— Я думав, ти повернешся аж післязавтра, — зронив, ледь вимовляючи слова.
Юля натягнула піджак поверх домашньої футболки й, сівши в таксі, всю дорогу дивилася у вікно, стискаючи пакунок полтавського зефіру — саме той, у рожевій обгортці, який обожнював чоловік. План простий: зайти без попередження, обійняти, порадувати. Засідання суду перенесли, тож з’явилося два вільні дні поруч із ним.
Ліфт, як завжди, деренчав і хапався за кожний поверх. Серце билося швидше: за десять восьма — вона встигає до вечері. Двері, напевно, відчиняться — і він здивується.
Замок клацнув не одразу: Сергій визирнув боком, ніби прикрившись стулкою. На мить його обличчя стало порожнім, але він швидко натягнув усмішку.
— Я думав, ти повернешся аж післязавтра, — зронив, ледь вимовляючи слова.
— Справа перенеслася, — вона кивнула на сумку. — Хотіла сюрприз.
З кухні котився веселий жіночий сміх. За мить у дверях з’явилася Настя — сусідка з двадцять другої, аптекарка.
— Привіт, Юлю! — у руках у неї тарілка з наполовину з’їденим тортом. — Забігла подякувати: Сергій полагодив мені кран.
Юлія поставила сумку під стіну.
— Не пригадую, щоб ти колись ходила до нас у гості, — вимовила сухо.
Сергій ступив уперед, силкуючись вигнати напруження усмішкою:
— Та вона лише на хвилинку. Нічого особливого.
— Зрозуміло, — кивнула Юлія. — Я піду в душ.
Коли пізно ввечері Настя пішла, між ними повисла важка тиша. Сергій гортав телефон, не зводячи очей.
— Солодке смачне було? — спитала Юлія, сівши на диван і розпустивши волосся.
— Звичайний торт, без шедеврів, — буркнув, не відриваючись від екрана.
Прокинувшись удосвіта, вона тихо перебирала речі в тумбочці: прострочені гарантії, старі чеки. Один вислизнув і застряг під ліжком. Юлія нахилилася: біленький клаптик із логотипом ресторану на Театральній, сума — понад півтори тисячі, дата — три дні тому.
На кухні вона поклала чек посеред столу. Сергій, у шортах і майці, ліниво потягнувся:
— Що це?
— Твоя вечеря. Я по ресторанах не ходжу: не тягну фінансово, — спокійно відповіла.
Він схопив папірець:
— Ти шпигуєш? Не смішно. То ми з Олегом сиділи — у нього сімейні катастрофи. Посиділи, поговорили.
Юлія мовчки відвернулася до вікна.
Вихідними поїхали в дитячий табір до Артема. Спека, порожня траса, дитячий гамір. Син, обнявши їх обох, потягнув маму до гурткової: «Покажу, де ми малюємо!»
У кімнаті діти майстрували вироби. Артем розгорнув аркуш із хатинкою й маленькими фігурками: «Це ми всі. А от Арсеній із сусіднього загону — ми дружимо».
Під час обіду хлопець щебетав про зарядки й нічні вогнища. Юлія сміялася, ковтаючи їжу, Сергій мовчав, лише кивав. Стривожило те, що дорогою за соком він зупинився біля вожатої в червоній футболці, перекинувся з нею кількома фразами й, допомагаючи донести коробку, ледь торкнувся її руки. Дівчина засяяла.
Найкращі ресторани біля мене
Юлія це помітила — і в душі знову защеміло передчуття бурі.
Юлія вмостилася на лавці, витираючи пальці серветкою, і мовчки дивилася навкруги. Артем доїдав плов, нічого не помічаючи. Збоку ситуація виглядала дрібницею, але всередині в неї все кипіло.
Дорогою назад вона довго мовчала, впираючись поглядом у край неба за вікном авто. Нарешті сказала:
— Сьогодні ти поводився надто привітно.
— Знов починається. Усе трактуєш по-своєму, — Сергій насуплено буркотів, не відводячи очей від дороги. — Не заводься, гаразд?
— Здавалося, ти фліртував, — тихо, але чітко.
Він ляснув долонею по керму:
— Припини ловити мене на дурницях. Зайнятися більше нічим?
Увечері Юля набрала Марину:
— Привіт. Приймеш мене на кілька годин? Потрібно виговоритися.
Квартира подруги в старому будинку пахла печеними яблуками й сушеною ромашкою. Жінки сиділи на кухні: чайник шипів, за вікном майорів вечірній двір. Юля виплеснула усе — про Настю, про чек, про вожату. Спочатку рівним тоном, потім уривками. Марина лише кивала.
— Слухай, у тій «Театральній» якраз моя знайома офіціантка. Можу дізнатись, хто там був того дня, — нарешті промовила вона.
— Буду вдячна, — Юля обхопила теплу чашку обома руками.
Наступного ранку день тягнувся нескінченно. Ближче до полудня задзвонила Марина:
— Подруга підказала: учора у зміні бачила твого. Прийшов із брюнеткою в синьому сарафані — дуже схожа на твою сусідку.
Юлія мовчала кілька секунд. Потім сухо:
— Зрозуміло. Дякую. Передзвоню пізніше.
Увечері вона виставила на стіл пляшку вина, наповнила келих і сіла. Сергій з’явився з ванни — халат, мокре волосся, червоні плями на щоках. Кинув погляд на стіл.
— У ресторані ти був із Настею. Платив ти. Це збіг?
