Олег застиг. Повернув голову – неохоче, насторожено.

Злива була настільки сильною, що, здавалося, небо вирішило вилити все відразу. Олег з досадою натягнув каптур і вийшов із затишного супермаркету прямо в сиру осінь. В обох руках – пакети зі звичайними покупками: хліб, молоко, макарони, небагато овочів. Нічого незвичайного – стандартний набір холостяка.

Йому було 48, і життя давно увійшло до колії: робота – будинок – телевізор – сон. День за днем, без змін та відхилень від розкладу.

На вулиці майнула пара, що сміялася під однією парасолькою, начебто ховалися не від дощу, а від усього світу. Олег спохмурнів – знову ці закохані.

Напевно, зараз вони затишно влаштуються вдома, заварять чай і базікатимуть про все і ні про що. А він? Він знову ввімкне телевізор, вибере щось документальне – про диких тварин чи військові архіви – і запевнятиме себе, що самотність – це свобода. Жодних криків, докорів, компромісів.

Вже підходячи до свого під’їзду, він помітив щось дивне – біля стіни, прямо в калюжі, темнішав крихітний зім’ятий силует. Спочатку він подумав, що це викинутий пакет чи ганчірка. Було б простіше пройти повз, але раптом почувся слабкий, ледь помітний писк – тоненьке няу.

Олег застиг. Повернув голову – неохоче, насторожено.

І в цей момент пам’ять витягла з глибин давно забутий спогад: будівництво, йому десять, і кошеня, що застрягло між дошками на другому поверсі. Він тоді поліз рятувати його, почував себе героєм.

Пам’ятав, як малюк вчепився в його руки, злякався, подряпав – і він, хлопчик, інстинктивно відсмикнув долоні. Наступної миті – глухий звук падіння на бетон… Сни з цим епізодом досі турбували.

«Досить. Проїхали», – сердито подумав він. Але ноги вже самі повернули у бік калюжі.

Мокре, худе, тремтяче кошеня ледве ворушилося. Шерсть злиплася, мордочка ледве підіймалася – виснажена, майже безтілесна істота. Олег окинув поглядом вулицю – нікого. Лише дощ та тиша.

Він знав, що має пройти повз. Скільки разів він казав, що терпіти не може кішок – з їхніми примхами, незалежністю, з байдужим поглядом. Але ця крихітна грудочка дивилася на нього не як на ворога, а як на останній шанс.

Він поставив пакети на мокрий асфальт, дістав рукавички. Обережно простяг руку. Кошеня не зашипіло, не вкусило – просто тицьнулося носом у пальці, ніби знало, що тут безпечно.

– І навіщо ти мені, га? – тихо буркнув Олег, піднімаючи його. Той виявився напрочуд теплим – значить, живий ще.

Через кілька хвилин він уже стояв у передпокої своєї квартири, тримаючи в руках картонну коробку із загорнутим у рушник кошеням.

– Тільки до завтра, – пробурмотів він, ставлячи поруч блюдце з молоком. – Завтра знайдемо тобі краще місце.

Кошеня, як не дивно, сиділо мовчки, ніби погоджуючись із цим тимчасовим вироком. А Олег уперше за довгий час заснув спокійно. Кілька разів прокидався, прислухався – чи ще живий – і знову засинав з новим відчуттям, ніби зробив щось потрібне. Важливе.

На ранок малюк спробував вибратися з коробки, видаючи протяжне «няв». Олег сидів з телефоном у руці, намагаючись знайти відповідь: «як доглядати кошенят», «куди можна віддати знайденого кота», «притулок поруч». Але очі цього малюка… Вони дивилися просто в душу.

– Ну гаразд, – сказав він. – Спершу до лікаря, а потім видно буде.

Виявилося, що у сусідньому будинку є зоомагазин – він про це навіть не знав. Там він купив корм, лоток, маленьку миску. У клініці ветеринар здивувався, з якою турботою чоловік носиться з підібраним кошеням.

– Хлопчик, півтора місяця. Ослаблений, але нічого критичного. Ви впораєтеся, у вас очі дбайливі – посміхнулася лікарка.

– У мене очі не дбайливі, а втомлені, – буркнув Олег, хоча всередині стало якось світло від її слів.

– Тільки не звикай, – сказав він кошеняті ввечері. – Це тимчасово. Усього на декілька днів.

Але малюк був зайнятий зовсім іншим – атакував його шнурки з азартом, підстрибував, спотикався, падав, а потім знову ліз у бій. І Олег, сам не помічаючи, раптом засміявся. Вперше за довгий час – по-справжньому.

День змінював день. Лоток переїхав у ванну – так зручніше. Миска з кормом прописалася на кухні. На підлозі з’явилася м’яка підстилка. Олег все ще запевняв себе, що це тимчасово.

Але ввечері, повертаючись додому, він насамперед заходив у зоомагазин, щоб купити іграшку чи ласощі. Телефон був повний знімків кошеня – “на згадку”, “на випадок, якщо знайду нових господарів”.

Кошеня росло, міцніло, шерсть стала пухнастою, а характер – вибуховим. Він скакав по квартирі, як метеор, ліз на полиці, падав, вставав і знову йшов у бій. Олег лаявся, але при цьому непомітно посміхався.

І ось одного разу, коли за вікном знову розійшлася злива, Олег почув брязкіт. На підлозі – уламки улюбленого гуртка, на холодильнику – переляканий кіт. Олег раптом побачив у цій сцені те, що не давало йому спокою все життя. Але тепер не відступив. Він підійшов, взяв малюка на руки, притис до грудей.

– Все нормально, – прошепотів він. – Я більше не відпущу.

І тоді він зрозумів: настав час дати ім’я.

– Шустрик, – сказав він. – Підходить тобі. Відразу видно – шустрик.

Минули тижні. Робочі негаразди більше не здавалися такими важкими.

Після робочого дня він повертався не просто до квартири, а туди, де на нього чекали. Де було живе тепло, муркотіння, довіра.

Якось колега, помітивши фотографію кота на його телефоні, запитав:

– Це твій?

– Мій, – кивнув Олег. – Так сталося.

– Ти ж казав, що котів терпіти не можеш?

Олег тільки посміхнувся:

– Іноді, щоб змінити думку, потрібна одна зустріч. Він вибрав мене. Я – його. Тепер ми – сім’я.

Минуле більше не мучило. Він прийняв його. Простив себе за кошеня з дитинства. І дякував життю за те, що подарував другий шанс – виправити старий біль через нове кохання.

Він відчинив балконні двері

– Ходімо, Шустрику, покажу тобі твоє місце.

На заскленій лоджії стояли лежанка, маленьке деревце. Шустрик одразу ж застрибнув на підвіконня. Серце Олега на мить стислося.

– Обережно ти там… – видихнув він і, не витримавши, взяв кота на руки.

Вони разом дивилися, як сніг укриває місто білою тишею. Світ за вікном змінювався, але в їхньому маленькому будинку було тепло, світло та спокійно.

– Я думав, що ненавиджу кішок, – тихо сказав він, – а виявилося, просто чекав на тебе.

Шустрик замуркотів у відповідь. І це було краще за будь-які слова.