— Наталю, збери свої документи і все необхідне на перший час. Її однокласник вимовив це спокійним, твердим голосом, але жінці було приємно. Останнім часом у неї не було ніякої опори і захисту, тільки безпросвітні проблеми і грубі окрики. — Тоді, я зараз же організую ваше затримання у зв’язку з нанесенням побоїв вашій дружині, і до понеділка ви проведете час у слідчому ізоляторі, а ваша дружина в цій квартирі. Вас такий варіант влаштовує?
— І де це ти волочилася? — гаркнув Остап, щойно Наталка переступила поріг квартири.
Вона, ледве зводячи дух, відповіла: — Я на роботі була.
— На якій іще роботі? Сьогодні ж субота!
— Ну так я й по суботах працюю.
— Працюєш? А грошей усе одно немає.
— Бо ти сам ніде не працюєш…
— Ти ще мені поговори, — процідив він крізь зуби, насуваючись, як грозова хмара. — Ану швидко побігла в магазин! Удома миша повісилася, їсти нічого.
— Остапе, у нас лише дві тисячі лишилося, до зарплати ще тиждень. Може, ти хоч на роботу влаштуєшся чи потаксуєш на машині?
— Я тобі що, таксист? Кажи спасибі, що взагалі в моїй квартирі живеш! — він розчинив двері, наче випускаючи джина. — Усе! Пішла в магазин!
Сльози самі покотилися по щоках Наталки. Як же прикро!
Хіба вона винна, що їхнє життя полетіло під три чорти? Чотири роки шлюбу, а відчуття, ніби минула ціла вічність. Спочатку все було добре: батьки і її, і його скинулися на двокімнатну квартиру.
Потім ще й на стареньку, але таку бажану машину назбирали. Все записали на Остапа, адже він — “голова сім’ї”. Батьки Наталки, хоч і жили в селі, теж свою частку внесли.
У чоловіка з батьком був невеличкий бізнес. Не золота жила, але на життя вистачало. Та Остапу захотілося більшого, і через свою зарозумілість він усе втратив, ще й з батьком посварився. Уже цілий рік він сидить удома і чекає невідомо чого.
Замість грошей — крики, а згодом — і кулаки. Наталка працювала шість днів на тиждень, а грошей усе одно не вистачало. Чоловік, як заведений, кричав на неї, ніби вона в усьому винна. Уже не раз у голові проскакувала думка повернутися до батьків у село, але ж там і без неї тіснява — з ними живуть дві молодші сестри. Ще й вона їм на шию сяде.
Наталка вийшла з під’їзду, витерла сльози й попрямувала в магазин. Але не в той, що ближче. Пішла подалі, бо там і дешевше, і додому повертатися не хочеться.
На стоянці біля одного з магазинів зупинився чорний позашляховик. З нього вийшов чоловік, трохи накульгуючи. Наталка помітила це краєм ока.
— Наталко! — радісно гукнув він.
Вона різко повернула голову.
— Віктор!
Це був її однокласник. Вітя від народження мав проблеми з руками й ногами. Усі одинадцять років, що вони вчилися разом, він добру половину часу проводив у лікарнях. Хлопчаки з нього сміялися, а він не сумував, вчився краще за всіх.
Після кожного лікування його руки-ноги ставали трохи слухнянішими. Якщо в перший клас його ледь не на руках принесли, то атестат із золотою медаллю він уже йшов отримувати хоч і накульгуючи, але цілком впевненою ходою.
А зараз він вийшов із дорогої машини, усміхнений, і впевнено підійшов до неї.
— Наталко, невже це ти?! — у його голосі бриніла щира радість. — Щось тебе давно не видно. Ми ж два роки тому на зустрічі випускників збиралися. Юля казала, що передала тобі, але ти не прийшла.
— Та так… справи…, — невпевнено прошепотіла вона. І її розгубленість не сховалася від його уважного погляду.
— Ти в магазин? — запитав Віктор, щоб змінити тему.
— Так.
— Ходімо! Я теж.
Він узяв її за руку й повів до магазину, але не до того, куди вона збиралася. Цей був занадто дорогий для неї. За її секундним ваганням він одразу все зрозумів. Уважно оглянувши її, він зрозумів іще більше.