Він завмер, потім опустився на стілець:
— Не хотів засмучувати. У неї важкий день видався, от і поговорили. Нічого більшого.
Юлія підвелася:
— Ти зрадив у тій миті, коли вирішив мовчати. Завтра виїдеш. Даю добу.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Але я ж нічого…
— Все ясно. Можеш не виправдовуватися.
— Чому саме я маю йти?
— Квартира належить мені.
Він глибоко зітхнув, повернувся до дверей:
— Я ж тут ремонт робив своїми руками! У нас син…
Юля вже прямувала до спальні:
— Я зради не прощаю. Ти знаєш.
Тієї ж ночі вона кинула речі в сумку й викликала таксі, вирішивши перечекати в мами.
Ранкове пробудження — у дитячій кімнаті зі старими шпалерами в зірочки та полицею з підручниками. На кухні метушилася Валентина Павлівна у квітчастому халаті.
— Снідати! — покликала, не обертаючись. — Каша гаряча.
Юля налила чаю, але чашку не рушила.
— Ви посварилися? — мати сіла навпроти.
— Розійшлися, — тихо відповіла донька і, не відводячи очей, виклала все по пунктах. Матір слухала мовчки, лише час до часу хитала головою.
— Подумай ще. У вас же дитина.
— Я вже вирішила. Він більше не частина нашого «ми».
По сніданку складали білизну, ходили на ринок по помідори та зелень, майже мовчали. Біля під’їзду мати спитала:
— Дзвонить?
— Так. Я не відповідаю.
— А якщо прийде?
Юля знизала плечима:
— Нехай стукає. Двері зачинені.
Увечері, коли Юля прибирала на веранді, мати вийшла з кухлем чаю, постояла, а тоді раптом сказала…
— Знаєш, колись і з твоїм батьком було щось подібне, — тихо зізналася мама. — Я пробачила, і ми прожили разом іще сімнадцять років. Не ідилія, але сім’я.
Юлія не озвалася. Вийшла надвір, примостилася під вишнею. Гола трава холодила стопи, долоні опустилися на коліна. Навкруги стояла тиша, дім за спиною дихав жовтим світлом.
Пізно ввечері задзеленчав телефон. Сергій.
— Я все усвідомив. Провинився. Дай можливість усе виправити, — його голос звучав кволо, майже по-дитячому.
— Шанс у тебе вже був, — відповіла Юля. — Тепер його немає.
— А Артем? Ти подумала, як йому?
— Коли ти заводив цю історію, про сина теж думав?
Він змовк і відключився.
Назавтра Юлія повернулася у квартиру. У коридорі чекав букет білих лілій і синіх ірисів зі запискою: «Пробач, якщо здатна. Я не хотів». Вона лише поставила квіти у воду й пішла далі.
Дні тягнулися липкою повільністю. Сергій телефонував, писав короткі повідомлення, раз прийшов особисто — двері лишилися закритими. Потім настала повна тиша.
Через тиждень Юля забрала Артема з табору. Засмаглий хлопчик у кепці кинув наплічник, побіг на кухню.
— Мамо, а тато де?
— Він зробив те, чого я не можу пробачити. Та батьком залишиться завжди, — сказала вона, витираючи руки.
— І що тепер?
— Тепер ми з тобою команда. І без брехні.
Хлопець кивнув, обійняв її за талію:
— Не сумуй, я поруч.
Опівночі Юля налила склянку води, стала біля запорошеного вікна. Місто спало, і її серце втихомирилося разом із ним.
Вранці вона зняла обручку, склала до коробки з Артемовими дитячими малюнками, протерла стіл, заварила міцну каву й сіла за ноутбук: нова справа, новий відрізок життя — без пояснень і без повернень.
У суботу відчинила двері й побачила свекруху з пакетом варення та коробкою пиріжків.
— Поговорити хочу, без докорів, — сказала Ірина Вікторівна.
На кухні вона розклала серветки, поставила випічку.
— З глузду ви обоє з’їхали. Сина не виправдовую, та ви ж рідні люди.
— Я не живу минулим, — спокійно відповіла Юля.
— Артем ще малий, йому потрібна повна сім’я, а ти все руйнуєш.
— Я просто відмовляюся брехати.
Свекруха прикусила губу, піднялася:
— Скажу йому, щоб не ліз. Але якщо передумаєш — подзвони. Ти не сама.
Коли вона пішла, Юля швидко вимила чашки, сховала пиріжки в холодильник, наче стирала сліди.
За кілька днів Марина занесла торт, примостилася на підвіконні.
— Тягне до нього?
— Уже ні. Лише до звички… і до тиші, — Юля колихала чай.
— Може, у цьому і є твоя правда.
Артем робив уроки на кухні, час до часу зазирав у мамин ноутбук.
— У тебе завжди такі грубі теки?
— Бувають і товстіші. Але ми справляємось.
Він підморгнув і намалював у зошиті чоловічка з кейсом.
Пізно ввечері Юля дістала зі стелажа стару коробку. Під фото і грамотами знайшла тоненьку записку: «Не бійся йти від тих, хто не чує». Написала її собі сама у двадцять. Поклала поруч другий ключ від квартири — нехай лежить, більше не знадобиться.
Ранок зустрів свіжістю після дощу. З кавою в руках Юля вийшла на балкон: унизу Артем кликав друга кататися на велосипедах. Відчинила вікно — квартири дихнуло прохолодою. І вперше за безліч місяців вона дозволила собі усміхнутися — не минулому, не мріям, а просто собі. Бо цей ранок був тільки її. Цілковито. Назавжди.