— Це мій син. Я сам упораюся. Не впорався. Спочатку пив вечорами — горе заливав. Потім зранку почав. Роботу втратив. Жив на пенсію своєї матері та залишки допомоги. Галина приїжджала. Мишко відчиняв — худий, очі величезні. У квартирі сморід. На столі порожні пляшки. Іван на дивані, неголений, брудний.

— Бабусю, забери мене, благаю. Тато знову п’є. Чіпав мене вчора. Я не хочу тут жити. Будь ласка…

Голос Михайла тремтів у слухавці. Галина вчепилася в телефон так, що аж побіліли кісточки пальців.

— Мишко, де тато зараз?

— Спить. На кухні. Я у ванній замкнувся. У мене телефон Володі з класу. Свій тато у вікно викинув.

— Я їду. Зараз же їду. Сиди тихо, чуєш?

— Бабусю, він двері зачинив і ключ десь викинув. Щоб я до тебе не втік.

Галина вже одягала куртку. Руки тряслися. У голові билася одна думка — встигнути. Тільки б встигнути. Таксі їхало нестерпно повільно. Кожен світлофор — вічність. Галина набирала номер Івана. Не відповідає. Знову. Тиша.

Рік тому пішла з життя Олена. Її донька. Рак забрав за три місяці. Галина тоді одразу сказала — Мишка заберу до себе. У неї і кімната є, і пенсія непогана. Впорається.

Іван тоді став у дверях. Напідпитку уже на поминках.

— Це мій син. Я сам упораюся.

Не впорався. Спочатку пив вечорами — горе заливав. Потім зранку почав. Роботу втратив. Жив на пенсію своєї матері та залишки допомоги. Галина приїжджала. Мишко відчиняв — худий, очі величезні. У квартирі сморід. На столі порожні пляшки. Іван на дивані, неголений, брудний.

— Мишко, поїдемо до мене?
— Тато не дозволяє.

— А тато що каже?
— Каже, якщо поїду — мама з того світу засмутиться. Що я зрадник.

Сволота. Неживою донькою маніпулює. Галина намагалася через опіку. Ті приїхали — Іван тверезий зустрів. Квартиру прибрав. Мишка причепурив.

— Усе нормально в нас. Правда, синку?

Мишко кивав. Що йому залишалося?

Телефон задзвонив. Незнайомий номер.

— Це Володя. Однокласник Мишка. Він просив зателефонувати. Сказати, що батарея сідає.

— Дякую, Володю. Велике дякую.

Під’їзд. Третій поверх. Галина підіймалася, хапаючись за поруччя. Серце калатало. Тільки б не пізно. Двері замкнені. Дзвінок. Тиша. Стукає.

— Іване! Відчини! Це я!

Нікого. Чи прикидається, що немає вдома? Галина набрала поліцію.

— Поліція? У мене онук замкнений з нетверезим батьком. Дитина телефонувала, просила допомоги. Адреса…

Чекати довелося двадцять хвилин. Двадцять нескінченних хвилин. Сусіди виглядали. Шепотілися. Галині було все одно. Поліція приїхала — двоє молодих. Постукали. Зателефонували.

— Громадянине, відчиніть! Поліція!
Тиша.

— Розкривайте, — Галина не витримала. — Там дитина!

— Бабусю, ми не можемо просто так…
— Він знущається з його! Хлопчик замкнений!

Поліцейські перезирнулися. Один пішов по інструмент. Замок піддався на третій раз. Двері вперлися в щось. Точно — стелаж. Протиснулися. У квартирі сморід, бруд, гниль. На кухні Іван. На підлозі. Хропе.

— Мишко! — Галина кинулася шукати.

Ванна замкнена зсередини.

— Мишко, це бабуся! Відчини!

Клацання замка. Двері прочинилися. Хлопчик сидів у кутку, обіймаючи старого плюшевого ведмедя. Того самого, якого Олена йому в три роки подарувала. Синець під оком. Губа синя. Футболка порвана.

— Бабусю…

Галина опустилася на коліна. Обійняла. Мишко вчепився в неї і заплакав. Тихо, здавлено. Як плачуть діти, які бояться шуміти.

— Усе, любий. Усе. Я тебе забираю.

Поліцейські розбудили Івана. Той мукав, не розуміючи, що відбувається.

— Ваше прізвище?

— А ви хто? Якого біса в моєму домі?

— Надійшов сигнал про домашнє насильство.

Іван підвівся. Похитнувся. Побачив Галину з Мишком.

— А, приперлася. Онука забрати хочеш? Не віддам!

— Громадянине, заспокойтеся.
— Це мій син! Мій! Зрозуміло?

Спробував встати. Упав назад.

— Тягни його до себе, — раптом сказав він Галині. — Усе одно мені кепсько з ним. Кричить постійно. Їсти просить.

