-Ти не при чому, не звинувачуй себе, з кожним може трапитися, ну погуляв… Марія твоя з серцем мучилася, а тут звичайно понервувала… Гаразд, Михайло, посумував і досить, час братися за справи.

-Мамо, мамо, ти що, спиш? Вставай, мамо.
Єгорка давно прокинувся і шарпав, шарпав маму, а вона не відповідала.

Вже й Олька прокинулася і почала задирати вгору товстенькі ніжки з круглими п’ятками.
А мама все спить і не прокидається.

Удома холодно, Єгорка пішов дров приніс, у піч наклав, думає мама мабуть замерзла, спить міцно.

Шукає сірники, не може знайти, мама високо ховає, Олька почала кричати. Ледве витягнув Єгорка її з колиски, дупця мокра і холодна, вся сорочка до спини сира.

-Ууу, ну що ти? Холодно? Холодно! Мама втомилася, спить, зараз встане, пічку розпалить. Почекай, ось каша є, давай я тебе погодую.

Годує Єгорка холодною кашею Ольку, та немов голодне галченя хапає руку Єгора, ручками своїми чіпляється, в ротик тягне.

Зголодніла мала, Єгорка і сам їсти хоче, але він не маленький, йому до школи вже скоро, ось мине зима, потім літо, а потім Єгорка до школи піде.

Чому ж так довго мама не прокидається? Що таке? Холодно-то як.

Загорнув Єгорка Ольку,що наїлася, в теплу ковдру, переодягнувши їй сорочку заздалегідь, сам укутався, хліба з молоком поїв, сів казки Ольці розповідати, не забуваючи періодично маму кликати, але мама мовчала.

Хтось у двері постукав, тітка Катя, сусідка.

-Господарі, ви що, спите до обіду, вже скоро вечір, а у вас все піч не топлена. Маріє, Маріє… Єгорушка, а що ви одягнені?

-Мама не встає,- не витримав і заплакав Єгорка.

-Як? Ох, ти, боже мій, Маріє, Маріє, та що ж, ооой. Єгорушка, швидко, ходімо, ходімо до нас.

Тітка Катя підхопила Ольку, закутану в ковдру, схопила Єгорку за руку і, охаючи, побігла до себе додому.

-Уля, Уляно, візьми дітлахів, донько, погодуй їх… я зараз, до тітки Клави збігаю, ох…

-Мамо?

Тітка Катя щось швидко прошепотіла на вухо Ульянці, та закрила рот руками, підхопила Ольку, покликала Єгорку.

Єгорка маму потім ще побачив, йому сказали піти, попрощатися. Мама красива така лежала, з квіточками, бабусі, що сиділи поруч, плакали, і штовхали Єгорку до мами, вона була холодна, Єгорка помацав маму за ручку.

Тато приїхав, він забрав Єгорку з Олькою, довго плакав тато, і кликав маму по імені.

– Маріє, Маріє, що ж мені робити тепер, – плакав тато.

Єгорка вирішив, що тато нічого не знає, він підійшов і доторкнувся до тата за руку, рука була тепла.

-Тато, маму в землю закопали, я кинув грудочку. Вона не зможе прийти, тато.

-Я знаю, знаю, синку. Це я, я винен, – плаче тато, рве на собі одяг.

Прийшла тітка Катя.

-Михайло, ти хоч дітей годував?

Тато сидів, опустивши голову, байдуже дивлячись перед собою.

-Це я, я Катю винен.

-Та годі тобі, що вже тепер. Ти що думаєш? Повернешся? Чи з дітьми залишишся?

-Куди я, – посміхнувся, – наїздився вже.

-Ти не при чому, не звинувачуй себе, з кожним може трапитися, ну погуляв… Марія твоя з серцем мучилася, а тут звичайно понервувала… Гаразд, Михайло, посумував і досить, час братися за справи.

До голови сходи, він тебе прийме назад.

-Так знаю, Катю. Дякую тобі, що допомагаєш.

Єгорка в цей час сидів у куточку і тихо плакав, він дуже сумував за мамою.

А через тиждень, як тато повернувся, до них приїхала тітка Зоя.

Вона називала дітей сиротами, голосно ревіла, господарювала в хаті, прибрала мамині вишиті рушники і веліла називати її мамою.

Тато став приходити додому похмурий, вони сідали з тіткою Зоєю і пили червоне.

