— Мурчик зник… — насилу вимовила Наталя. — Його немає вдома.

— Наталю, ти вдома? — Ігор влетів у квартиру й завмер, коли побачив дружину в передпокої. Вона сиділа навпочіпки й голосно схлипувала. — Я так нічого і не зрозумів, що з тобою трапилось. Ти так ридала, що слів не розібрати. Потім ще й телефон, як на зло, розрядився. Що сталося, Наталю? На тобі лиця немає.

— Мурчик зник… — насилу вимовила Наталя. — Його немає вдома.

— Як це зник?! — здивувався Ігор. — Куди він міг подітись? — Ти можеш нормально пояснити? Може, він десь у квартирі сховався?

— Ні. Твоя сестра… Віка… Загалом, вона сказала, що Мурчик випадково вибіг у під’їзд, коли вона виходила з Михайликом на вулицю погуляти. Але ти ж розумієш, Ігорю, наш Мурчик… Він би сам не вибіг з квартири. Навіщо йому та вулиця, якщо він там ледь не загинув? Мені здається, це вона його навмисне випустила…

— Що?! — Ігор стис кулаки. — Де вона зараз? Де Віка?

— Начебто в магазин пішла… Не знаю. Я шукала Мурчика увесь цей час, але його ніде немає. І ніхто його поблизу не бачив. Ну як таке може бути, Ігорю? Невже людина здатна на таку підлість? Взяти й викинути беззахисну істоту на вулицю. Узимку. Хіба так можна?

— Людина — ні. А Віка… Віка може. Тим паче, вона вже якось подібне виробляла. Не хвилюйся, сьогодні ж її ноги більше не буде в нашій квартирі. Ех, навіщо ми взагалі її пустили до себе.

***

Місяць тому…

Ігор ішов у бік зупинки, як раптом помітив щось сіре під шаром снігу.

Спершу йому здалося, що то просто камінь лежить на землі. Але камінь був дивний, бо він не просто лежав — він ще й тремтів, як… старий радянський холодильник.

Мабуть, саме це й привернуло його увагу. Бо він ніколи раніше не бачив і тим паче не чув, щоб каміння тремтіло від холоду.

Щоб задовольнити цікавість і дізнатися, що це таке, Ігор зійшов із дороги й підійшов ближче.

І лише тоді помітив, що на землі лежить не камінь, а маленьке сіре кошеня.

— Оце так… — задумливо промовив Ігор, почухавши потилицю. — Що ти тут робиш, малюче?

Втім, це було риторичне питання.

Бо будь-якій людині й так ясно, що роблять домашні тварини на вулиці. Виживають як можуть… Ось і це маленьке кошеня просто намагалося вижити.

Воно не нявкало, не кликало на допомогу… Ні. Просто лежало на землі й тремтіло.

Схоже, воно вже змирилося з тим, що нікому до нього немає діла. Тому й не зверталося до людей. Натомість намагалося хоч якось зігрітися.

Ігор обережно підняв малюка з землі, водночас змітаючи сніг із його шерсті, а потім швидко засунув його під куртку й, притримуючи однією рукою, побіг до зупинки, до якої саме під’їжджав тролейбус.

Поки їхав додому, згадав, що Наталя вже давно хотіла саме таке кошеня — сіренького й смугастого, та все не знаходилось часу сходити разом до притулку.

А тут сама доля ніби підкинула йому його під ноги. А якщо доля щось дає — треба брати.

— Наталю, а в мене для тебе сюрприз, — радісно повідомив Ігор, коли зайшов до квартири.

— Ох, ти мене останнім часом просто балуєш, — усміхнулась дружина, виходячи в передпокій. — То сережки золоті просто так, то новий телефон, про який я давно мріяла, то квитки в кінотеатр. Що цього разу? Путівки на гірськолижний курорт?

— Крутіше! — засяяв Ігор і, розстебнувши блискавку на куртці, дістав кошеня. — Ось! На вулиці підібрав. Ти ж наче хотіла саме такого? Сіренького й смугастого?

