Коли дійшла черга ділити майно, Марія без роздумів все дочці віддала.
Марія Петрівна все життя прожила в одному селі на Полтавщині. Жила просто, працювала тяжко, як і всі сільські жінки: робота, город, худоба, діти. Її син Іван і дочка Ліля були сенсом її життя. Але якось так склалося, що любов її була нерівною. Ні, не в тому сенсі, що одного більше, а іншого менше. Просто Ліля була така лагідна, така тиха… Марія в ній бачила себе. А Іван – господар, хазяйновитий, суворий, мовчазний, у тата вдався. З ним вона завжди була стриманішою.
Коли дійшла черга ділити майно, Марія без роздумів все дочці віддала.
– Та вона ж одна… з малою на руках лишилась. А ти, Іване, маєш усе – дім, техніку, господарку. Ти сильний, ти справишся. А їй треба трохи підмоги.
Марія справді майже все віддала дочці: і хату свою, і землю під нею, і навіть частину заощаджень, які складала на “старість”. Коли Ліля втекла від чоловіка з маленькою донькою, мати пригорнула їх до себе, годувала, поїла, відкладала для внучки по копійці. Іван тоді трохи віддалився. Приїздив рідше, говорив коротко.
– То ти до Ліліної дитини бабця, а до моїх – хто? – кинув з докором одного разу.
Марія мовчала. Вона не вміла захищати себе словами. Вона просто варила борщ, прала білизну Лілиної доньки, купувала їй з пенсії нові черевички.
Минуло двадцять років. Ліля вийшла вдруге заміж, донька підросла й поїхала в Польщу. Новий чоловік Лілі був непростий: хазяїн у домі, але з характером, різкий, чужих людей не терпів.
– Мамо, ти б краще до Івана переїхала… – якось сказала Ліля, коли Марія впала в хаті й сильно забила руку. – У тебе вже й тиск скаче, і ноги не слухаються. А я з чоловіком і роботою – нічого не встигаю.
Марія сиділа тоді в кутку кухні, закутавшись у хустку, і мовчала. Їй було боляче. Бо вона все віддала цій дитині: здоров’я, роки, дім… А тепер – не зручно.
Але вона не дорікала. Лише сказала:
– Ну добре, спробую до Івана. Може, вже й мій час відпочити.
Іван із дружиною жили у великій хаті на краю села. Город – великий, доглянутий. Свої корови, свині, машина, двоє дітей уже дорослих. Коли мати приїхала, то влаштували її в маленькій кімнаті біля кухні.
– Мамо, я ж тебе просив давно до нас переїжджати, – сказав Іван і поцілував її в чоло. – А ти все до Лілі бігла. Ну нічого, тепер будеш у нас.
Марія опустила очі. Їй було соромно за своє минуле нерівне материнство. Але Іван не згадував того.
Дружина його, Надія, спочатку насторожено дивилась на свекруху. Але коли побачила, що Марія не лізе з порадами, не вчить, а лише тихо допомагає — попрала онукам шкарпетки, підмела підлогу, посадила квасолю – розтанула.
– Ви така легка в побуті, мамо, – усміхалась вона. – А я боялась, що ми не уживемося, будемо сваритись.
Марія жила в Івана вже два роки. І що більше проходило часу, то більше вона розуміла, скільки добра вона недооцінила. Син не говорив зайвого, але стежив, щоб вона пила ліки, щоб було тепло в кімнаті, щоб онуки провідували її. І коли вона якось під час дощу заплакала, він тихо сказав:
– Мамо, мені не треба було ні вашої хати, ні вашої пенсії. Я все життя хотів просто, щоб ви мене бачили. Не тільки Лілю.
Вона тоді довго не могла заснути. Сиділа біля вікна і шепотіла:
– Прости, сину… Нерівною була я. Та серце моє не менше твоє. Тільки сліпе…
Аж от навесні Ліля приїхала в село – не одна, а з чоловіком. Приїхали наче з миром, із пакунками, з фразами: «Мамо, ми сумували», «Ми з чоловіком подумали, що ти маєш бути з нами». І запропонували Марії переїхати до міста – мовляв, там зручніше, і аптека, і транспорт.
Марія сиділа за столом, дивилась на дочку, яка колись була її світлом, і довго мовчала. А потім сказала:
– Я вже вдома, доню. Я знайшла місце, де мене не терплять, а люблять. Тут – тиша, тут – серце мого сина.
Ліля встала мовчки. Поїхали того ж дня.
Ця історія – не вигадка. Подібні долі є майже в кожному селі, в кожній родині. Бо мати – це не тільки та, що народила, а та, що бачить усіх дітей. І всі діти – це не лише ті, що більше потребували, а й ті, хто довше мовчали. І часом справжня вдячність проявляється не тоді, коли віддають хату, а коли просто залишаються.
Бо найбільше щастя на старість – бути комусь потрібною. І не проситися, а знати, що тебе чекають.