-Ти мені ніхто і нічого командувати тут!

Генка повернувся додому … Весь цей час він майже не розраховував, що молода дружина його дочекається – сім років його не було, термін не малий.

Перші два роки писала листи щотижня, зізнавалася в коханні і клялася, що обов’язково дочекається коханого. Він, спочатку, щиро вірив, що дружина і не подумає шукати іншого, як таке можливо? У них справжнє кохання.

– Геннадію, ми майже всі через це пройшли. Невже буде губити жінка молода, красива, свої найкращі роки?

Так і вийшло – дружина стала писати все рідше, а потім і зовсім перестала.

Як би не готувався до цього, все одно було дуже важко, майже рік страждав, писав у порожнечу, без відповіді, благав потерпіти ще трохи, адже вона – його єдине світло в цьому світі.

Приїхала, не дивлячись в очі, попросила написати згоду на розлучення і кинувши вслід «дякую, до побачення», з полегшенням втекла з його життя.

Образа зникла з роками, зрозумів її, пробачив і потихеньку забув. Зійшовся з Оленою, приємною і милою жінкою трохи старшою за себе і синочком восьми років, Віктором.

Як рідного сина виховував хлопчика, жодного разу не згадав про те, що він не його. Вітя ріс хуліганським, пустотливим, бувало ходив до школи Геннадій, вислуховував скарги вчителів, але там захищав його, мовляв хлопчакам – сам бог велить пустувати.

Переїхавши до Олени, Гена був вражений, наскільки занедбаною була квартира. Це й не дивно – що може жінка одна, та ще й з дитиною? Або на шпалери гроші витрачай, або на чоботи дитині.

Почав приводити в порядок житло – замінив всю проводку, труби замінив.

Ремонт почав з кімнати Вітюши – повністю відскоблив старі шпалери і, як годиться, став заново штукатурити, шпаклювати.

Продавши свою кімнату в гуртожитку, повністю замінив вікна в квартирі, а на решту грошей прикупили добротні меблі в усі кімнати. Чоловіки, з якими працював на меблевій фабриці Генка, посміхалися.

-І тобі це потрібно? Чужу квартиру так вилизувати? Станеться якась суперечка, тобі там нічого не світить.

-Ну як же, чужу? Я там живу, Олена, вважай, моя дружина. Та й Вітька, нехай хуліган, вже як син мені, інших у мене немає і не буде.

Підлітком, Вітя став грубити, особливо вітчиму. Коли той намагався його приструнити, хлопець як з ланцюга зривався.

-Ти мені ніхто і нічого командувати тут!

Олена, завдяки м’якому і ласкавому характеру, примудрялася зберігати хиткий мир, втихомирювала своїх чоловіків і, часом, в їхній родині наставала справжня тиша і благодать.

Геннадію було добре поруч з нею, легко, особливо вечорами, коли після роботи сідали вдвох перед телевізором, пили чай, розмовляли по душах. Тим більше Вітя вже підріс і вечорами рідко був удома.

Коли Вітя привів дружину, красиву і добру Женю, Гена переживав, що буде тісно, напружено. Хоч і велика квартира, трикімнатна, а все ж молоді рідко уживаються з батьками.

Його побоювання виявилися марними – Женя, характером чимось схожа на Олену, лагідно завершувала конфлікти на корені, не давала чоловікові розбеститися. А той, мабуть, відчуваючи до неї теплі почуття, швидко просив вибачення і біг до найближчого кіоску за квітами для жінок або піннним для вітчима.

-Все, все, я більше ні слова! Ходімо, дядько Гена, пінного з рибкою скуштуємо, а наші жінки нам чогось смачного приготують.

З’явився на світ у Вітьки з Женею синок, Артемка. Взяв Гена його на руки, аж просльозився – такий маленький, рідний. Прийшло таке солодке відчуття, що не дарма все це він затіяв, не чужий він їм.

