“– Знаєш що, любий? – Якщо ти такий
“– Знаєш що, любий? – Якщо ти такий дбайливий син, якщо матуся в тебе важливіша за сім’ю, то й харчуйся в неї! Тут кухня зачинена!
– Тетяно, ти чого така зла? – Віктор стояв у передпокої з винним виглядом, тримаючи в руках порожній пакет із ювелірної крамниці.
Я мовчки показала йому на кухонний стіл, де лежав мій телефон з відчиненим банківським додатком. Нуль. Круглий жирний нуль там, де ще вчора було двадцять сім тисяч гривень. Моя зарплата за місяць.
– Вітю, – кажу тихо, бо якщо почну кричати, то сусіди викличуть поліцію, чого доброго. – Поясни мені, недолугій, що це таке?
– Тань, ну… мама ж відзначає день народження. Шістдесят років! Це ж серйозна дата!
– Серйозна дата? – Повторюю я. – А те, що в нас Льошка в школу йде і йому купувати одяг треба – це що, не серйозно?
Вітька зам’явся, почав щось мимрити про те, що одяг потім купимо, що не так уже й терміново. А я дивлюся на нього і думаю – коли це він перетворився на такого… на такого маминого синка?
– Що ти купив? – питаю. – На двадцять сім тисяч?
– Сережки… золоті. З діамантами.
У мене щелепа відвисла. Сережки з діамантами! А я ось уже місяць ходжу в рваних джинсах, бо нові купити нема на що!
– Вітю, – говорю повільно, по складах. – Ти зовсім отетерів?
– Тань, не лайся…
– Не лайся?! – Тут я не витримала. – Ти витратив Мою зарплату! МОЮ! Я гарую, як навіжена в цій конторі, терплю цього недолугого начальника, приходжу додому, як вичавлений лимон, а ти… ти береш без дозволу, і витрачаєш все на свою матусю!
– Вона ж хвора…
– Хвора! – злетіла я. – Та вона здоровіша за нас з тобою буде! Щодня на ринок ходить, із сусідками пліткує, до церкви бігає! Яка вона хвора?
Вітька мовчав, дивився на підлогу. А я розійшлася не на жарт.
– Знаєш що, любий? – говорю йому. – Якщо ти такий дбайливий син, якщо матуся в тебе важливіша за сім’ю, то й харчуйся в неї! Тут кухня зачинена!
– Як це зачинена?
– А ось так! – я підійшла до холодильника, дістала звідти все, що було, і поклала в пакети. – Все! Хочеш їсти – йди до матусі. Може, вона тобі борщик зварить на радостях від сережок.
– Тань, ти що твориш? Ми ж сім’я!
– Сім’я? – засміялася я гірко. – Яка сім’я, Вітю? Сім’я – це коли разом рішення ухвалюють. А не коли один працює, а другий витрачає!
Він спробував обійняти мене, але я відсторонилася.
– Не чіпай мене! Іди до своєї матусі! Розкажи їй, який ти молодець, що дружину обібрав заради її дня народження.
– Тань, годі вже…
– Годі?! – Я схопила зі столу квитанції за комуналку. – Ось дивись! Світло, газ, вода – майже три тисячі! Де я їх візьму? У твоєї матусі позичу?
Вітька зблід. Мабуть, до нього тільки зараз дійшло, що він накоїв.
– Я… я не подумав…
– Не подумав! Звісно, не подумав! Ти взагалі колись думаєш? Чи в тебе в голові одна думка – як би матусі догодити?
У цей момент у кімнату вбіг Льошка, наш семирічний син.
– Мамо, тату, ви чого лаєтеся? – спитав він злякано.
Я присіла поряд із ним, обійняла.
– Нічого, сонечко. Просто тато… тато зробив дурість.
– Яку?
– Витратив усі наші гроші.
– На що?
– На подарунок бабусі.
Льошка задумався.
– А на мою шкільну форму гроші лишилися?
Я подивилася на Вітьку. Той стояв червоний, як рак.
– Ні, Льошенько. Не лишилися.
– А як же я до школи піду?
– Не знаю поки що.
Льошка розплакався. І тут мене остаточно прорвало.
– Бачиш?! – закричала я на Вітьку. – Бачиш, що ти накоїв? Дитина плаче! А твоя матуся в сережках хизується!
– Тань, я виправлю…
– Як? Як ти виправиш? Сережки назад здаси?
– Ну… не можу я їх здати назад. Мама вже всім сусідкам показала.
– Ах, не можеш! – Я схопилася за голову. – Звісно, не можеш! Мамочка ж засмутиться!
– Тань, ну що ти, як маленька…
– Як маленька?! – Я підскочила. – Це ти поводишся, як маленький! Як розпещений мамин синочок!
Вітька спробував щось заперечити, та я його не слухала. Пішла до спальні, дістала валізу, та почала складати речі.
– Що ти робиш? – спитав він.
– Збираюся. До мами поїду. З Льошкою.
– Як це до мами?
– А ось так! Якщо ти віддаєш перевагу своїй мамі, то й живи з нею!