— Наталко… — почав було Віктор.
— Ні, Вітя, я в цей не піду. Вибач! — вона звільнила руку і, опустивши голову, попрямувала до іншого, дешевшого магазину.
Купила продукти, рахуючи кожну копійку. Коли вийшла, Віктор стояв біля своєї машини. Він рішуче підійшов, узяв її за руку, відчинив передні дверцята й наказав:
— Сідай!
Наталя покірно сіла, він сів поруч:
— Розповідай, що трапилося!
І вона, по-дитячому шморгаючи носом, почала розповідати про все без секретів.
— Так піди від нього, і все!
— Вітя, ну, куди я піду? Усе на ньому записано.
— Наталко, я один із найкращих адвокатів міста. Не важливо, що записано на нього, половина належить тобі.
— Так, – він дістав свій телефон – диктуй свій номер.
Та нерішуче продиктувала. Він одразу натиснув виклик і на її телефоні заграла мелодія.
— Сьогодні субота. У понеділок подаєш на розлучення. Далі я скажу, що робити і що писати, – завів машину. – Довезу тебе до дому. Ти, де живеш?
— На Травневій, біля пошти.
— А я нещодавно переїхав ось у цей будинок, – і він кивнув на нову красиву дев’ятиповерхівку.
Під’їхали до її будинку. Він вийшов, відчинив дверцята перед своєю однокласницею:
— Усе, Наталю, наважуйся! Я тобі в понеділок подзвоню. Якщо, що трапиться у вихідні, одразу дзвони мені.
— Вітю, я його боюся!
— Не бійся! – і схвально посміхнувся.
Вона увійшла у свою квартиру, тут же в передпокій вибіг чоловік:
— Ти з ким це на машині катаєшся?
— Остапе, я однокласника зустріла.
— Чоловік удома голодний, а вона розважається…
Далі були не літературні вирази і… удар.
Наталя кинула пакет і, задихаючись від образи й болю, вибігла з квартири. Вилетіла з під’їзду і зіткнулася… з Віктором.
— Сідай у машину!
Відкрив дверцята, посадив, і машина рушила з місця.
Схаменулася Наталя, коли однокласник завів її в трикімнатну квартиру.
— Вікторе, куди ти мене привів?
— Це моя квартира. Ніхто тебе тут не образить, я живу один.
Тут на телефоні жінки заграла мелодія і пролунав грізний голос чоловіка:
— Ти, де ходиш?
Знову почалася лайка. Віктор узяв із рук жінки, яка плакала, телефон і твердо сказав:
— Наталя подає на розлучення. Ваша квартира залишається їй…
— Що-о-о-о? Ти взагалі хто?
— Будете обурюватися, я вас відправлю на кілька років за ґрати.
— Так, хто ти такий?
— Я все сказав.
Віктор вимкнув телефон і повернув жінці. Та продовжувала плакати.
— Усе, Наталочко, заспокойся! Іди у ванну кімнату, приведи себе до ладу, зараз їсти будемо.
Поки гостя була у ванній, господар квартири поставив чай і кудись подзвонив.
Після невеликого чаювання, апетиту в обох просто не було, Віктор твердо сказав:
— Пішли розбиратися з твоїм чоловіком!
— Ні, – в її очах промайнув переляк. – Я боюся…
— Наталю, – він схвально посміхнувся. – У цій справі все буде так, як ти захочеш.
Біля під’їзду на них чекала поліцейська автівка. З неї вискочив лейтенант і, козирнувши, вимовив:
— Вікторе Петровичу, прибули у ваше розпорядження.
Вони потиснули один одному руки, посадили жінку в машину.
За кілька хвилин вони постукали у квартиру Наталі.
— Кого там несе, – пролунав зарозумілий голос і двері відчинилися.
— Остап Труханов ви? – запитав поліцейський суворим голосом.
— Так.
— Мені потрібно поставити вам кілька запитань.
Прохор злими очима подивився на дружину і вимовив крізь зуби:
— Заходьте!
