– Це мої гроші, доню, – спокійно кажу їй. – І я вирішую, кому й коли допомагати.
– Мамо, ти не можеш ставити нас з ним на один рівень! – голос дочки звучав з неабияким обуренням. – Я тобі рідна донька, а він – просто твій колишній зять!
Це вже не перша подібна розмова. Аліна телефонує мені в Італію ледь не щотижня – то їй не подобається, що я посилки Степану висилаю, то знову згадує, як я дозволила йому залишитись у квартирі.
– Це мої гроші, доню, – спокійно кажу їй. – І я вирішую, кому й коли допомагати.
– Але він же тобі ніхто! Ви вже не родина!
Ох, якби все було так просто – відрізав і забув. Але життя не ножиці.
Я поїхала в Італію п’ятнадцять років тому. Аліна щойно закінчила школу, вступила на навчання в технікум, а я зрозуміла, що вдома мене більше нічого не тримає. Чоловіка не стало ще раніше, грошей – обмаль, та й здоров’я поки дозволяло їхати. Залишила доньці трохи готівки і рушила у невідоме – як і сотні інших українок, що мріяли про краще майбутнє для дітей.
Уже з Італії дізналась, що Аліна зустріла хлопця. Степан. Сирота. Виріс у дитбудинку. Вона дзвонила й радісно повідомила: виходить заміж. Я спершу заніміла – двадцять років, рано ж іще! Але потім подумала: може, разом легше буде? Обоє молоді, навчаться.
Я почала висилати гроші. Степан, як виявилось, не ледар – взявся до хазяйства, все фіксував у зошиті, звітувався мені за кожну копійку. Я сміялася й просила не морочитися – мовляв, якби не довіряла, то й не надсилала б.
Будиночок вони потроху ладнали. Я раділа, що діти мають куди голову прихилити. Згодом у них народилася донечка – моя перша онука. Я була на сьомому небі!
А потім… Телефонний дзвінок змінив усе.
– Мамо, ми з Степаном розлучаємось.
Я аж присіла. Плакала в подушку. Переконувала, просила подумати ще раз.
– Я була занадто юна, не знала, чого хочу, – пояснювала Аліна. – А тепер я зустріла справжнє кохання.
І справді – привела нового чоловіка додому, і вже скоро повідомила, що дитину чекає. А от Степан залишився на вулиці. І як мені було просто стояти осторонь?
Я купила йому однокімнатну квартиру. Записала на себе, щоб не було зайвих розмов. І дозволила йому жити там.
Аліна дізналася не від мене. Хтось із знайомих бовкнув. Її це розлютило.
– Ти що, з глузду з’їхала? У квартиру пустила його?! А якщо він ще й бабу приведе?!
Пророцтво збулося швидше, ніж я думала. Степан зателефонував:
– Мамо Ганно, я зустрів дівчину. Ми з одного дитбудинку. Розписались. Шукаємо, де жити.
– А навіщо шукати? – кажу. – Живіть у тій квартирі. Платіть за комуналку, і на тому кінець.
Він довго мовчав. А потім ледь не плакав від вдячності.
Минув рік. У Степана з дружиною народилась двійня – два білявих хлопчики. Я приїжджала у відпустку – заходила до них у гості. Мене діти «бабусею» називають. Його нова дружина – тиха, лагідна, без пихи. Поставила мені чай, подякувала за допомогу. Я сиділа, дивилась на цю родину й думала: «Невже це той самий хлопчина з дитбудинку, якого я колись вперше побачила на фото?»
А посилки? Так, я ділю порівну. І Аліні, і Степану – і макарони, і цукерки, і дитячі речі. Бо не можу інакше. У нього ж за плечима не родина, а порожнеча. Хіба шкода мені тієї пачки кави?
Та дочка з цим миритися не хоче.
– Якщо ще раз йому щось надішлеш – не чекай дзвінків від мене!
– Не перебільшуй, доню, – кажу. – Я тебе люблю. Але Степан для мене не чужий.
– Та з нас уже люди сміються! Кажуть, що ти колишнього зятя біля себе пригріла, як синочка!
Але що мені до тих людей? Де вони були, коли Степан замість гулянь штукатурив стіни власноруч, щоби зробити дім для моєї дочки? Де вони були, коли він залишився без даху над головою? Я тоді не роздумувала – просто допомогла.
Може, й справді я іноді надто м’яка. Може, комусь здається, що я занадто втручаюсь. Але хіба добре серце – то гріх?
Я живу в Італії, але серцем – вдома. Я не можу вибирати між людьми, які були й залишаються частиною мого життя.
Може, дочка колись мене зрозуміє. А може – ні. Але я сплю спокійно. Бо знаю: не зрадила ні себе, ні совість.