– Візьми, дві тисячки хватить? – запитала мама слабким голосом. – Не хочу, щоб ти на мене витрачався. В тебе ж сім’я. І знаєте що? Антон взяв ті гроші. З немічних рук рідної матері він забрав останнє, навіть не завагавшись.

Я зайшла в кімнату і отетеріла. Мама лежала на подушках, бліда, з виснаженими руками. А поруч, у своєму дорогому костюмі, сидів Антон. Його мешти виблискували так, ніби він щойно вийшов із салону, а не приїхав у село до матері яка нездужає.

– Ось, синок, – мама тремтячими пальцями простягла братові дві тисячі гривень. – Це за аптеку і за ті фрукти, що ти мені привіз. Вони, мабуть, дорогі, бо я таких ще навіть не бачила, не то щоб їла.

Я різко перевела погляд на той «пакет» фруктів, про який говорила мама. Три апельсини, кілька фініків і велике жовте помело. Вона мала рацію – помело ми з нею ще ніколи не купували, бо завжди економили.

– Візьми, дві тисячки хватить? – запитала мама слабким голосом. – Не хочу, щоб ти на мене витрачався. В тебе ж сім’я.

І знаєте що? Антон взяв ті гроші. З немічних рук рідної матері він забрав останнє, навіть не завагавшись.

Я аж сіпнулася від злості.

– Ти що, справді візьмеш ці гроші? – різко кинула я, не стримуючи емоцій.

Брат спокійно поклав купюри в гаманець і ліниво підняв на мене очі.

– А що такого? Я ж справді витратився.

– На три апельсини?! – майже закричала я. – На помело, яке мама навіть не знає, як їсти?

Антон знизав плечима.

– Там ще фініки є.

– Та мені байдуже, що там ще є! – обурилася я. – Мама дає тобі свої останні гроші, а ти береш!

Він зітхнув, ніби я йому набридла.

– Олено, не треба цієї драми.

– Драми?! – у мене аж в очах потемніло. – А нічого, що я пів своєї зарплати на маму витрачаю і навіть не згадую про це? Що живу з нею, доглядаю, а ти приїжджаєш раз на місяць з пакетом фруктів і ще гроші з неї береш?

Антон подивився на мене так, ніби я сказала щось абсолютно безглузде.

– Ну ти ж тут живеш, – спокійно відказав він. – Це твій обов’язок.

– А твій який? – я аж задихалася від обурення. – Приїхати, зробити вигляд, що ти турбуєшся, забрати гроші й поїхати назад у своє комфортне життя?

– Я теж допомагаю, – сказав він, глянувши на маму. – Я ж купую ліки.

– Але ж за мамині гроші!

Бо вона сама хоче заплатити! – він підняв руки, ніби здавався. – Що я мав робити?

– Не брати! – гаркнула я. – Просто не брати!

Мама тихо зітхнула.

– Дітки, не сваріться.

– Мам, та ти розумієш, що це ненормально? – я обернулася до неї. – Він має гроші. Він живе добре. А ти йому останнє віддаєш!

– Я не хочу, щоб він витрачався, – повторила вона.

Антон задоволено посміхнувся.

– От бачиш.

– А ти не маєш сорому? – я глянула йому прямо в очі.

Він знизав плечима.

– Не бачу в цьому нічого такого.

Я заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.

Мій брат має іномарку, його діти ходять на дорогі гуртки, дружина постійно їздить по магазинах, а наша мама, яка все життя віддавала нам останнє, тепер віддає йому свої копійки. І він це приймає. Навіть не вагаючись.

А ви що думаєте? Чи нормально брати гроші в старенької матері, маючи власний достаток? Чи це вже межа цинізму?