Більше вони не розмовляли. Світлана зникала з ранку до вечора. Олексій знаходив у будинку записки про те, що вона взяла додаткові пари в інституті, почала репетиторство, продала свої прикраси.
Олексій розбирав документи, коли Світлана увійшла до кухні і кинула на стіл медичні довідки.
— Лікарі сказали — операція неминуча. П’ятсот тисяч гривень, — вона опустилася на стілець, масажуючи поперек. — Продаємо дачу.
— Яку дачу? — Олексій підвів очі від паперів.
— Не прикидайся. Твій батько пішов з життя десять років тому, а я жива. Мені потрібна допомога зараз.
— Дача — це святе. Батько побудував її своїми руками. Це єдине, що у мене від нього залишилося.
— А я що, не єдина? — Світлана запитально подивилася в очі чоловіка. — Або дошки для тебе важливіші за живу людину?
Олексій відклав документи.
— Знайдемо інший спосіб. Позичимо, попросимо розстрочку…
— Інший спосіб? — Світлана встала, спираючись на стіл. — Я вже рік на знеболюючих сиджу! Щоранку прокидаюся і думаю — чи дотягну до вечора!
— Може, варто пошукати іншу клініку або ліки ефективніші? — запропонував Олексій невпевнено. — Отримати другу думку…
— Я вже у трьох лікарів була! Всі кажуть одне й те саме. Операція або інвалідність.
— Але п’ятсот тисяч… Це ж величезні гроші. А якщо не допоможе?
— Якщо не допоможе, я хоча б спробую! — Світлана схопилася за спину. — А якщо не зроблю, точно залишуся калікою!
— Зрозумій, дача — це не просто нерухомість. Це пам’ять про батька, це…
— Це цегла і колоди! — перебила вона. — А я — жива людина, твоя дружина!
Наступні три дні нагадували битву. Світлана методично наводила аргументи, Олексій вперто відмовлявся.
— Закладемо твою машину, — запропонувала вона в середу ввечері.
— Машину? — Олексій підхопився. — На чому я на роботу їздитиму?
— На автобусі, як нормальні люди! — крикнула Світлана. — Або твоя Toyota важливіша за моє життя?
— Не кричи на мене! Я не винен, що у тебе проблеми зі здоров’ям!
— Проблеми? Ти вважаєш мою хворобу проблемою?
— Операція — це ризик. А якщо не допоможе? Гроші на вітер, дачі немає, машини немає… Може, почекаємо ще трохи?
— Почекаємо? — Світлана притулилася до стіни. — А я тим часом буду корчитися від болю? Ковтати таблетки жменями?
— Медицина розвивається, може, через рік з’явиться щось нове…
— Через рік я можу не дожити до нових методів! — вона говорила все тихіше. — Ти хочеш, щоб я пішла засвіти заради твоїх спогадів?
— Не драматизуй, — Олексій відвернувся до вікна. — Лікарі завжди перебільшують.
— Перебільшують? — Світлана підійшла до столу, взяла знімки. — Хочеш подивитися на перебільшення? Ось мої хребці, ось затиснуті нерви…
— Прибери це! — він махнув рукою. — Не хочу бачити.
— Звичайно, не хочеш. Легше закрити очі і робити вигляд, що все нормально.
Світлана замовкла. Довго дивилася на чоловіка, потім мовчки вийшла з кухні.
Більше вони не розмовляли. Світлана зникала з ранку до вечора. Олексій знаходив у будинку записки про те, що вона взяла додаткові пари в інституті, почала репетиторство, продала свої прикраси.
Через місяць він побачив на її пальці відсутність обручки.
— Продала? — запитав він.
— Не твоя справа, — відповіла вона, не піднімаючи очей від комп’ютера.
— Але це ж наша обручка… символ нашого шлюбу…
— Символ? — вона гірко посміхнулася. — Якого шлюбу? Того, де чоловік кидає дружину?
— Я тебе не кидаю! Просто шукаю інші варіанти…
— Які? — вона нарешті підняла очі. — За місяць ти хоч щось конкретне запропонував?
Олексій мовчав.
— Ось і я про те ж саме, — Світлана повернулася до комп’ютера. — Зате я вже накопичила сорок тисяч.
Ще через місяць зникла книжкова колекція з вітальні. Потім — її зимове пальто, яке вона носила три роки.
Олексій намагався заговорити:
— Світлано, може, все-таки обговоримо…
— Обговорювати нічого. Я сама впораюся.
— Але я ж твій чоловік! Повинен допомагати!
— Повинен? — вона зупинилася в дверях. — Дивно, що ти про це тільки зараз згадав.
— Я думав про продаж дачі… може, знайти покупця, який заплатить більше…
— Не треба, ти так будеш продавати її років шість, — голос Світлани став байдужим. — Я вже зрозуміла, на кого можу розраховувати.
У вересні вона взяла кредит і лягла в лікарню. Олексій дізнався про це від її подруги Марини.
— Операція завтра, — сказала Марина холодно. — Якщо щось трапиться, ви хоча б знаєте.
— Чому вона мені не сказала? — розгублено запитав Олексій.
— А навіщо? — Марина дивилася на нього з презирством. — Щоб ви знову заговорили про свою дорогоцінну дачу?
— Я можу приїхати, побути з нею…
— Не потрібно. Вона попросила нікого не пускати. Сказала, що звикла покладатися тільки на себе.
Операція пройшла успішно. Світлана повернулася через два тижні — худа, бліда, але жива. Олексій спробував допомогти з сумками.