Господар квартири з лейтенантом пройшли в кімнату, сіли за стіл, і поліцейський почав складати протокол.
— Наталю, збери свої документи і все необхідне на перший час.
Її однокласник вимовив це спокійним, твердим голосом, але жінці було приємно. Останнім часом у неї не було ніякої опори і захисту, тільки безпросвітні проблеми і грубі окрики.
І раптом з’являється однокласник, до якого вона і в школі ставилася, як до хорошого друга. На більше в неї, як і будь-якої однокласниці, навіть думок не було. Тоді їм усім хотілося принца на білому коні, а краще на крутому білому автомобілі, але аж ніяк не кульгавого хлопчиська, нехай хорошого і доброго.
Вона тут же взяла свої документи і для чогось передала їх Віктору, той посміхнувся, подивився на неї щасливими очима. Наталя кинулася збирати свої речі.
Робила все це машинально, не думаючи для чого це робить і, що буде далі, але розуміла, що гірше не буде, що Віктор її не кине, а в грудях зароджувалося те саме почуття, яке робить людей щасливими.
— Вікторе Петровичу, я закінчив, – виголосив лейтенант, піднімаючись з-за столу.
— Добре! Дай, я з ним поговорю наодинці!
Він сів на місце поліцейського:
— Ось, що, Остапе, у понеділок ваша дружина подає заяву на розлучення. Потрібна і ваша заява. Дітей у вас немає і вас розлучать, через РАЦС. Спільно нажите майно ви чесно розділите.
— А якщо я не згоден на розлучення? – Остап криво усміхнувся. – Та й усе майно належить мені.
— Тоді Наталя напише ще кілька заяв до суду: на розлучення, на розподіл майна, і, головне, про нанесення побоїв. Я голова однієї з обласних колегій адвокатів і, можете не сумніватися, що рішення суду буде справедливим.
—Я сьогодні ввечері наодинці поговорю зі своєю, – він криво усміхнувся, – дружиною і все буде, як я захочу.
— А хто вам сказав, ваша дружина залишиться з вами наодинці?
— Поки вона моя дружина, я можу вимагати, щоб вона перебувала в моїй квартирі.
— Тоді, я зараз же організую ваше затримання у зв’язку з нанесенням побоїв вашій дружині, і до понеділка ви проведете час у слідчому ізоляторі, а ваша дружина в цій квартирі. Вас такий варіант влаштовує?
— Гаразд, нехай іде, куди хоче, – трохи подумавши, погодився Остап.
— Ось і чудово. У понеділок уранці я за вами заїду, і ми всі разом поїдемо подавати заяву до РАЦСу.
На телефоні заграла мелодія. Наталя радісно посміхнулася, дзвонила мама. Після розлучення з Остапом стосунки з матір’ю в неї стали не дуже, не схвалювали її батьки розлучень, самі ж вони понад чверть століття прожили без усяких сварок.
— Здрастуй, мамо! – радісно крикнула вона.
— Здрастуй, донечко! – голос матері був якимось нерадісним.
— Мамо, що сталося? Чому ти така сумна?
— Зате ти, дивлюся, радісна! Рада, схоже, що з чоловіком розлучилася.
— Чесно скажу, – твердо вимовила Наталя, – рада!
— Ну, дивись, тобі жити.
— Мамо, а ти чого дзвонила?
— Ольга, теж заміж надумала.
— Ой, а за кого?
— За якогось міського. Хоче, як і ти, в місті жити. У нього ні кола, ні двору – одне кохання. Батьки його до нас приїжджали. Вони хоч і в трикімнатній живуть, то в них ще один син із ними живе. От, куди вони нашу Ольгу приведуть? Домовилися ми з ними в складчину квартиру однокімнатну в місті купити, але весілля не робити. Так твоя сестра тепер похмура ходить.
— Нехай вони поки що в моїй поживуть, потім видно буде.
— Наталко, що ти кажеш? А сама, де жити будеш?
— Мамо, – у голосі доньки просто звучала радість, – я заміж виходжу.
— Не встигла розлучитися, а вже…
— Обіцяю, це на все життя! Його Віктором звати. Я його так сильно люблю!