-А коли я дитину на світ приведу, що буде? – запитувала вона. – Деякі і тридцять кілограмів набирають.

Семен весь час казав, що Любі потрібно схуднути. У магазині він викладав бекон з кошика, в магазині одягу демонстративно вказував на розмір, який не підійшов Любі.

-Два роки тому ще в M-ку входила, – нагадував він. Чути таке Любі було прикро. Повною вона себе не вважала і особливих проблем в цьому не бачила.

-А коли я дитину на світ приведу, що буде? – запитувала вона. – Деякі і тридцять кілограмів набирають.

Якщо раніше Семен весь час говорив про дітей, то тепер такі розмови швидко згортав. Люба хотіла запитати: ти вже передумав одружуватися зі мною і заводити дітей? Але задавати таке питання було страшно.

На день народження він подарував Любі річний абонемент у спортзал. Вона проплакала всю ніч, бо була впевнена, що Семен подарує їй дзеркальний фотоапарат, вони це навіть обговорювали: Люба давно мріяла спробувати зайнятися фотографією, навіть на курси ходила – подруга давала їй покористуватися своїм фотоапаратом.

Але подрузі він і самій потрібен, а на зарплату вчителя особливо не розгуляєшся.

-Ось схуднеш, і купимо тобі фотоапарат, – пообіцяв Семен.

Люба на зло йому стала їсти все підряд: заходила після роботи в торговий центр, йшла на фудкорт, купувала картоплю-фрі і піцу, запивала солодким лимонадом. Потім дзвонила мамі і плакала:

-Невже я товста? – запитувала вона.

Звичайно, для мами вона ніколи не була товстою.

-Ти у мене найкрасивіша, донечко! Не слухай свого Семена! Приїжджай краще до мене в гості, я тобі пиріжків з картоплею спечу.

Поїздку до мами Люба весь час відкладала: Семен село не любив і вважав за краще вихідні та святкові дні проводити в місті.

Люба вибачалася, обіцяла обов’язково приїхати на наступні свята, але там знову щось намічалося, і вона не приїжджала.

Так, на травневі свята друг Семена запросив їх на весілля. Люба цілий місяць ходила в зал і намагалася дотримуватися дієти, але сильно схуднути не вийшло – постава виправилася, в цілому вона стала більш підтягнутою, але до М-ки, про яку так мріяв Семен, було ще далеко.

-Мені б нову сукню на весілля купити, – боязко натякнула вона.

-Ось схуднеш, тоді і купимо, – огризнувся Семен.

-Одружимося теж, коли схудну?

Вони зустрілися поглядами. І Люба зрозуміла: вона висловила те, що Семен сам не наважувався їй сказати.

Кров прилинула до обличчя Любі, від образи затремтіли губи. Пропозицію він їй зробив ще рік тому, обговоривши тоді, що поспішати з весіллям не будуть – накопичать грошей, щоб і на саме весілля вистачило, і на весільну подорож.

Правда, накопичити ніяк не виходило – Семен весь час знаходив, на що витратити.

-Я хочу, щоб ти була найкрасивішою на весіллі, – сказав він. – І на нашому в тому числі.

-Добре, – сказала Люба. – Давай одружимося у вересні. Обійдемося без подорожі, на Новий рік кудись злітаємо.

-Тобто ти обіцяєш схуднути до вересня? – уточнив Семен.

-Обіцяю, – видихнула Люба.

На весіллі друга вона нічого не їла. Дивлячись на струнких дівчат, які із задоволенням уплітали майонезні салати, Люба мало не плакала: ну чому їй так не пощастило!

Але наречена була такою красивою і щасливою, а Люба так давно про це мріяла, що спробувати було варто.

У зал Люба тепер ходила мало не щодня. Купувала виключно дієтичні продукти, від яких її вже нудило: гречка, куряча грудка, огірки.

Семен скаржився, що він на дієту не сідав і йшов вечеряти в кафе або замовляв собі піцу. Люба замикалася у ванній і плакала, тому що від запаху піци рот наповнювався слиною і хотілося забути про дурну дієту і з’їсти кілька шматків.