— Господи, — ахнула Наталя. — Та він же зовсім змерз, бідолашний. А ну, давай його сюди, буду зігрівати. І ти роздягайся, мий руки й на кухню. Вечеря вже готова.

Наталя знову подивилась на кошеня та усміхнулась: — Який же він гарний…

Так в Ігоря й Наталі з’явився Мурчик. Вони довго думали, як його назвати, стільки різних варіантів перебрали, але зрештою зупинились на «класичному».

— Мені здається, що Мурчик йому більше пасує, ніж якийсь Том чи Лукас.

— Згоден, люба.

Ця радісна подія сталась наприкінці листопада, коли випав перший сніг. Тож кошеня не встиг пізнати «всі принади» вуличного життя взимку.

І слава Богу. Бо для багатьох це випробування стає останнім…

За ті два тижні, що Мурчик жив у своєму новому домі, Наталя й Ігор дуже до нього прив’язались.

Точніше, вони полюбили його вже в перший день, але з кожним новим — лише сильніше й сильніше.

Кошеняті також дуже сподобались Наталя та Ігор — добрі, хороші люди. Такі не скривдять і не викинуть на вулицю, як це зробили його попередні господарі. Тому він був спокійним.
Навіть коли він випадково щось скидав зі столу чи комоду на підлогу, його не сварили, а просто просили бути обережнішим наступного разу.

«Обов’язково буду!» — впевнено нявкав у відповідь Мурчик, удесяте за день стрибаючи на комод у спальні й удесяте скидаючи звідти пульт від телевізора.

Загалом, усе було добре, поки якось у двері не постукали.

— Хто це міг прийти в неділю зранку? — Ігор швидко протер очі й здивовано поглянув на настінний годинник — було пів на сьому.

За вікном ще було темно.

— Може, сусіди? — припустила Наталя. — Може, щось у них сталось?

— Зараз піду подивлюсь.

Коли Ігор вийшов у передпокій і відчинив двері, то побачив на порозі свою сестру Віку. І не одну, а зі своїм сином Мишком. Йому на той момент було п’ять років.

— Привіт, братику, — усміхнулась вона. — А ми до вас у гості. Ти ж не проти?

— Взагалі-то…

— Та знаю, знаю — попереджати треба. Вгадала? Тільки в мене така ситуація, що не встигла я попередити. Та й у таку рань ти б, мабуть, трубку не взяв. Тому й вирішила приїхати. Ти нас пустиш? І допоможи валізу занести, бо я, поки його на четвертий поверх тягнула, думала, ноги відваляться.

Ігор, звісно, пустив сестру з племінником у квартиру. Але його трохи збентежила наявність валізи. Бо зазвичай у гості з валізами не ходять.

— У тебе щось сталось?

— А що, хіба не зрозуміло? — відповіла Віка питанням на питання. — Чоловік мене з дому вигнав. Іншу собі жінку знайшов, уявляєш? А мені йти нікуди. Якщо ти не проти, я трохи в тебе поживу. Поки не вирішу, що далі робити. Заодно й Новий рік разом зустрінемо. Класно ж, правда? А то ми з тобою вже чотири роки майже не спілкуємось. А ж не чужі ж один одному.

— Ти ж знаєш, чому ми з тобою не спілкуємось… На брехні важко збудувати нормальні стосунки.

— Ой, та годі тобі. Хто старе згадає — тому око геть, як кажуть. Скільки можна мене цим дорікати? Ну помилилась, з ким не буває. Усі помиляються.

Ігор хотів щось сказати Віці, але в останній момент передумав.

Не хотілося починати ранок зі сварки.

Та й Наталя навряд чи схвалить, якщо він почне «наїжджати» на сестру, яку чоловік вигнав з дому.

Хоча дорікати Віці було за що.

Річ у тім, що п’ять років тому помер батько Ігоря та Віки. Він давно вже з ними не жив, але постійно допомагав. І у нього в місті була велика трикімнатна квартира, яка мала перейти у спадок Ігореві та Віці. Інших родичів у нього не було.

