” Ух ти, як класно! Цікаво, а якщо його в космос запустити, далеко полетить?”
– Ну, привіт…
Єгор Степанович присів навпочіпки перед бездомним, смугастим кошеням.
– Ти знову мене знайшов…
Дуже обережно, немов найціннішу коштовність у світі, Єгор підняв кошеня з землі і притиснув до себе.
– Ходімо додому, я так на тебе чекав!
Того ж дня до Єгора Степановича завітали з візитом син, невістка і онук, п’ятирічний Андрійко.
– Діду! У тебе знову є кіт? Він поки що маленький? А як його звати?
Андрійко був дуже радий появі у діда кошеняти.
– Його звати Василь…
– Василь? А у тебе ж вже був Василь!
– Так, Андрію. У мене вже був Василь… Був, є і буде завжди!
Поки дорослі були на кухні, хлопчик крутився біля сонного і млявого після ситного обіду кошеняти. Старий кіт, коли був живий, дитину до себе не підпускав, і Андрійко пам’ятав, які у того були великі, міцні і сильні лапи. А вже які гострі кігті!!!
А цей… Цей небезпеки для нього точно не становив! Тож Андрій без зайвих роздумів схопив малюка за тоненький хвостик і почав розгойдувати в повітрі.
” Ух ти, як класно! Цікаво, а якщо його в космос запустити, далеко полетить?”
Але через мить Андрій отримав потиличника від діда, який тут же відібрав малюка і з похмурим здивуванням розглядав онука.
Хлопчик завив, швидше від образи, ніж від болю, невістка кинулася до нього, обійняла і з загрозливим докором сказала Єгору Степановичу:
– Навіщо ви так? Він же маленький!
– Маленький?
Глухим шепотом повторив Єгор Степанович…
– Але ж він не розумово відсталий! У цьому віці він ще не повинен вміти водити автомобіль і знати теореми. Але що таке погано і добре, знати просто зобов’язаний!
Або його просто цього ніхто так і не навчив? Андрій повинен розуміти, що біль, який він заподіяв, потім повернеться до нього!
Невістка пирхнула, витягла з-за столу в кухні чоловіка, який поки нічого не розумів, і швидко повела його та сина додому.
А Єгор Степанович притиснув до себе кошеня, яке продовжувало тремтіти від страху, опустився разом з ним у глибоке, м’яке крісло і почав згадувати…
**********
Він був тоді ще молодший за свого онука, коли, не думаючи ні про що, почав викручувати вухо собаці. Собака належав маминій подрузі, з якою вони зустрілися на вечірній прогулянці.
Собака терпів – він дивився, не відриваючи погляду від дитячого обличчя, і тільки слабким, ледь чутним виском дав зрозуміти, що йому все-таки боляче.
Але Єгор не вгамовувався і продовжив викручувати вухо. Але буквально через хвилину вже його вухо скрутили в рулет. Єгор закричав, став вириватися, але мама тримала за вухо міцно.
Потім, відпустивши його, присіла навпочіпки і суворо сказала:
– Запам’ятай, Єгоре… Будь-який біль, заподіяний тобою без причини, обов’язково повернеться до тебе. І ніколи! Не смій ніколи ображати того, хто слабший і не може дати тобі здачі. Тому що їм теж боляче!
Цієї розмови вистачило… Єгор запам’ятав її назавжди. Згодом, ставши старшим, він зрозумів, що нічого йому не повернеться, але слабких так і не ображав ніколи. Тому що мама дуже добре пояснила, що їм теж дуже і дуже боляче!
А коли йому було п’ять років, рівно стільки, скільки зараз його онукові, Єгор підібрав у дворі молодого кота, буквально витягнувши його з клубка бійки.
Він, притягнув понівеченого Ваську додому – вже тоді Єгор дав йому це ім’я. Тато нічого не сказав, він лише мовчки дістав аптечку. Мама ж промовчати не змогла:
– Молодець, синку, ми його обов’язково вилікуємо!
Так у Єгора з’явився друг, товариш і брат, з яким вони буквально не розлучалися! До його сімнадцяти років…
Того дня його сильно образили, якісь незнайомі хлопці не з їхнього двору. Їх було багато, а він повертався додому один. Дуже тоді Єгору сильно дісталося!
