Сьогодні обрала сіро-блакитний – нейтральний, не привертаючий уваги. У сім’ї брата краще бути непомітною.
Галина поправила комір блузки перед дзеркалом у передпокої. Три роки тому, коли Віктор пішов із життя, вона припинила носити яскраві кольори.
Сьогодні обрала сіро-блакитний – нейтральний, не привертаючий уваги. У сім’ї брата краще бути непомітною.
– Галка! – Андрій відчинив двері, й на неї пахнуло смаженою цибулею та його вічним одеколоном. Обійми вийшло квапливими, черговими.
Уже всі сиділи за столом: Олег з Тетяною, Світлана – дружина Андрія, і мама. Ніна Петрівна підійнялася назустріч доньці повільно, спираючись на стіл. Коли це вона стала такою тендітною?
– Як самопочуття, мамо?
– Та що мені буде. Тільки сусідка зверху знову до ранку музику вмикає.
Олег уже наливав усім червоного сухого, не питаючи. Вічна звичка старшого – вирішувати за сім’ю.
– Гаразд, за іменинника! – підняв келих.
Перші пів години пішли на чергові розпитування. Галина розповідала про роботу у видавництві, помічаючи, як Світлана щось рахує на пальцях під столом, а Олег постукує ложкою по тарілці. Нервує. Щось готували.
– Мамо, сходи за тим варенням, що на кухні стоїть, – попросив Андрій.
Щойно за Ніною Петрівною зачинилися двері, Олег випростався.
– Галю, давай відверто.
– Про що?
– Про маму. Скільки можна зволікати? Вона одна в трикімнатній, ледве ходить, сусіди скаржаться на забудькуватість.
Таня кивнула, Світла підсунулася ближче.
– Ми знайшли добрий пансіонат. З медсестрами, харчуванням. Їй там буде спокійніше.
– А квартиру продамо, – додав Андрій тихо. – Гроші чесно поділимо.
Галина відклала виделку. Виходить, ось воно що!
– Мама проти. Вона хоче жити вдома.
– Ти не бачиш, як їй тяжко, – Світлана нахилилася через стіл. – Ти ж далеко живеш, раз на місяць приїжджаєш.
У голосі звучало звинувачення. Галина стиснула серветку в кулаці.
З кухні долинув дзвін посуду. Олег дочекався, поки стихнуть кроки, і нахилився до Галини:
– Давай без сентиментів. У нас у всіх свої турботи. В мене кредит висить, в Андрія іпотека. А ти сама живеш, тобі легше.
– До чого тут мої обставини?
– При тому, що гроші від квартири нам потрібніші. Мамі в пансіонаті буде краще – догляд, харчування, не сидітиме одна.
Світлана поклала руку на стіл, демонструючи свіжий манікюр:
– Галю, будь реалісткою. Вона ж забувати стала – то газ не вимкне, то двері не зачинить.
Галина машинально потерла обручку – звичка трирічної давності. Коли нервує, завжди її крутить.
– Мама не хоче нікуди переїжджати!
– Не хоче, бо ти її підтримуєш у цьому, – Олег стукнув пальцем по столу. – А треба пояснити, що так краще.
Андрій нарешті підвів очі:
– Галю, ми не вороги мамі. Просто… ну, ти ж розумієш.
Розуміє. Все життя розуміла. Коли брати не могли на випускний придбати костюми, вона віддала гроші, відкладені на сукню.
Коли Олегу був потрібен внесок за квартиру, вона взяла кредит. Завжди розуміла та допомагала!
Ніна Петрівна повернулася, несучи банку варення двома руками. Поставила на стіл, тяжко сіла.
– Ви притихли щось. Про що розмовляли?
– Так, про роботу, – відповіла Світлана.
Мати пильно подивилася на кожного. Зупинила погляд на Галині:
– Галочко, ти бліда. Погано почуваєшся?
– Все нормально, мамо.
Олег кашлянув:
– Мамо, сходи за ложечкою для варення.