— Тату… — Мишко знітився.
— Замовкни! Через тебе мати померла! Тобі життя дала і здоров’я втратила!

Галина затулила Мишка собою.

— Досить! При дитині!
— Дитина… Тягар він, а не дитина. Забирай. Мені легше буде.

Поліцейські складали протокол. Галина збирала речі Мишка. Небагато — пара футболок, джинси. Підручники. Ведмідь.

— Документи де? — запитала в Івана.

— Звідки я знаю? Десь валяються.

Знайшла в шухляді столу. Свідоцтво про народження. Усе. На вулиці Мишко вдихнув на повні груди. Ніби рік не дихав.

— Поїхали додому, — сказала Галина.

— До тебе?

— До нас. Це тепер твій дім теж.

У таксі Мишко мовчав. Дивився у вікно. Галина тримала його за руку. Худенька, холодна долонька. Удома насамперед — у ванну. Поки Мишко мився, Галина готувала вечерю. Просту — макарони з сиром. Чай із печивом. Мишко їв мовчки. Жадібно. Коли востаннє нормально їв?

— Завтра в травмпункт з’їздимо. Синець подивитися треба.

— Не треба, бабусю. Сам мине.

— Треба, Мишко. І в школу сходжу. Поговорю з учителями.

— Я давно не був. Місяць, напевно.

— Як?… Нічого. Наздоженемо.

Спати поклала в кімнаті Олени. Так і стояла — незаймана. Галина тільки свіжу білизну постелила. Мишко ліг. Ведмедя до грудей притиснув.

— Бабусю, а тато за мною прийде?
— Не прийде. Я не дам.

— А якщо суд? Він же батько.
— Не хвилюйся. Я все вирішу. Спи.

Уночі чула — плаче. Тихо, у подушку. Хотіла увійти — не стала. Нехай виплачеться.

Уранці поїхали в травмпункт. Потім в опіку. Там Галину знали — не вперше приходила.

— Забрала все-таки?

— Забрала.

— Документи давайте. Тимчасову опіку оформимо. А там подивимося.

Два тижні пролетіли швидко. Галина ходила в школу, домовлялася з учителями. Мишко почав займатися з репетитором — багато пропустив. Іван не з’являвся. Не телефонував. Ніби й не було сина.

Мишко змінювався. Перестав здригатися від різких звуків. Почав посміхатися. Рідко, але щиро. Готували разом. Галина вчила пекти млинці — Олена в дитинстві любила.

— У мене не виходить, бабусю. Прилипають.

— Вийде. Пательню краще розігрій.

Вечорами читали. Галина — вголос. Мишко слухав, згорнувшись на дивані. Як кошеня.

Місяць потому. Субота. Галина місила тісто для пиріжків. Мишко допомагав — ліпив невміло, але старанно.

— Бабусю, можна запитати?

— Звісно.
— Мама… вона правда через мене захворіла?

Галина зупинилася. Витерла руки.

— Ні, любий. У жодному разі. Мама захворіла сама. Ніхто не винен. Ані ти, ані тато, ніхто.

— Тато казав…

— Тато з горя говорив. І від оковитої. Не слухай. Мама тебе любила більше за життя. Ти був її щастям.

Мишко кивнув. Помовчав.

— Бабусю, дякую, що забрала. Я більше не хочу туди. Ніколи.

Галина обійняла онука. Притиснула до себе. Мишко уткнувся обличчям у фартух.

— І не треба. Ти тепер зі мною. Назавжди.

— А якщо тато…

— Не прийде. А якщо прийде — я не віддам. Обіцяю.

Увечері сиділи на кухні. Пили чай із пиріжками. За вікном падав сніг. Перший у цьому році.

— Знаєш, що мама казала? — Галина усміхнулася. — Що перший сніг — на щастя.

— Правда?

— Правда. Вона завжди раділа першому снігу.

Мишко дивився у вікно. На обличчі — тінь усмішки.

— Бабусю, а можна я завтра на ковзанку сходжу? Хлопці з класу кличуть.

— Звісно, можна. Ковзани тільки знайти треба. У комірчині десь були.

Нормальне запитання. Звичайне. Про ковзанку, про друзів. Не про страх. Не про біль. Галина дивилася на онука і думала — впораємося. Виросте. Вивчитися. Забуде жахіття. Не забуде, звичайно. Але жити навчиться. Попри все.

За вікном падав сніг. Перший сніг. На щастя.

Справжня любов і турбота проявляються в найважчі моменти.

Але як знайти в собі сили, щоб врятувати того, хто потребує допомоги, і дати йому новий дім, коли серце розбите від втрати власної дитини?

Ось такою тяжкою історією поділилася наша дорога читачка…