У машину застрибнув він сам, ззаду ми посадили чоловіка сестри, пес агресії не виявляв і спокійно лежав.

Як то раз, бувши на зміні, я випадково почув телефону розмову мого колеги.

Він відчайдушно намагався щось віддати, супроводжуючи криками:

– Та заберіть його куди хочете, та робіть із ним що хочете, хоч приспіть, задовбав він мене!

Мені стало цікаво, що так жваво віддають. Після цього відповідного питання мені відповіли, що він віддає собаку, точніше — німецьку вівчарку.

На запитання “А що з ним не так?” була дана відповідь, що він ненормальний, ночами виє, з ланцюга зривається, у дворі залишається шерсть і бруд, будинок не захищає.

Мені стало шкода пса, і я зателефонував батькові дізнатися, чи не потрібно їм на охоронювану територію собаку. Минув якийсь час, батько передзвонив і сказав, що заберемо собаку на його роботу.

Прийшов день Х, ми сіли в машину, взяли з собою бинт, щоб зав’язати пащу, їдемо дикого та скаженого забирати. Приїхали в призначене місце, там стояв мій колега і собака, зовсім не схожий на німця: він був обдертий, навколо лізла шерсть, на голові рани, порвана наполовину подушечка пальця передньої лапи.

Вигляд мала собака той ще, з дуже сумними очима, наче ось-ось почне плакати.

У машину застрибнув він сам, ззаду ми посадили чоловіка сестри, пес агресії не виявляв і спокійно лежав.

Після приїзду до свого району міста було вирішено, що треба купити псу нашийник, повідець і викупати його, щоб привести до нормального вигляду.

Вдома на нас чекала мама і сестра, обережно виглядаючи з-за рогу, думали, що ми привезли лютого звіра.

Поки ми їздили, мама наварила каші з м’ясом, але коли його їжа остигала, для інтересу дали йому хліба. Мабуть, ще болючіше було дивитись не на його вигляд, а на те, як він жадібно кидається на порожній шматок хліба.

При нормальній вазі собаки німця в 35 кг у ньому було близько 20 (потім його зважували). Поставили йому чашку з їжею, він жадібно все з’їв і ліг у вказане місце.

Мама взяла його чашку, щоб помити, і йшла із занесеною рукою, тримаючи чашку за спиною. Якоїсь миті вона відчула, що чашку хтось відбирає — це був Цезар (так собаку звали).

Він акуратно зубами забрав чашку з маминих рук, відніс її до свого місця, поклав і ліг поряд.

Чесно, ми не планували залишати дорослого 5-річного пса німецької вівчарки у квартирі, бо знали, що мама не дозволить (хоча вся родина дуже любить тварин і у квартирі жила кішка), але її серце здригнулося, і вона просто вже не змогла віддати його.

Після цього ми його викупали, вичесали, і він став схожим на те, ким має бути. Наступного дня я радісно повів його до ветеринара, мені дали вказівки, як лікувати його рани, купив пігулки від глистів, і через 2 тижні ми пішли на щеплення.

У чомусь звинувачувати господарів ми не можемо — може він справді тікав і всі рани отримав на вулиці, а може, й ні. Після повного одужання я з ним пройшов курс у кінолога.

Влітку батьки забирають Цезаря із собою на дачу, і немає жодних сумнівів, що він охоронець — до огорожі ніхто чужий не підійде. Та ніхто й не зв’язуватиметься з 40-кілограмовим собакою. Живе він у нас уже вісім років.

Цезар переніс дві операції: перша була пахова грижа, а друга – післяопераційні ускладнення. Він переніс тривалу реабілітацію.

Як відомо, у німців слабке місце — це суглоби, і це лихо не обійшло нас: від старості чи від утримання в молодості розвинувся артроз колінного суглоба на одній лапі, але пес не падає духом, і ми його лікуємо.

Зараз він уже дід, батько його люблячи називає синком, мама балує постійно ласкою, увагою та смаколиками. Не розумію, як можна було не любити його та віддати такого відданого друга.

У ньому, напевно, як і в будь-якому собаці, безмежне кохання та вірність, і при тому, що утримувати собаку складно, ніхто не може уявити життя без нього.

Якщо нікого не має вдома чи батько поїхав на роботу (на добу), цей день у Цезаря проходить у смутку, і він відмовляється їсти зовсім.

На додачу хочу сказати, що через кілька років після того, як взяли Цезаря, не стало нашої кішки, яка прожила в сім’ї понад 18 років. Мабуть, це доля.

У нашому під’їзді квартиранти, які винаймали квартиру, мабуть, викинули (залишили) кошеня. Кошеня годували всім під’їздом кілька місяців.

Були, звичайно, і незадоволені люди (все розумію), кошеня шукати ніхто не приїхав, а вже був листопад, і все йшло до того, що його викинули б на вулицю.

Ця думка не давала мені спокою, і тепер ця “нахабна пика” на прізвисько Єва живе теж у нас. Спіть під боком у Цезаря, він її надійний захисник!

Люди, будьте добрішими до тварин! Ставте вподобайки та залишайте у коментарях свої дивовижні історії порятунку тварин!