Люба зривалася. Колега приносила торт на день народження, і вона здавалася під натиском переконань, що все у неї нормально з вагою і не потрібно худнути.

Після спортивного залу Люба заходила в супермаркет, купувала пачку чіпсів і з’їдала її по дорозі додому, заливаючись сльозами від власної безсилості.

Дзвонила мамі і скаржилася, що нічого не виходить. Мама казала:

-Приїжджай до мене, донечко. Не хочеш пиріжків, буду тобі супчик пісний готувати. Ти тільки приїжджай.

У червні Семен задоволений підніс Любі величезну коробку кремового кольору.

-Що це? – запитала Люба.

-Подарунок.

Люба відкрила. Всередині лежала весільна сукня. М-ка, звичайно. На Любу вона не налізла. Але схуднути було реально, справа була не в цьому: Люба так мріяла, як буде сама вибирати сукню, як буде приміряти в різних салонах пишні зефірні наряди або елегантні шовкові, а тут… Вона не стрималася і розплакалася.

-Ти вічно всім незадоволена, – образився Семен. – Я хотів як краще.

Люба вибачилася і сказала, що сукня чудова. І пообіцяла, що вона до неї схудне. Але для цього поїде у відпустку до мами.

-Ми ж хотіли в Буковель , – нагадав Семен. – І на фестиваль зганяти.

-Я в дорозі не зможу голодувати, – пояснила Люба. – У селі спокус менше.

-Ну, добре, – погодився Семен. – Я тоді Кольку з собою покличу.

Мама зраділа приїзду Люби і до її завдання поставилася серйозно і з розумінням, хоча і з деяким осудом:

-Ну яка зайва вага, лялечко моя? Гаразд, як скажеш.

Спокус у селі і справді було мало: ні фастфуду, ні супермаркетів, ні доставки їжі. Мама не готувала пиріжки і млинці, які Люба так любила, а морочилася з овочами і куркою.

-Кролятина вважається зовсім дієтичною, – повідомила мама. – Домовлюся з Івановичем, будемо у нього м’ясо брати.

Федір Іванович – їхній сусід, Люба його добре пам’ятала. За м’ясом пішла до нього сама – мама підвернула ногу, їй важко щось тягати.

-Трьох кролів вам підготував, – весело повідомив Федір Іванович. – Ну яка ж ти красуня виросла! Прямо наречена на виданні! Наречений є?

-Є, – зізналася Люба не без задоволення. – Весілля у мене у вересні.

-Не дивно, така красуня!

-Ой, а це що?

Люба побачила на столі Федора Івановича дзеркальний фотоапарат.

-Це? Племінника мого, Богдана, пам’ятаєш його?

Богдана Люба пам’ятала смутно. Він приїжджав пару раз влітку до Федора Івановича, але Люба тоді була занадто маленькою.

-Ні, – сказала вона. – А він що, фотограф?

В уявленні Люби фотограф – це професія мрії.

-Фотокореспондент! – з гордістю відповів Федір Іванович. – Ех, шкода, що ти у нас з нареченим, а то посваталися б! Богдан у нас неодружений. Та й хто захоче з таким жити – весь час у відрядженнях, ось тільки повернувся – чотири місяці в Африці провів.

Звичайно, Люба не могла упустити такого шансу: познайомитися з людиною, яка подорожує світом і заробляє фотографіями…

Вона не стала фарбуватися і одяглася просто, щоб ніхто не подумав, що вона має якісь плани на Богдана. А коли його побачила, засоромилася своїх думок: та навіть якби вона і хотіла його зачарувати, шансів тут просто нуль – Богдан до того ж виявився харизматичним височенним блондином, поруч з ним Люба відчула себе ніякою.

-Ой, як ти виросла! – здивувався Богдан. – Я пам’ятав тебе зовсім дівчинкою.

-Ну, я, взагалі-то, вже в школі працюю, – зізналася Люба.

-Ух ти! А який предмет?

-Молодші класи.

-Дітей любиш?

-Так.

-Ну, класно. Дядько сказав, ти зацікавилася фотоапаратом. Фотографуєш?

Люба розповіла йому про фотошколу і свої спроби робити фотографії на мильницю.

-Ти не пробувала на плівковий?

