. – У парку прогуляємося, морозиво поїмо, качок погодуємо. Нам потрібно більше часу проводити разом і відпочивати.
— Ха, – тільки й сказала Люся.
— Угу, – не відводячи погляду від маленького кухонного телевізора, відповів Сергій.
Марина зітхнула. Усе як завжди.
Вранці наступного дня вона всіх швидко підняла, погодувала сніданком і зібрала підганяючи. Особливого бажання йти кудись ні в кого, крім Марини, не було.
Візочок брата попереду котила Люда, Сергій з Артемом на руках ішли за нею слідом, а Марина позаду всіх. Вона посміхалася сонечку, такому рідкісному останніми днями, і раділа вітерцю, що тріпав хвилі її волосся.
До торгового центру потрібно було перейти дорогу, усі зупинилися в очікуванні зеленого світла світлофора.
Артемко закинув голову, закашлявся і почав давитися. Люда обернулася і подивилася на брата.
— Що таке? – запитала Марина і стала підходити до чоловіка із сином на руках ближче.
Сергій нахилив сина і поплескав по спині.
Люська хотіла було розв’язати братові шарф і відпустила візок. Дівчинка одразу відчула, що візочок рушив із місця, прямуючи невеликим ухилом прямо на проїжджу частину. І не думаючи, Люда подалася вперед за коляскою, прямо в безперервний потік автомобілів.
Марина також не думаючи, кинулася за дівчинкою. Вона схопила Люсю за одяг, і з силою, невластивою такій тендітній жінці, затягнула дівчинку назад на тротуар, зайнявши її місце.
Автомобіль різко загальмував перед Мариною, але гальмівного шляху виявилося недостатньо. Коляска поїхала далі, а світлофор радісно змінив палаюче червоне вічко на зелене.
Марина лежала на проїжджій частині, іноді розплющуючи очі й запитуючи Сергія, який нахилився над нею:
— Із Люсею все добре, вона не постраждала?
Сергій відповідав їй, але вона погано розуміла і знову запитувала.
— Як моя донька, що з нею?
Людмила тримала на руках Артемка, який кричав, і ревіла.
Здалеку вже став явно доноситися звук швидкої допомоги, що наближалася.
— Що сталося дівчинка? Хто ця жінка? – запитала старенька, що проходила повз.
— Мама це моя, мама! – закричала Люська, не перестаючи ридати. Артемко теж ревів не перестаючи.
Через місяць Марину виписали з лікарні. До неї, коли стало можливе відвідування, Сергій із дітьми ходив разом. Приносили гостинці, все більше жартували. Марина не могла повірити такому перевтіленню.
Уже вдома Сергій сказав Марині, що тієї миті зрозумів, як дорогий кожен із них йому, як усвідомив усю цінність сім’ї та життя. Марина тільки обіймала чоловіка і розуміюче дивилася в очі, дивуючись, як кілька секунд змінили все в їхній родині.
У будинку було чисто, одяг випраний і випрасуваний, холодильник ломився від їжі. Стіл був практично накритий до сімейної, святкової вечері.
— Треба ж, упоралися без мене, а я так переживала! – раділа Марина.
— Ми з Люсею думаємо, що більше нам таких потрясінь не потрібно, щоб бути сім’єю і робити все спільно, ми і так згодні. Правда ж, Людмилко?
— Так, тату. Я теж так думаю. А ще, я рада, що мама повернулася додому, нарешті, ми поїмо млинців у тата вони не виходять.
Марина кілька секунд не рухалася, усвідомлюючи те, що щойно почула. Вона приобняла Людмилу:
— Я тебе, Люсю, навчу пекти млинці Донька повинна вміти все, що робить мати і навіть трохи більше. Буде смачно, запевняю!