Єгорка не міг називати тітку Зою мамою, не міг, а Олька маленька, вона може. Вона не пам’ятає маму, а Єгорка пам’ятає.

Тітка Зоя стала ображати Єгорку і татові на нього скаржитися, а той слухав-слухав, взяв і покарав Єгорку.

Олька плаче, а Єгорка ні.

Хлопчик вирішив втекти з дому, та тільки як Ольку кинути?

А тут бабуся приїхала, просить віддати дітлахів. Єгорка хоч і погано знає бабусю, але все ж краще з рідною бабусею, ніж з тіткою Зоєю, та тато не віддав.

Тоді вирішив Єгорка, що точно піде. У місто поїде, там бабусю знайде, мамину маму, якій тато не віддав їх з Олькою.

Зібрався, з Олькою попрощався, пообіцяв обов’язково її забрати, тільки дай до бабусі дістатися. Олька ніби зрозуміла щось, в сорочку вчепилася, реве, відірвав пальчики сестрички і пішов.

Йде, ніс витирає рукавом сорочки, що на лікті дірява, немає мами, нікому і зашити, сльози очі застилають.

Раптом хтось окликнув, дивиться Уляна, дочка тітки Каті, вона вчена, в місті на вчительку вчилася. Єгорка у неї буде вчитися в першому класі, ой, не буде тепер…

Ще більше хлопчик заревів, а як Уляна його обійняла, то й зовсім заридав. Розповів їй все.

І про тітку Зою, і про те, як тато покарав і що бабуся приїжджала, а тато не віддав їх, і як Олька в нього вчепилася, і як хотів у неї, Уляни, вчитися…

-Нумо ходімо, – нахмурила брови Уляна, додому до себе привела, тітці Каті щось сказала, та руками сплеснула. Залишила Єгорку, а сама в хату до них пішла.

Ох, і кричала Уляна, Ольку спочатку привела до тітки Каті, прямо з рук тітки Зої вирвала, а потім… Таке було, тата по щоках нахльостала, тітки Зої перини та подушки викидала, ух…

-Що ти робиш, – кричить тато, – мені як з дітьми жити одному, їм мати потрібна.

-Мати, – кричить Уляна, – мати, а не баба гуляща, через яку ти на дитину рідну руку підняв. Де Єгорушка у тебе?

-Вдома, – каже тато.

-Вдома? А ну йди знайди.

-Єгор, Єгорушка ,- кличе тато, а Єгорка в тітки Каті ховається, не хоче додому йти.

-Що? Знайшов? Як проспишся, так поговоримо, – розвернулася і пішла.

-А що? – кричить тато, – може ти підеш за вдівця з двома дітьми заміж, раз така розумна?

-А може і піду, – кричить Уляна, – проспися спочатку, наречений.

-От би Уляна стала нашою мамою, – шепоче засинаючи Єгорка лежачі поруч з Олькою.

– Ма-ма, – лепече Олька, – мама.

Пішов до школи Єгорка, в перший клас першого вересня, вів його за руку гордий тато, чисто поголений, в новому костюмі, ніс на руках крутну, ошатну Ольку.

Гордо крокував Єгорка, в улюблену школу, в улюблений клас, до улюбленої вчительки.

Весь вечір вчили, що мама, не мама зовсім, а Уляна Сергіївна…

-Мама, мама, матуся, – тихо вимовляє Єгорка миле слово, яке цілу вічність нікому не говорив.

-Матусю, – підходить він до неї на перерві, – матусю…

-Так, сонечко…

-Мамо…Матусю, – каже хлопчик і притискається до своєї нової мами, – матусю.

Обіймає Уляна Сергіївна свого синочка і дивиться поверх його голови ласкаво. Як вже мати з батьком відмовляли, куди там, уперлася, довелося відступити.

-Дивись, Михайло, – сказав батько Уляни, – якщо що… на одну ногу встану, а за іншу смикну.

Не забував Єгорушка і маму Марію, тільки з часом образ тьмянів.

Мама з татом ще братика і сестричку їм з Олькою подарували.

Дружно прожили своє життя Уляна з Михайлом, всіх дітей виростили, навчили, жодного разу не посварилися на очах у дітей. І діти так свої сім’ї будували, щоб була повага і любов.

Тепер вже онуки і правнуки за заповітами їх живуть…