Ну, а наші діти теж будуть заробляти, розвозячи газети, чи підстригаючи газони.
Ми з чоловіком добре жили, доки він не виграв «грінкарт». Він все життя про це мріяв, казав, що там життя легше і краще, безтурботне. А тут що? Низькі зарплати і вічні клопоти.
– Там люди щасливіші, бо не працюють за копійки, – казав він не раз, – Одразу можна й будинок мати і машину, далі собі спокійно все виплачуєш та насолоджуєшся життям. Ти подумай, які діти будуть мати перспективи!
Коли такі мрії в тридцять, то ще таке, але вже в сорок років людина все одно мріє, що десь краще. Богдан працює будівельником і певен, що його професія затребувана повсюди. А я працюю вчителькою в школі, тому можу легко бути нянькою для чужих дітей.
Ну, а наші діти теж будуть заробляти, розвозячи газети, чи підстригаючи газони.
– Там всі працюють, тому там всі такі багаті, – казав він мені.
Я не вважаю, що ми живемо погано, у нас своя квартира, двоє діток, живемо в достатку. Я не кажу, що їм омарів, ні разу за життя не їла, але мені й не хочеться. Якби хотіла, то так само мріяла б про зарубіжжя.
І ось мені сорок сім років, мамі моїй сімдесят два і я єдина, хто може доглянути її старість.
– Наймеш доглядальницю.
– Яку доглядальницю?
– Та таку, будеш давати їй сто доларів, то тобі матір і догляне.
Я думала, що чоловік жартує. Бо це ж маму покинути на когось, це ж не кота віддаєш сусідам, поки на море їдеш.
Але діти зраділи, що будуть за кордоном жити, Богдан вже писав знайомим, які за кордоном, де йому краще оселитися.
Тільки я одна не знала, що робити.
Пішла порадитися з мамою і вона сказала, щоб я їхала з чоловіком.
– А що, доню, їдь. То чоловік, а я тут якось проживу у мене пенсія добра, мені багато не треба. А потім приїдеш, як мене не стане та поставиш пам’ятник. Таке життя.
– Мамо, що ви таке кажете?
– Дитино, риба шукає, де глибше, а людина, де краще. Видно, Богдан має план, він в тебе чоловік пробивний.
Мама мене не переконала і чоловік це зрозумів, тому завів розмову:
– Наталю, нам треба продати квартиру, щоб там мати на першу пору.
– Як продати? Ми ж на неї стільки років заробляли.
– Отак, продати, бо ми сюди вже не вернемося. А як колись захочеш до матері приїхати, то у неї своя квартира і там поживеш.
Чоловік як вирішив, так і зробив. Вже ми продаємо речі, які нема куди поставити до мами, одяг якийсь пакуємо, якийсь віддаємо.
І ось порожні стіни, все що наповнювало цю квартиру – зникло. Може, й справді, дім там, де твої рідні і близькі?
Більше мене переконувати чоловік не пробував, був певен, що без житла я не буду лишатися в Україні.
Аж ось одного разу я стояла в черзі в супермаркеті, була занурена в свої думки, коли почула шепіт і невдоволений голос касирки – в бабусі не вистачало грошей на продукти.
– Але я все правильно порахувала, чому не вистачає?, – бідкалася вона.
Вона була приблизно такого віку, як моя мама. Моє серце стиснулося і ще більше від того, що вся черга невдоволено гуділа. Але ніхто бабусі не спішив помагати. І моїй мамі ніхто не поможе. Ця думка мене пронизала наче стрілою.
Я кинулася наперед до літньої жінки.
– Мамо, чого ви без мене встали в чергу. Дуже перепрошую, я все оплачу, я ж отак ззаду стою, дивлюся, а вас нема…
Я щось сплітала і жінка вдячно на мене глянула.
– Дякую, доню…
Черга полегшено зітхнула, що хтось зробив добро, а не вони. Навіть, пропустили мене з візком, щоб вже з «мамою» була.
Жінка продовжувала мені дякувати, але я її зупинила:
– Це я маю вам подякувати, що допомогли мені зробити правильний вибір. Я чекала якогось простого рішення чи знаку долі і це трапилося. Трапилися ви і я зрозуміла, як це – залишитися одній. Якщо вам щось буде треба, то телефонуйте мені.
– Дякую, але я не буду зловживати вашою добротою.
Ми розійшлися.
Я попрямувала до квартири, яку ми орендували на кілька днів, щоб повідомити чоловікові, що я не їду.
– Навіть не думай, що я тобі дам половину грошей з квартири! Тим більш, що діти залишаються зі мною.
– Не переживай, – я була непохитна.
Далі вони полетіли, а я залишилася в Україні. І мені було так легко на душі, значить, я зробила правильний вибір.
– Ти не подумай, що я хочу з тобою розлучитися, – казав чоловік на прощання, – просто в разі чого, як мені там трапиться якась жінка, то я не буду тебе чекати.
– Добре, – погодилася я й на таке.
Вони казали, щоб я до них приїхала, хоч на кілька тижнів, коли вони будуть мати своє житло.
Так я й робила. Приїжджала туди на канікули літні і так підзаробляла грошей на прожиття в Україні.
Борис знайшов іншу жінку і в мене з нею чудові відносини, я в них зупиняюся, коли туди їду, щоб побачити дітей. Вони вже одружилися, але дітей не планують мати, поки не матимуть стабільної роботи.
Я працюю переважно в українських родинах, які так намагаються й працювати аби виплатити житло і автомобілі.
І я бачу, що нікому тут гроші з неба не падуть. Ми з Богданом не говорили з того часу по душах і я не знаю чи йому тут так подобається, як він уявляв. Але у нього таке життя, як він бачив в кіно: дім, дві машини, діти і білозубі усмішки.
Правда, ці усмішки зроблені в Україні, бо він теж приїжджає сюди в разі чого.
Живе в своїх батьків.
Далі я зійшлася з чудовим чоловіком, Михайлом, у нього пасіка і гарний будинок. Ми перевезли до нього маму, а квартиру здаємо, тому більше не маю потреби відвідувати Америку для заробіток. Дітей бачу по відео, вони бувають у нас.
Богданові батьки просять аби я їх доглядала, бо сестра так само виїхала в Європу, тепер кожен сам за себе. Я привожу їм продукти і наводжу лад, але не знаю чи погодиться Михайло аби його дім перетворився на пансіонат для літніх людей.
Коли Богдан ще приїжджав, то якось сказав, що чим частіше він приїжджає, тим менше потім сумує за Батьківщиною.
– То в снах дуже хочу додому а як приїду і все тут побачу, то й дня більше жити не хочу. Тут вже не мій дім.
І тут не його і там ще не його, бо ще не виплатив. Не знаю, як живеться без Дому. А ви як гадаєте?