А Віка на той момент якраз була вагітна. Від кого — досі невідомо.

Сестра, заручившись підтримкою матері, почала просити Ігоря, щоб той добровільно відмовився від своєї частки спадщини. Мовляв, їй квартира потрібніша, а він — чоловік. До того ж, неодружений.

— Синочку, у Віки ж дитинка скоро буде. Їй десь жити треба, — вмовляла Ігоря мати.

Ігор особливо не пручався. Розумів, що сестрі житло справді потрібніше. Він тоді жив у студентському гуртожитку. Загалом, увійшов у становище й пішов Віці назустріч. Урешті-решт, він справді чоловік — якось сам собі на житло заробить. Ну або, в крайньому разі, оформить іпотеку. Зараз усі так роблять.

І все б нічого.

Але після народження сина Віка квартиру продала, а сама переїхала до якогось нового залицяльника, який погодився прийняти її з дитиною.

— Валера бізнесом займається, і йому дуже потрібні гроші на розвиток, — пояснювала Віка своє рішення брату. — І взагалі, ця квартира моя, тому що хочу, те й роблю. Зрозуміло?

Ігор, звичайно, влаштував скандал, бо домовленість була зовсім іншою.

А раз вона квартиру продала, то могла б хоча б половину грошей йому віддати. Для справедливості. Але грошей він не побачив — усе пішло «на розвиток бізнесу».

Мама тоді вирішила не втручатися — мовляв, самі розберуться, дорослі вже.
Втім, десять років тому, коли вони ще були дітьми, вона теж особливо не втручалась.

Тоді Ігор, повертаючись зі школи, підібрав на вулиці кошеня й приніс додому. А через деякий час той зник.

На маму Ігор не підозрював — вона ж сама дозволила залишити тварину (вони тоді жили в селі, і місця в будинку вистачало). Тому єдиною, хто міг бути причетним до зникнення кошеняти, була саме Віка.

— Кажи, куди ти його поділа! Кажи негайно! — кричав Ігор.

Але сестра у скоєному не зізналась. Хоча Ігор по її очах бачив, що вона бреше. Це кошеня з першого дня їй спокою не давало. Потім він приніс додому ще одного — і той також зник.
Збіг? Навряд.

Мама тільки розводила руками, а Віка знизувала плечима й удавала, що не має до цього жодного стосунку. Після цього Ігор більше тварин додому не приносив…

Тож не дивно, що стосунки з сестрою в нього були дуже напружені.

А тут вона з’являється з самого ранку і просить пожити деякий час.

— Ігорю, ну а куди їй подітись? — тяжко зітхнула Наталя. — Нехай трохи поживе в нас. Поки не знайде квартиру. Не на вулицю ж її виганяти з дитиною. Та й Новий рік от-от. Може, й помиритесь нарешті.

— Гаразд, — махнув рукою Ігор. — Якщо ти не проти, то хай поживе трохи.

Правда, Ігор інтуїтивно відчував — нічого доброго з цього не вийде.

Так і сталося.

Уже наступного дня Віка почала скаржитися на Мурчика. То він спати їй заважає, бігаючи по квартирі, то на її дивані лежить. То дивиться на неї якось «не так».

А ще у її сина з’явився нежить.

— Це точно алергія на вашого кота, — сказала Ігорю сестра. — Раніше мій Мішенька — як огірочок був.

— Не факт. Він міг просто застудитися, — заперечив Ігор. — Ти ж із ним гуляєш на вулиці. А навіть якщо алергія — то що ти пропонуєш? Мурчик — це член нашої родини.

— Ой, знову ти дурниці говориш, — засміялась Віка. — «Член родини»… Я думала, що твоє дитинство вже давно минуло. А ти, як тягав додому звірів із вулиці, так і досі тягнеш. Як твоя дружина ще тебе такого терпить?

— Наталя теж любить тварин, як і я. А от ти, схоже, їх ненавидиш. Тільки скажи — що вони тобі зробили поганого?