Підростав онук і тільки за дідом Геною, як хвостик бігає, все як він хоче робити – і кран полагодити, і крісло пересунути, навіть в магазин за продуктами удвох ходять, як папужки-нерозлучники.

Правильно, тато з мамою на роботі, бабуся в справах вся, готує, прибирає. Все було як годиться, жили не тужили, та Вітя пристрастився до біленької…

Запрошував друзів, колег, просив Женю накривати на стіл, пригощати гостей. Спочатку їй теж подобалися веселощі – друзі приходили з дружинами, посиденьки були галасливі, цікаві, що ще молоді потрібно?

Згодом компанія змінювалася, приходили вже не товариші, а просто бажаючі випити. Після, Віктор ставав злим – всім діставалося і Женьці, і Артему. Гена намагався втихомирити пасинка.

-Вітька, досить водити сюди кого попало! Погуляли і досить!

-Нема чого мені вказувати! Я тут господар, а ти ніхто тут. Артемка! Це не наш дід, нема чого висіти на ньому.

Сварки перетворювалися на скандали, доходило до бійок і часто Женя викликала таксі, в чому є, тікала куди очі дивляться.

Одного дня не витримала, та пішла назавжди від чоловіка, прихопивши Артема. Олена, мабуть, від стресу захворіла, змарніла за кілька місяців, пішла засвіти, не маючи сил дивитися, як єдиний син губить своє життя.

Гена довго страждав, лаявся з Вітькою, той зовсім йому життя не давав. Піти б, та куди в такому віці? Не жене, вже добре.

Зовсім нестерпно стало жити так. Артемка перестав приїжджати, Женя і поготів. “Воно й зрозуміло, хто я їм, не рідня. Женька, напевно, Артему так і сказала, мовляв він не наш дідусь і нема чого приїжджати”.

Сусідка Марія Михайлівна відволікла його від тяжких думок, застукала в двері

-Геннадію Петровичу, допоможи, заради Бога! У мене там біда!

Жінка жила у дітей всю зиму – їхала до себе в село ранньою весною і поверталася з першими заморозками. Злякавшись, що могло статися щось страшне, біг по сходах за спритною жінкою, ледве встигав.

У голові малювалися неймовірні картини, типу зруйнованої квартири, або того гіршого – з онуками щось сталося. По дорозі міркував, куди бігти викликати підмогу.

Виявилося, все погано, але не настільки – вирішила приготувати до приходу дітей вечерю, діставала з полиці перець і сіль. Трохи сильніше потягнула за дверцята, та й злетіла з петель, зависла, ось-ось впаде. Вона була так засмучена, що говорила мало не плачучи.

-Прийдуть діти, скажуть, мамка замість того, щоб допомогти, влаштувала тут свистопляску.

Полагодивши полицю за п’ять хвилин, Гена допоміг зібрати з підлоги розсипані приправи і захотів трохи розрядити обстановку.

-Ти коли їдеш, Михайлівно?

-Та ось, вже збираюся. Зять з роботи відпроситься на два дні, якщо відпустять, на цих вихідних хочу.

-А чого зятя турбувати? Давай я тебе на своєму авто відвезу? Не суперлюкс, звичайно, але до села доїдемо. Мені все одно на вихідних з справ, тільки з Вітькою сваритися.

-Та незручно, якось Геннадію. Що люди скажуть?

-Скажуть, що дівка до чоловіка в машину сіла та поїхала, ні сорому, ні совісті.

-Ну тебе , Геннадію Петровичу!
***
У будинку Михайлівни було охайно, але похилені вікна і прогнилі підлоги псували вигляд. Фарба з будинку облущилася, ґанок з’їхав так, що під сходинкою жив бездомний пес Буран. Пічка зовсім закоптилася, побілка облупилася, пішла тріщинами, а знизу обвалилися старі цеглини.

Зрозуміло, чому жінка не залишається на зиму. Марія, вгадавши думки сусіда, засоромилася.