Цього вечора його приніс до квартири сусід – Єгор цього просто не пам’ятає.
Побачивши сина, мати схопилася за серце. Батько, як був, босоніж, кинувся на вулицю, до найближчого телефону-автомата, щоб викликати лікарів, але цього вечора біля телефону хтось взяв і обірвав трубку.
Чоловік знову побіг – інший телефон був тільки через чотири будинки.
Єгор лежав на підлозі… Він майже вже не дихав, а поруч беззвучно ридала мати, вона просто не знала, що треба робити.
Але в якийсь момент у передпокої з’явився Василь – старий, мудрий, люблячий кіт. Чистун, але тоді він не звернув уваги на калюжі крові і бруд, він одним стрибком опинився на грудях у Єгора. Притиснувся носом до його губ і нервово, судорожно затарахкотів…
Через деякий час Єгор прокинувся. Дивно, але нічого не болить… Він хотів покликати маму, голосно крикнув і тут же злякався власного голосу:
– Мяу!
Простягнув руку вперед і побачив у напівтемряві пазуристу лапу… Не відразу Єгор зміг зрозуміти, що тепер він знаходиться в тілі Василя. Розум відмовлявся приймати такий варіант, але минали дні, минули тижні і хлопець до свого нового вигляду навіть звик.
Разом з батьками він став чекати з лікарні повернення свого тіла і справжнього Василя.
– Який у вас міцний син!
Казали лікарі татові і мамі Єгора.
– Якщо чесно, надії не було ніякої… А зараз на ньому все майже зажило, як на кішці! Єдине, він нічого так і не говорить, але швидше за все, це від шоку. Коли одужає повністю, заговорить.
Ледь «Єгор» переступив поріг будинку, «Василь» кинувся до нього. Хлопець взяв кота на руки, притиснувся носом до його губ, спробував щось сказати і вони разом, обійнявшись, впали на підлогу в передпокої.
Через секунду Єгор підхопився, він знову був у своєму, звичному, людському тілі. Відразу обійняв стурбованих матір і батька, поглядом знайшов свого вірного Василя. Кіт не міг навіть йти, він повз… Хлопець підхопив його, але було в той момент вже пізно.
Вони лише встигли обмінятися поглядами – розуміючими, люблячими… Очі Василя кричали, намагалися щось сказати, але через секунду помутніли і відразу згасли.
Кіт всі свої сили витратив на тіло Єгора в лікарні, взявши на себе всі його рани і біль. Встигнувши заховати людську душу в своєму міцному, котячому тілі.
– Як же він тебе чекав і ось, дочекався…
Якось гірко схлипнув батько, а мама, гладила одночасно свого сина і кота.
Єгора колотило, він не плакав – він вивав! А наступного дня відвіз і поховав свого Василя біля лісу, за їхньою літньою дачею. Як же страшно втрачати того, хто тебе так любив і кого ти любив теж…
Рівно через місяць, точно в той же день, Єгору під ноги принесло вітром кошеня. Ті ж смужки, такий же світлий, рідний маленький ніс… І ось тоді Єгор зрозумів, що намагався сказати йому Василь! Він просто просив почекати!
З тих пір Василь повертався до нього знову і знову, сьогодні він прийшов до Єгора Степановича вп’яте, і до його повернення у Єгора завжди все готово. Все, що потрібно – місяць почекати!
Але кожен відхід Василя забирав у Єгора частину його серця. Ну чому? Чому кішки так мало живуть?
*********
Десять років по тому Єгор Степанович і Андрій навесні разом прибирали на дачі. Дід кудись зник, але Андрій знав, де його треба шукати… Єгор Степанович прибирав листя з чотирьох пагорбків біля лісу, а поруч з ним крутився досвідчений і великий кіт.
Андрій підійшов, погладив кота і, немов щось згадавши, потер потилицю. Ех, ну і дурень же він був у дитинстві!
– Діду, а чому ти всіх своїх котів називаєш виключно Василь? Для різноманітності можна і по-іншому назвати.
– Андрюшо, коли-небудь я тобі розповім і ти все зрозумієш. Зрозумієш, що у мене завжди був і буде тільки один кіт. Найкращий, улюблений і відданий кіт на світі!