– Тань, не перегинай…
– Не перегинаю! Набридло мені бути дійною коровою! Працюю, як проклята, а гроші твоя матуся витрачає!
– Не мама витрачає, а я!
– За її вказівкою! Думаєш, я не знаю, як вона тобі мозок промиває? “Синочку, мені так погано, синочку, мені так самотньо”!
Вітька мовчав. Знав, що я маю рацію.
– Льошка! – Покликала я сина. – Збирай речі. Їдемо до бабусі Свєти.
– А тато з нами?
– Ні. Батько залишиться тут. Думатиме, що важливіше – сім’я, чи матуся!
Льошка заплакав ще сильніше.
– Я не хочу, щоб ви сварилися!
– Ми не сваримося, сонечко. Ми просто… з’ясовуємо стосунки.
Вітька раптом сів на ліжко, затулив обличчя руками.
– Тань, я не хотів… я просто… вона так просила…
– Що просила?
– Говорила, що всі її подруги вихваляються подарунками від дітей. Що їй соромно…
– Соромно! – пирхнула я. – А мені не соромно в драних джинсах ходити? А сину не соромно буде до школи в недоносках йти?
– Я не подумав…
– Саме так! Не подумав! Ти взагалі про нас думаєш колись?
Вітька підійняв голову, глянув на мене.
– Думаю. Звісно, думаю.
– Не схоже. Якби думав, то спитав би, чи можна витрачати мою зарплату.
– Я думав, ти не будеш проти…
– Не буду проти?! Вітю, ти у своєму розумі? Двадцять сім тисяч! Це ж наш бюджет на місяць!
– Я знаю, але…
– Жодних “але”! Ти вкрав у своєї родини! Розумієш? Вкрав!
Слово “украв” подіяло на нього, як ляпас. Він схопився з ліжка.
– Я не злодій!
– А хто? Хто бере чужі гроші без дозволу, нишком?
– Це не чужі гроші! Ми ж чоловік та дружина!
– Чоловік та дружина – це коли разом рішення ухвалюють! А не коли один витрачає, а інший дізнається постфактум! І яке право ти мав брати мою картку?
– Ти ж сама мені її давала, коли в крамницю посилала!
– Ти знущаєшся з мене? Різницю вловлюєш?
Льошка сидів у кутку і схлипував. Мені стало його шкода.
– Синку, йди до своєї кімнати. Ми з татом ще поговоримо.
Коли син пішов, я сіла навпроти Вітьки.
– Слухай мене уважно, – тихо сказала. – Я втомилася. Втомилася працювати на твою матір. Втомилася бути останньою у списку твоїх пріоритетів.
– Ти не остання…
– Остання! Спочатку матуся, потім її забаганки, а вже потім, якщо що залишиться, ми з Льошкою.
– Це не так…
– Це саме так! Вітя, коли ти востаннє мені подарунок купував?
Він замислився.
– На жіноче свято…
– Що подарував?
– Квіти…
– Які квіти?
– Ну… тюльпани…
– За скільки?
– За… за двісті гривень.
– А матусі сережки за двадцять сім тисяч! Відчуваєш різницю?
Вітька мовчав.
– А знаєш, що мені найбільше прикро? – продовжувала я. – Не те, що ти гроші витратив. А те, що ти навіть не подумав зі мною порадитись.
– Я хотів зробити сюрприз…
– Кому? Мені? Чи мамі?
– Мамі, звісно…
– Саме так! А про мене не подумав! Про те, що я відчуватиму, дізнавшись про це!
– Тань, ну вибач…
– Пізно вибачатися. Потрібно було думати раніше.
Я встала, продовжила складати речі.
– Тань, не їдь. Будь ласка.
– Нагадай мені, хоч один привід залишитися.
– Я… я тебе кохаю.
– Кохаєш? – засміялася я. – Дивне в тебе кохання. Люблячий чоловік не грабує дружину заради матусі.
– Я не грабував…
– Грабував! І знаєш, що? Я більше не маю наміру це терпіти.
– Що ти хочеш?
– Хочу, щоб ти нарешті вибрав. Або сім’я, або матуся.
– Як це вибрав?
– А ось так! Або ти живеш з нами і думаєш про нас насамперед, або котишся до своєї матусі і живеш там!
– Тань, це ж безглуздо…
– Безглуздо? А те, що ти зробив, не безглуздо?
Вітька підвівся, підійшов до вікна.
– Я не можу покинути матір.
– Ніхто не каже покинути. Але й сім’ю свою не можна забувати.
– Я не забуваю…
– Забуваєш! Постійно забуваєш! Коли востаннє з Льошкою в кіно ходив? Коли зі мною просто розмовляв, а не про мамині проблеми?
Віктор мовчав.
– Ось бачиш? Не пам’ятаєш. Бо ти живеш не тут. Ти подумки живеш у матусі.
– Тань, вона ж одна…
– Одна! – злетіла я. – А ми що, не одні? Я одна з дитиною сиджу, поки ти в неї стирчиш! Льошка один грає, бо тато знову до бабусі побіг!