-За життя чоловіка тут ще був порядок. Я б і не поїхала звідси, якби будинок був придатний для проживання. Думаєш, мені добре жити у дітей, заважати їм у тісній квартирі?

Вважай, що я там майже півроку кукую. Навесні моя душа так і рветься сюди, сил немає, назад не хочеться, хоча діти жодного разу не дорікнули. Ти сьогодні залишайся, ночуй , дві дороги на день важко буде.

Вранці, перед від’їздом, взяв викрутку і трохи підтягнув двері, потім прилаштував кілька дощок до ґанку, щоб той остаточно не з’їхав, хоча б цього літа. Під стуки молотка не почув, як ззаду підійшла Марія і щось сказала.

-Що кажеш, Михайлівно? Не чую. Зараз закінчу, поїду. А то тут зовсім ступити страшно.

-Залишайся, кажу. Не їдь. Знаю, тобі там не солодко зовсім, та й мені одній тужливо.

-А що діти скажуть твої?

-Не з засудять вже думаю.

***

Закипіла робота – ґанок повністю розібрав, поставив новий. Сходив на тартак, купив дощок, змінив підлоги в лазні, потім почав потихеньку в будинку міняти.

Зібрав сусідів, домкратами підняли будинок, законопатили щілини. Одну піч майже повністю переклав, побілив. Кожен день фарбував, пиляв – за два місяці будинок став як новий, гарний весь, не впізнати.

Діти днями мали приїхати з міста. Гена з Марією хвилювалися, переживали як підлітки. Жінка не знала, як повідомити їм новину, боялася, що не зрозуміють, засудять, а Гена був упевнений, що вони покажуть йому на двері і розсердяться, що вже стільки часу жив на, вважай, їхній території.

Зранку готувалися, прибирали, готували їжу разом, топили лазню. Син Марії, Матвій приїхав з дітьми і дружиною, ближче до вечора – похмурий.

Витягнув всі сумки і щось незадоволено сказав дружині. Та посміялася у відповідь і допомогла дітям вибратися з машини. Зайшовши у двір, навіть не привітавшись з матір’ю, грізним тоном загудів.

-Дядко Ген, ну ти зовсім знахабнів!

У Геннадія щось обірвалося всередині. Він подався вперед, щоб обійняти цього величезного чоловіка, притиснутися до нього по-батьківськи, відчути, як той обіймає його у відповідь.

Але завмер від його слів, раптом захотілося бігти від сорому, образи, що його все життя шпиняють як лисого, бездомного кота.

Ніде він зиску не шукав, завжди хотів сім’ю, велику дружну сім’ю, щоб ось так збиратися разом, чекати в гості онуків, дітей, нехай навіть не своїх, не рідних.

Виріс у дитбудинку, мріяв мати купу діточок, так хотів тепла, якого йому не вистачало все життя. Не шкодував сил, здоров’я, прикрашав те місце, де жив від усього серця, від душі, в надії, що саме тут йому будуть раді.

-Дядько Ген, чого завмер? Кажу, зовсім здичавів, одружився, став відлюдником.

Женя з Артемкою приходили, шукали тебе, переживали за свого дідуся. Адресу дав вашу з мамою, чекай гостей днями, обіцяли приїхати, ближче до вихідних. Артем сказав, що на літо залишиться у вас.

У Геннадія відлегло. Він не вірив словам Матвія. У голові лунали слова – «Вашу. Вашу з мамою адресу». Тепер серце було готове вистрибнути від радості. «Прийняли, значить, не будуть проти»

-Мамо, ви чого такі дивні, немов нашкодили? Дай хоч обійму тебе. Будинок що, новий поставили? Ну мамо, тебе тепер взимку в місто не затягнеш!

Онучка Марії, дівчинка трьох років, підійшла до Геннадія і обійняла його ногу.

-А ви тепер що, наш дідусь?

Марія трохи зніяковіла, а її син зареготав грубим басом.

-Наш він, наш!