-Ні, у нас навіть у дитинстві не було.

-Ніхто не вміє, поки не спробує. – Він простягнув їй камеру. – Я якраз хотів протестувати. Йдеш зі мною?

Вони пішли до річки, де світло було м’яким, і Богдан показував, як працювати з фотоапаратом.

-Тут тільки один шанс. Клац! А що вийшло – тільки потім дізнаємося.

Люба сміялася, руки у неї тремтіли, а він поправляв її пальці на затворі, і від цих дотиків їй було чомусь не по собі.

-Ось так, – говорив він за її спиною, і Люба відчувала його подих на своїй шиї. – Лови момент!

Наступного дня він вмовив її встати рано, ще до світанку, і піти до річки. По дорозі їх заїли комарі, але, як здалося Любі, вони зробили кілька дуже вдалих фотографій. Принаймні, на дзеркальному фотоапараті вийшло чудово: його Богдан теж взяв із собою.

Люба думала, що він буде весь час хвалитися своїми подорожами і досягненнями. Але Богдан про себе майже не говорив. Зате питав про Любу: про роботу, про дітей, що їй подобається в її професії, а що ні.

Це було приємно – Люба давно не відчувала до себе такої уваги. Богдан фотографував її, і Люба спочатку соромилася, але незабаром розслабилася.

Потім була темна лазня Федора Івановича, перероблена під фотолабораторію. Червона лампа відкидала таємничі тіні.

Вони схилилися над ванночками, спостерігаючи, як на папері проступають їхні знімки: захід сонця над полем, корова з сумними очима, смішна сільська дітвора.

І раптом – її портрет. Той, що він зняв крадькома, коли вона мружилася від сонця. Не модель з обкладинки, звичайно, але теж непогано, і анітрохи не повна навіть.

-Красиво, – сказала Люба збентежено.

-Красива, – повторив він, дивлячись не на фото, а на Любу.

І в цій напівтемряві, серед запахів хімікатів і мокрого паперу, між ними щось невловимо змінилося.

Літо в селі текло повільно і солодко, як густий мед. Люба і Богдан багато часу проводили разом. Вони зустрічали світанки з фотоапаратом, сміялися над невдалими кадрами і засиджувалися біля багаття до глибокої ночі, коли зірки здавалися ближчими, ніж будь-коли.

Люба наплювала на дієту і їла запечену картоплю і сардельки, які вони з Богданом смажили на шампурах.

Між ними виникло те, що не можна було назвати просто дружбою. Погляди затримувалися довше, ніж потрібно, випадкові дотики змушували серце битися частіше, а в тиші було занадто багато невисловленого.

Мама все помічала, як здавалося Любі, але нічого не говорила. Тільки раз запитала про Семена.

-Він поїхав на фестиваль з другом.

З Семеном спочатку вони телефонували один одному щодня, потім через кілька днів, а тепер тільки листувалися.

Дивно, але Люба зовсім не сумувала. «Ні, я не закохалася в Богдана, – запевняла вона себе. – Просто нам потрібно трохи відпочити один від одного перед весіллям».

Богдан вчив її не тільки фотографії, а й уміння бачити світ – помічати віддзеркалення неба в калюжі, гру світла на листі, швидкоплинні емоції на обличчях людей.

А Люба вчила його простій сільській радості: їсти малину прямо з куща, слухати, як шелестять берези, і не боятися забруднити руки землею.

-У мене скоро чергове відрядження, – зізнався Богдан.

Серце у Люби чомусь защеміло.

-Коли?

-У п’ятницю.

-Так скоро?

Ці слова самі вирвалися у неї. І вона поспішила виправити ситуацію.

-А коли повернешся?

-Через півроку.

Вона кивнула, але всередині все стиснулося. Півроку – це ціла вічність.

Богдан раптом взяв її за руку:

-Любо, я не хочу їхати.

І тоді вона сама потягнулася до нього. Перший поцілунок був незручним, ніби вони обоє боялися, що це помилка. Але потім страх розчинився в теплі його губ, в його надійних міцних руках.

Крони беріз шелестіли над ними. Вони не говорили про кохання – навіщо, якщо кожен дотик і так був визнанням?