— Жити нормально заважають. Я, наприклад, не висипаюсь через вашого Мурчика. І Мішенька мій ночами погано спати став. Для дитини це — стрес! Хоча, кому я пояснюю? От коли в тебе свої діти з’являться — тоді й зрозумієш мене.

Ігор замовк. Діти — це була болюча тема. Дуже болюча.

Вони з Наталею вже кілька років намагаються, але нічого не виходить. Лікарі нічого конкретного сказати не можуть. І Віка про це прекрасно знає. Мама, певно, їй розповіла. І все одно зачепила найболючіше.

— Загалом, я пропоную віддати вашого котика в притулок. Міша — все-таки твій племінник, а я — твоя сестра. І ми не маємо страждати через якогось там Мурчика. Кіт — це всього лише тварина. А я і мій син — твоя справжня родина, розумієш? Впевнена, що мама сказала б тобі те саме.

— Ти взагалі розумієш, що кажеш? — розлютився Ігор. — Який ще притулок?! Мурчик живе у своєму домі, на відміну від тебе. А якщо тобі щось не подобається — тебе тут ніхто не тримає. Я тебе не кликав. Шукай квартиру й переїжджай.

«Свою дитину в притулок віддай, раз така розумна», — подумав Ігор.
Вголос, звісно, цього не сказав — знав, що скінчиться скандалом.

На деякий час Віка наче заспокоїлась, але все одно продовжувала мовчки ненавидіти кота.

А коли Ігоря й Наталі не було вдома, вона виганяла його з дивана і заганяла в найдальший кут, щоб він навіть носа не показував. Мурчик довго терпів, а потім почав мстити. Спочатку він скинув її телефон із тумбочки, потім «випадково» зробив зачіпки на її улюбленій кофті.

— Твій кіт мені речі псує! — кричала Віка. — Навіщо взагалі заводити тварину, якщо ви не можете її виховати й пояснити, що таке добре, а що — погано? От мій Мішенька собі такого не дозволяє.

Віка, звичайно, промовчала, як її Мішенька смикав Мурчика за хвіст і навіть відібрав у нього улюблену м’яку іграшку, сховавши її у валізу. Украв, по суті.

— Отже, слухай сюди! — жорстко сказав Ігор. — Не забувай, сестро, що ти зараз живеш у моїй квартирі. І якщо хочеш тут лишитись — до мого кота навіть не торкайся!

— Гаразд, гаразд, не гарячкуй…

А напередодні Нового року Ігорю подзвонила Наталя й, постійно схлипуючи, щось розповідала. Але як Ігор не намагався, нічого так і не зрозумів.

Відчув тільки, що сталося щось серйозне, тож попросився з роботи раніше й поїхав додому.

— Наталю, ти вдома? — Ігор влетів у квартиру й завмер, коли побачив дружину в коридорі. Вона сиділа навпочіпки й голосно схлипувала. — Я так нічого і не зрозумів. Ти так ридала, що слів не було розібрати. Потім ще й телефон, як на зло, розрядився. Що сталось, Наталю? Ти ж ніби не своя.

— Мурчик зник… — насилу прошепотіла Наталя. — Його вдома немає.

— Як це зник?! — здивувався Ігор. — Куди він міг подітись? Може, десь заховався у квартирі?

— Ні. Твоя сестра… Віка сказала, що він випадково вибіг у під’їзд, коли вона виходила гуляти. Але ти ж розумієш, Ігорю, наш Мурчик… Він би сам не вибіг. Навіщо йому та вулиця, якщо він там ледь не загинув? Мені здається, це вона навмисно його виставила…

— Що?! — Ігор стис кулаки. — Де вона зараз? Де Віка?

— Здається, в магазин пішла… Не знаю. Я весь цей час шукала Мурчика, але його ніде немає. І ніхто його не бачив. Ну як так можна, Ігорю? Невже людина здатна на таку підлість? Викинути беззахисну істоту на вулицю. Взимку. Хіба це по-людськи?