Коли двері зачинилися, він відкинувся на спинку стільця і подивився Галині в очі:
– Коротше, так. Або ти з нами допомагаєш умовити маму на переїзд, або забудь про сім’ю. Досить грати у святу! Вирішуй зараз!
Галина відчула, як щось перевертається всередині. Не злість – щось глибше. Визволення!
– Вирішую, – встала з-за столу. Усі завмерли. – Завтра я переїжджаю до мами. Зовсім. Доглядатиму її сама.
Повисла тиша. Світлана моргнула, не розуміючи.
– Як це переїжджаєш?
– Дуже просто. Я вже пів року готуюся. Переходжу на віддалену роботу, квартиру здам. Мамі не потрібний ваш пансіонат!
Олег повільно червонів:
– Ти з’їхала з глузду? Яка з тебе доглядальниця?
– Подивимося. Зате, яка із вас рідня – я вже побачила!
З кухні почулися кроки. Ніна Петрівна несла срібну ложечку – спадок від матері.
Вона завмерла у дверях зі срібною ложечкою в руці. Оглянула застиглі обличчя.
– Що відбувається?
– Мамо, сідай, – Галина підійшла до матері. – Ми тут обговорювали твоє життя.
– Моє життя? Без мене?
Олег прочистив горло:
– Ми вважаємо, що тобі буде краще в пансіонаті. Там нагляд, догляд…
– А квартиру можна продати, – додав Андрій, не підводячи очей.
Ніна Петрівна повільно опустилася на стілець. Срібну ложечку поклала поруч із варенням – тією самою ложечкою її годувала власна мати сімдесят років тому.
– Зрозуміло. Отже, вирішили стару сплавити.
– Мамо, ну що ти…
– А що я, Олеже? Що я?
У голосі матері пролунала сталь – та сама, з якою вона колись протистояла директорові школи, захищаючи Андрія від виключення.
– Скільки років ви сюди не заглядали, га Не у свята – просто дізнатися, як справи?
Тиша.
– А Галочка щовихідних дзвонить. Цікавиться.
Галина сіла поряд:
– Мамо, якщо погодишся, я переїжджаю до тебе. Роботу на віддалену переведу.
– Правда? – в очах матері майнула надія.
– Правда. Будемо разом борщ варити, твої улюблені фільми дивитися.
Олег різко встав:
– І так просто все вирішили? А наша думка?
– А яка ваша думка? – Галина глянула на нього спокійно. – Здати матір, та поділити гроші?
Світлана спробувала щось сказати, але Ніна Петрівна підійняла руку:
– Досить. Зрозуміло.
Минуло півтора місяця. Галина мила посуд після вечері, мама спала в кріслі під телевізор. У квартирі пахло домашнім пирогом та маминими краплями.
Працювати віддалено виявилося простіше, ніж в офісі. Мама не заважала – навпаки, в обід приносила чай, цікавилася проєктами.
Олег дзвонив перші три тижні, вимагав “одуматися”. Потім дзвінки припинилися. Андрій написав у месенджері: “Ти зруйнувала сім’ю”. Галина не відповіла.
Натомість сусіди раділи:
– Ніна Петрівна зовсім інша стала! Весела, доглянута.
А вчора мама сказала за вечерею:
– Галочка, я завтра до нотаріуса схожу. Давно настав час дарчу скласти.
Галина кивнула. Запитувати не стала – деякі речі зрозумілі без слів.
За вікном гасли вогні у квартирах навпроти. Десь і її брати клали дітей спати, планували відпустки, рахували сімейні бюджети, – без неї.
А вона слухала мамине тихе дихання і думала: хіба можна зруйнувати те, чого не було? Сім’я – це не кров!
Це вибір щодня дбати один про одного. У братів був підступний вибір, якого вони з матір’ю не схвалили.
І вона зробила свій вибір! Не через квартиру, не через гроші, а заради щастя, та гідної старості найдорожчої у світі людини – матусі…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?