У день від’їзду Богдана ранок був туманним і тихим, немов сама природа сповільнила дихання, щоб не злякати їх останні хвилини.

Богдан завантажував речі в машину, кидаючи крадькома погляди на Любу. Вона стояла на ґанку, закутуючись у свій розтягнутий кардиган, і стискала в руках проявлену минулої ночі фотографію – їхній спільний автопортрет, де вони сміються, притулившись головами один до одного.

-Богдан… – почала вона, але голос затремтів.

Він різко зачинив багажник і підійшов ближче. Його очі були жорсткими, якими вона ще їх не бачила.

-Люба, давай без сліз, – сказав він грубувато, але пальці, що поправляли пасмо її волосся, були ніжними. – Ти знаєш, хто я. Бродяга без постійної прописки, сьогодні тут, завтра – на краю світу.

-Я можу чекати, – прошепотіла вона.

-Не треба.

Він різко відсторонився.

– Я не Семен. Не зможу дати тобі дім, дітей, спокій. Навіть якщо повернуся – ненадовго.

Люба кивнула, дивлячись кудись повз нього, на мокрі від роси поля. Вона раптом зрозуміла, що любить його саме за це – за вітер у його волоссі, за те, що він ніколи не стане «як усі».

-Добре, – сказала вона твердо. – Не чекай, що я буду страждати. Я зніму сто кадрів, напишу десять листів, а на одинадцятий – забуду.

Богдан розсміявся, але в очах промайнув біль:

-Ось і правильно.

Він сів у машину, зачинив двері. Через брудне скло вони востаннє зустрілися поглядами. Двигун заричав, колеса збили бруд.

Люба не махала йому вслід. Вона стояла, поки звук мотора не розчинився в тумані, потім сховала їхню спільну фотографію в кишеню і прошепотіла:

-Дурень. Я все одно буду чекати.

Дивно, але до моменту повернення в місто від переживань вона дійсно схудла, і весільна сукня сиділа на ній ідеально. Ось тільки ні вона, ні Семен не відчували від цього особливої радості.

Люба збиралася відразу йому розповісти про свій літній роман, але злякалася. Семен нібито похвалив її фігуру, але виглядав похмурим і про весілля говорив неохоче.

-Може, ми поспішили? – заговорила, нарешті, Люба.

На обличчі Семена промайнуло здивування.

-Ти про що?

-Про весілля.

Він опустив очі.

-Ти не хочеш виходити за мене заміж?

Люба відчула, як по щоках побігли сльози.

-Не хочу, – зізналася вона. – Вибач.

-Це ти мене вибач, – раптом сказав Семен. – Я був не правий, коли вимагав від тебе схуднення.

-Тобі не подобається, якою я стала?

-Подобається! Але…

Семен знову опустив очі.

-Я зустрів іншу, – зізнався він. – І… Мені зовсім неважливо, яка у неї вага. Розумієш?

Це було прикро. Боляче. Але ж вона і сама вплуталася в іншу історію. У таку, де вона готова була чекати півроку, аби хоча б ще раз побачити його.

-Розумію, – відповіла Люба. – Добре, що це сталося до весілля.

Вони розлучилися мирно. Добре, що ресторан ще не забронювали і запрошення не розіслали. Тільки сукня була шкода, але Семен вирішив, що її можна буде продати.

Він виїхав з квартири, і Любі тепер було непросто одній платити за оренду. Довелося шукати підробіток: Люба вирішила готувати дошкільнят до школи, виявляється, такі послуги користувалися попитом.

Вага скоро повернулася: ну не могла Люба відмовитися від картоплі. Звичайно, вона намагалася тримати себе в руках, але більше через здоров’я: через незвичку шлунок став боліти від усього цього фастфуду. От би рагу з кролика або маминого супчика!

А через місяць вона отримала посилку. Відправник – інтернет-магазин, але вона нічого не замовляла. Що за дива? Люба відкрила коробку і ахнула: там лежав фотоапарат.

Номера телефону Богдана у неї не було, вони спеціально вирішили не обмінюватися. Але вона була впевнена, що це він.

Що ж, вона дочекається, щоб подякувати йому.

Хоч півроку.