— Не потрібно, — вона відсторонилася. — Я звикла все робити сама.
— Світлано, я розумію, що повівся…
— Ти нічого не розумієш. І не треба.
— Але я ж хвилювався! Кожен день думав про тебе…
— Думав? — вона повільно піднялася сходами. — І що, допомагало?
— Я хотів приїхати в лікарню, але Маринка сказала…
— Марина сказала правду. Я не хотіла тебе бачити.
— Чому? Я ж твій чоловік!
— Чоловік? — Світлана зупинилася, тримаючись за перила. — Чоловіки не залишають хворих дружин заради дощок і цвяхів.
— Дача — це не просто дошки! Це пам’ять про батька, це…
— Це важливіше за мене. Я зрозуміла.
Наступні півроку вона відновлювалася, методично віддаючи борги. Працювала по чотирнадцять годин на день, брала будь-які підробітки.
Олексій намагався розмовляти, приносив чай, пропонував допомогу. Світлана відповідала односкладово, приймала тільки необхідне.
— Як справи з кредитом? — запитав він у грудні.
— Нормально. Залишилося двісті тисяч.
— Може, я допоможу? Продам машину…
— Пізно, — вона не підняла очей від документів.
— Але я ж хочу допомогти зараз!
— Зараз мені допомога не потрібна. Потрібна була півроку тому.
— Я думав, що знайдемо інший спосіб…
— Знайшли, — вона прибрала папери. — Я знайшла.
У березні Світлана отримала премію і закрила кредит достроково. Олексій приніс квіти.
— Вітаю! — він простягнув букет. — Ти молодець!
— Дякую, — вона поставила квіти у вазу. — Дійсно, я молодець.— Тепер можна і відпочити. Поїхати на дачу, наприклад…
— На дачу? — Світлана повернулася до нього. — На твою святу дачу?
— Ну… просто відпочити…
— Я краще у відпустку поїду. Одна.
Через тиждень вона подала на розлучення.
— Навіщо? — запитав він. — Операція ж пройшла добре, ти здорова…
— Я здорова, — погодилася вона. — І я вільна. Від твоїх проблем, від твоєї «святої» дачі, від тебе.
— Але ми ж сім’я…
— Сім’я — це коли підтримують у скрутну хвилину. А ти вибрав дошки.
— Я можу змінитися! — Олексій схопив її за руку. — Давай спробуємо ще раз!
— Ні, — вона вирвалася. — Я побачила, хто ти є насправді. Цього не забути.
— Але я ж кохаю тебе!
— Кохаєш? — вона гірко посміхнулася. — Кохання — це коли готовий віддати найдорожче. А ти не був готовий віддати навіть недороге.
— Дача була для мене важлива…
— Важливіша за мене. Ось про це я і кажу.
Розлучення оформили швидко. Олексій зібрав речі, розуміючи, що квартира належала матері Світлани.
— Куди мені тепер? — розгублено запитав він.
— На дачу, — відповіла вона, не піднімаючи очей від документів.
— Світлано, може, дамо один одному час? Я розумію, що був неправий…
— Час? — вона підняла очі. — У мене був час корчитися від болю. У тебе був час думати про дачу. Часу було достатньо.
— Але ж все закінчилося добре! Ти здорова, операція пройшла успішно…
— Без твоєї допомоги. Це головне.
Олексій переїхав у орендовану квартиру. Перші місяці мучився докорами сумління, звинувачував себе, намагався додзвонитися до Світлани. Потім звик.
Колеги відвернулися від нього після того, як Марина розповіла всім історію. Друзі перестали запрошувати на зустрічі. Залишилися тільки мати і дача.
— Може, я і справді вчинив жорстоко, — сказав він матері за обідом.
— Може? — мати похитала головою. — Сину, ти кинув хвору дружину заради дерев’яного будинку.
— Але дача — це пам’ять про батька…
— Батько б першим продав цю дачу, якби це врятувало життя. Він умів відрізняти людину від дошки.
— Я думав, що знайдемо інший спосіб…
— Думав? Або не хотів розлучатися з дачею?
Олексій мовчав.
— Ось і я про те ж саме, — зітхнула мати. — Світлана правильно зробила, що пішла від тебе.
Через рік Олексій дізнався, що Світлана отримала підвищення, купила машину, подорожує.
— Даремно я тоді погодився на розлучення, — сказав він матері. — Вона ж тепер здорова.
— Здорова, — погодилася мати. — І розумна. Зрозуміла, хто ти є насправді.
— Але я ж виправився! Тепер би точно допоміг…
— Тепер? — мати подивилася на нього суворо. — Тепер пізно. Довіра не відновлюється.
— Може, спробувати з нею зустрітися?
— Навіщо? Щоб вона ще раз переконалася в правильності свого рішення?
Олексій знизав плечима і поїхав на дачу. Будинок батька поступово руйнувався, але це була його спадщина. Єдине, що у нього залишилося.
Він сидів на ґанку, дивився на зарослий сад і думав про те, чи варто було це того. Дача потребувала ремонту, грошей на який не було. Дах протікав, фундамент тріщав. Через п’ять років будинок міг просто завалитися.
— Може, і справді варто було продати, — пробурмотів він собі під ніс. — Світлана була б жива і здорова, і ми були б разом.
Але було пізно. Дача залишилася у нього, а дружина знайшла сили впоратися сама.
***
А в цей час Світлана сиділа у своїй квартирі, відчуваючи спокій.