— Людина — ні. А Віка… Віка може. Тим більше, що вона вже колись подібне робила. Не хвилюйся, сьогодні ж її ноги тут не буде. А Мурчика я обов’язково знайду!

Мурчика того дня Ігор так і не знайшов. Надворі вже стемніло, а сховатись він міг де завгодно.

Зате коли прийшла Віка з Мишком, Ігор влаштував їй справжній «допит із пристрастю».

— Навіщо ти це зробила?! — кричав він. — Навіщо вигнала котика на вулицю? Ти ж знаєш, що він там ледь не загинув?!

— Нічого я не робила, братику, — знизала плечима Віка. — Просто двері відкрила, а він вибіг. Ну так, я не побігла його ловити. Здався він мені. Для мене моя дитина — на першому місці, а не якийсь там кіт.

Ігор дивився їй в очі й бачив: вона бреше. Ба більше — насміхається. Він добре знає свою сестру. Тож Наталя мала рацію — Віка зробила це навмисно.

Навмисно випустила Мурчика на вулицю. А може, й віднесла кудись подалі від дому.

— Слухай, Ігорю, завтра Новий рік. Я тут шампанське купила. Давай не будемо сваритися через дурниці, га? — усміхнулася Віка.

— Давай не будемо, — погодився Ігор. — Збирай свою валізу.

— Що?!

— Проблеми зі слухом? Повторю: збирай свої речі, бо інакше я їх через вікно викину. І — геть!

Ігор відвіз сестру з племінником на вокзал і дав їй трохи грошей на квитки.

— Можеш їхати до свого чоловіка, до мами, хоч на вокзалі ночуй — мені байдуже. Але бачити тебе більше не хочу. Зрозуміла? І чути — теж. Тому прошу: не дзвони мені більше ніколи й не з’являйся в моєму житті. І ще — мені дуже шкода, що в мого племінника така мама.

Того ж дня Ігорю зателефонувала мама й звинуватила його в черствості, додавши, що не очікувала від нього такого:

— Віка ж до тебе звернулась як до найближчої людини. А ти її вигнав. І ще й з дитиною. Хіба так можна, синочку?

— Думаю, вона щось придумає. Не маленька. А я з нею більше спілкуватись не хочу.

31 грудня, сидячи за святковим столом, Наталя й Ігор зовсім не раділи прийдешньому Новому року. До бою курантів лишалось близько десяти хвилин, а шампанське ще навіть не було відкрито. І це не дивно.

Бо як можна святкувати, коли їхній улюбленець — невідомо де?

Ігор з Наталею шукали його ще з ранку, але марно. Наче крізь землю провалився.

— Ігорю, ти чуєш? — раптом тривожно спитала Наталя. — Хтось шкрябається у двері.

— Віка знову, чи що… — буркнув Ігор, встаючи з-за столу.

Але коли він відкрив двері — на порозі стояв Мурчик. Увесь тремтів від холоду, але якимось дивом зміг пережити морозну ніч і знайти дорогу додому.

— Наталю! Він повернувся! Повернувся! — радісно вигукнув Ігор, піднімаючи кота на руки.

Мурчика швидко відігріли й нагодували. Наталя міцно притискала його до себе й не відпускала ні на секунду.

А він лише вдоволено муркотів. «Він зміг. Він повернувся додому. Туди, де його люблять».

— Ігорю, хвилина до Нового року, — прошепотіла Наталя. — Відкриєш шампанське?

— Авжеж!

Він швидко відкрив пляшку, розлив ігристе по келихах — і за мить за вікном вибухнули салюти, залунали радісні вигуки людей.

Кажуть, як зустрінеш Новий рік — так його і проведеш.

Отже, тепер Мурчик завжди буде зі своїми господарями. І… з їхньою дитиною.

Так, з дитиною. Самі Наталя й Ігор про це ще не знали, але Мурчик, коли Наталя пригорнула його до себе, чітко відчув: у її серці зароджується нове життя.