Оксана вчилася на педагога, з дитинства любила з дітьми возитися, все просила у матері сестричку, потім на братів переключилася, племінників вимагала. А як школу закінчила, так ніхто не сумнівався, що на педагога вступати буде, так і сталося.
-Мамо, я сьогодні у Вероніки переночую, нам до заліку треба готуватися. Можна?
-Добре, але тільки вчасно лягайте спати.
-Звичайно, мамочко.
-А де Оксана, – запитує батько ввечері, – вже пізно.
-Вона пішла до Вероніки переночувати, готуються до заліку.
-Мені це не подобається, Любо, що вдома свого немає? Чого шарахатися, щоб більше такого не було.
-Ну що ти, Сашко, сам молодим не був?
-Був, я хлопець, та й то вдома ночував, спробував би не прийти на ніч додому, батько з матір’ю мізки б так вправили. Так що, матір, припиняй це. Більше не терпітиму під своїм дахом такого.
-Так, добре.
Сашко з Любою жили душа в душу, виростили трьох дітей, два сини вже були одружені.
Залишилася на піклуванні дочка, Оксана.
Оксана вчилася на педагога, з дитинства любила з дітьми возитися, все просила у матері сестричку, потім на братів переключилася, племінників вимагала.
А як школу закінчила, так ніхто не сумнівався, що на педагога вступати буде, так і сталося.
Мазуренки балували свою донечку, але й слухняності теж вимагали, все всіх влаштовувало.
Останнім часом Оксана стала ходити задумлива, то навпаки весела, то обіймає і цілує матір, то закривається в кімнаті і сидить.
Дівчинка закохалася, зрозуміла мати, ось і Оксанин час настав.
Минув час, коли батько працював у нічну зміну, Оксана, з дозволу матері, бігала ночувати до Вероніки, іноді Вероніка до них приходила.
Потім почалися дзвінки на телефон, Оксана червоніючи і соромлячись, хапала телефон і бігла в кімнату, зачинялася там, а потім виходила квітуча, старанно приховуючи щасливий погляд.
– Дочко, – каже за вечерею батько, – коли з кавалером познайомиш?
Оксана червоніє і опускає голову.
-Мамо, тату, я в кіно сходжу?
-Тільки не довго, донько.
Так минуло два роки, Оксана закінчила навчання і пішла працювати.
Одного разу Оксана довго вагалася, а потім нарешті зважилася і випалила, що на вихідні хоче їх з кимось познайомити.
– Тільки мамо, тату, я вас дуже прошу, не дивуйтеся і поводьтеся коректно. Мені це дуже важливо, прошу вас.
Було видно, що дівчина сильно хвилювалася і мало не плакала.
-Та ти що, донечко, – дивується батько, ти нас за кого приймаєш? Все буде добре.
-Ох, мати, відчуває моє серце, щось недобре.
-А що недобре, я ось думаю, чи не сидів?
-Але, теж всякі думки крутяться, або може інвалід…
-А може того, африканець.
-Та ну тебе.
-А що? У Давиденків пам’ятаєш дівка -то, все хвалилася француз зять, та француз.
-А він що, не француз?
-Чому ж, француз… чорний він, Мішелька.
-Та й добре, головне щоб людина була хороша.
-Ну так, ну так.
Вночі, перевертаючись з боку на бік, покликав Любу.
-Любо, спиш?
-Ну так, а ти що, не спиться?
-А уяви, якщо африканець.
-Ну що тепер, головне, щоб по-нашому розумів.
Весь вихідний всі були в напрузі, дочка вбралася, батьки теж. Люба приготувала все, ніби на весілля, жартував Саша і потирав руки в передчутті знайомства з зятем.
-Сашко, ти це, сильно тільки… не це, не лякай.
-Та годі тобі, ну чого ти.
Нарешті – в двері подзвонили, Оксана кинулася до дверей, кинувши благальний погляд на батьків.
Пролунав якийсь галас, перешіптування, і в кімнату увійшла Оксана, тягнучи за руку… букет квітів? Величезний букет квітів? У штанах, мабуть у костюмі…
-Мамо, тату, ось мій Михайло…
Людина-букет зайшла в кімнату, і Оксана силою змусила його подарувати квіти мамі.
-Вітаю…
-Ну здорово, зятю, нічого, що я так, одразу, – затараторив батько, ледь стримуючи сміх. Вони з матір’ю нафантазували бозна що, африканці якісь.
-Проходь, проходь, Михайло, не соромся, ми люди прості, так що не соромся.
-Я не зрозуміла, – шепоче мати на кухні Оксані, – ти що, соромишся його чи що?
-Та прямо, мамо, це він вбив собі в голову, що не сподобається вам, він так з дівчинкою зустрічався, так батьки її проти були, ну тому що він…
-Рудий чи що? Ось дурниця яка, Оксано, ми з батьком незрозуміло що надумали, ха-ха-ха, ми ж думали, що може африканець який…
-Хахаха? – сміється Оксана, -ну мам, ну ви смішні.
-Та що там донько, ми хоч кого приймемо, аби тобі було добре!
Мати з дочкою зайшли в кімнату в самий розпал суперечки, майбутній зять з тестем захоплено сперечалися, на дощового черв’яка чи на мотиля краще ловити рибу.
-На кашу, – розставляючи на столі закуски, каже Люба, – що? У мене ж тато рибалка був, все життя на перловку ловив. Ой, я пам’ятаю, маленька, спати хочу, а він розбудить мене, в люльку посадить і їдемо до озера, тиша, сонечко тільки вставати починає, малинове світло по озеру розливається, рибка з озера вистрибує, а я поки сиджу, кашу у татка під’їдаю, ой…
Їжте, Михайле, їжте, ось грибочки, Оксана сама збирала, любить цю справу…
Весілля було веселе, брати Оксани полюбили Михайла, прозвали Вогником, хороша, велика і дружна сім’я вийшла.
А один з братів подарував молодим кошеня, руде, подружжя назвало його Іскорка, а як інакше — чим більше вогню, тим світліше і радісніше, тільки доброго вогню, правильного.
Сашко з Любою іноді згадують, як гадали, кого їм донечка приведе знайомитися.