– Я не щодня до неї ходжу…
– Щодня! Якщо не фізично, то подумки! Постійно думаєш про неї, переживаєш!
– Вона ж хвора…
– Хвора! Та скільки можна цю пісню співати? Вітю, їй шістдесят років, а не дев’яносто! Вона цілком може сама про себе подбати!
– Не може…
– Може! Просто не хоче! Зручно ж, що є синочок, який все за неї зробить!
Вітька повернувся до мене.
– Ти її не любиш.
– Не люблю! І знаєш чому? Тому що вона руйнує нашу родину!
– Вона нічого не руйнує…
– Руйнує! Постійно потребує уваги, грошей, часу! А на нас що залишається?
– Залишається…
– Що залишається? Крихти! Недоїдки з панського столу!
Я закрила валізу, взяла її в коридор.
– Ти не поїдеш, – сказав Віктор, намагаючись зупинити мене.
– Поїду! І не смій мене зупиняти! Я втомилася від твоїх обіцянок та виправдань.
– Тань, почекай, поговорімо нормально.
– Нормально? Ти думаєш, що можна нормально поговорити, коли все зіпсував? Коли ти вибрав свою маму замість нас?
– Я не вибирав! Я просто хотів зробити їй приємно!
– Приємно? А мені приємно, коли я бачу, як ти витрачав наші гроші на її примхи?
– Я не знав, що це так важливо для тебе.
– Не знав? Ти ніколи не питав! Ти просто діяв, ніби мене не існує!
– Я не хотів тебе образити…
– Образив! І тепер мені потрібен час, щоб все обміркувати.
– Тань, я обіцяю, що все виправлю. Я поговорю з мамою, поясню їй, що так не можна.
– Поговориш? І що вона скаже? “Вибач, синочку, я не хотіла”?
– Так, може, вона зрозуміє…
– Зрозуміє? Вітю, вона ніколи не зрозуміє! Вона завжди ставитиме себе на перше місце, а ти будеш її дійною коровою!
– Не говори так про неї!
– А як мені говорити? Вона ж сама так поводиться!
– Я не знаю, що робити…
– От і я не знаю. Може, нам варто взяти паузу, щоб розібратися у своїх почуттях.
– Ти не можеш просто піти!
– Можу! І зроблю це, якщо ти не почнеш думати про нас.
– Я подумаю, обіцяю…
– Обіцянки нічого не варті, якщо ти не дієш.
– Я намагатимуся…
– Намагатися – цього не достатньо. Я хочу бачити реальні зміни.
– Я зроблю все, що в моїх силах.
– Сподіваюся, що цього буде достатньо.
– Тань, я не хочу втрачати тебе.
– Тоді почни діяти, а не просто говорити.
Я взяла валізу і попрямувала до дверей. Вітька стояв посеред коридору, розгублений і жалюгідний.
– Тань, куди ти? Надовго?
– Не знаю, – чесно відповіла я. – Поки не зрозумію, що мені робити далі.
– А Льошка?
– Льошка поїде зі мною. Йому потрібна мати, яка не нервує щодня через твої викрутаси.
– Тань, я справді все виправлю…
– Вітю, – зупинилася я біля дверей. – Знаєш, через що мені найбільше прикро? Не через гроші навіть. А через те, що ти мене не шануєш. Зовсім!
– Шаную!
– Не шануєш. Чоловік, який шанує, не витрачає зарплату дружини без її відома. Він радиться із дружиною, а не ставить перед фактом.
– Я… я зрозумів. Більше так не буде.
– Подивимося, – сказала я і відчинила двері. – Льошка, ходімо!
Син вибіг із кімнати з рюкзачком.
– Мамо, а тато справді не поїде з нами?
– Ні, сонечко. Батьку треба подумати про свою поведінку.
– А коли ми повернемося?
– Не знаю поки що.
Ми вийшли із квартири. Вітька стояв у дверях, дивився нам услід. Я не оберталася.
У ліфті Льошка запитав:
– Мамо, а ви розлучитеся?
– Не знаю, синку. Можливо.
– А я не хочу…
– Я також не хочу. Але іноді дорослі не можуть жити разом.
– Через бабусю?
– Через те, що тато не вміє бути чоловіком та батьком. Він уміє бути лише сином.
Льошка задумався.
– А може, його навчити?
– Не знаю, чи можна навчити дорослу людину думати про сім’ю.
Ми сіли у машину. Я завела двигун і поїхала до мами. Дорогою думала – а що, коли Вітька справді зміниться? А що, як ні?
Одне я знала точно – більше терпіти таке ставлення до себе не буду. Досить бути тінню у своїй сім’ї.
Нехай Вітька тепер харчується у своєї матусі. А я подумаю, чи варто повертатися до людини, яка вважає дружину чимось само собою зрозумілим.
Кухня в нашому будинку справді зачинена. І відчиниться вона лише тоді, коли я зрозумію – чи є у нас майбутнє, чи настав час ставити крапку в цих відносинах.
А як би ви вчинили в цій ситуації?